Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вічний двигун ч.1

© Михайло Нечитайло, 10-02-2017
Життя – це простір, сколочений вітром.
А що є вітром?
Хтось.
Мотоцикл реве, як бугай, Роман на ньому, як тореадор, а вона, Рая Діхтяр, ластів’ям позаду вчепилася – мчать.
Роман потверджує, що мчать до любові, мотоцикл просто реве – залізо залізом: а їй, Раї, то й зовсім невтямки, куди мчать – але ж мчать.
Ще й одинадцять класів не закінчила до пуття, як усе містечко принесли їй до ніг. Вона, чесно кажучи, цього й не примітила, але Роман казав, що все воно до останньої хвіртки біля її ніг.
Роман – король, володар місцевої братви. Ще з колиски, як висловлювався, розбитим носом і зчесаними кулаками прокладав шлях до володарювання, й ось, у неповних двадцять два – керманич, поводир, ватаг.
А перед нею – розкислий хлопак.
- Я тебе так люблю, - сюсюкає, мов не погонич залізного звіра, не гнобитель безсловесної братви, а сирота з-попід тину, вітрами бита на перехресті людських шляхів.
Вона ж, Рая, сміється-заливається – дівочі веселощі, вони такі розхристано-безтурботні, наче дівочі коси незібрані на вітрі.
А може, й не розхристані вони, ті веселощі, може, вони покривалом, а не косами, в’ються на вітрі, ховаючи не те що від сторонніх, від самої себе тріпотливе серце, на якому тчуться-пишуться теж словеса любові; але не такі, як у Романа, інші, про інших, для інших вони.
За Романом півміста хилиться, серця дівочі мруть і попелом за ним куйовдяться – аякже, ватаг. Він же, незрячий, сліпий, з більмами на очах до царства пущений – прибився до школярки птахоподібної. Він до неї туркоче, він до неї пнеться, він у неї всю душу, як банкноту до каси, вклав – і радіє; певно, думає, що дещо здобув.
А птахів не здобувають. Птахів або пхають до кліток, або ж карають на горло, але здобути їх не в змозі ніхто – вони ж літуни. І летять іноді в такі краї, куди володарям – зась; бо краї ті – всіма забуті.
Митько Івуль – довготелесий відмінник з їхнього ж класу, посміховисько, не варте й крихти уваги зарозумілих у красі дівуль; хто на нього глянув тепло, хто погляд, увагою хоч зачеплений, кинув. Ніхто.
Окрім неї, Раї Діхтяр. Вона мовчить, вона перед Романом зуби показує, ніби псів дорідних на виставці, а серцем, думкою так же далеко від Романових володінь та мотоциклів стелиться, як сніг від пекельних пустель.
Їй би в Митькові теревені розумні, в науку його, в оцінки – й на дідька той Роман.
Батьки проти Романа – «бандит якийсь»; душа проти Романа – «щось не те в ньому, не те, не те»; що ж змушує тоді гніздитися на його мотоциклі та мчати супроти вітру до його прокислої любові, де він випадає з володарів у сироти й збирає їй попід лісом квіти, носить їх оберемками, кладе перед нею копицями, ніби не знає, що серце живе не в травах, не в квітах – у грудях.
- Романе, годі гасати по полю, - сміється Рая, - стомишся, впадеш, хто ж відвезе мене додому.
- Не впаду, - зирить ув очі, - кохання, Раю, це такий вічний двигун, що цокотить щомиті віки й зупину йому немає, якщо він фірмовий, із серця, з криці духовної, а не спартолений по підвалах хтивими помислами з неоковирно обшліфованих недолугою думкою деталей, що й близько біля душі не лежали.
- Митю, - це вже Рая наступного дня до Івуля, - а скажи-но мені, є на світі вічний двигун, чи немає?
- Наука твердить… - починає Митя.
- На біса мені твоя наука, - регоче дівчина, - ти в серця свого запитай.
- Не зрозумів, - відмінники, вони тільки на уроках усе рвуть на шмаття, а в житті, серед коридору, перед прямим дівочим запитанням – неуки вони, та й годі.
- А що тут розуміти, - наполягає Рая, - що, по-твоєму, є кохання? Вічний це двигун чи звичайний внутрішнього згоряння?
- Я знаю… - тягне хлопець, наче шматок гуми, що застряг десь аж у п’ятах, а його треба через душу витягти назовні.
- Що ти задихаєшся, наче втопився, - наполягає дівчина. – Обґрунтуй мені якусь теорію.
Наразі гума в хлопця чи то обривається, чи то вислизає з рук, і він стоїть перед дівчиною без зброї, і йому нічого не лишається, як зродити щось із себе. А коли зродити нічого, то народжують правду.
- Якщо кохання справжнє й обопільне, то воно є вічне, - мимрить Митько, - а коли нерозділене – то внутрішнього згоряння воно двигун.
Аж обпік. Це ж треба так влучно, га? Розум – це все-таки не мотоцикл під копицею сіна, розум варто любити.
- А як ти думаєш, - дівчата як напосідаються, то не на жарт, - у моїй душі вічний двигун туркотить, чи такий, звичайний собі, внутрішнього згоряння?
- Запитай у Романа, - відбрикується Митько.
- У Романа – внутрішнього згоряння, - уточнює дівка.
- А ти що, його не любиш? – аж захлинувся парубок.
- Ні, - знизала плечима.
- Кого ж тоді ти любиш? – по інерції бовкнув Митько.
- Тебе, - геть утратила сором, першою мовила хлопцю йому належні по першості слова.
І по тому, як зашарівся, як схарапудився, по тому, що зі школи проводив додому, зрозуміла – двигун її вічний.
- До мене більше не їзди, - відшивала Романа. – Я кохаю іншого.
- Івуля? – стискав той кулаки.
- І не смій його чіпати, бо вб’ю, - ціпила перед місцевим королем кулачки.
- Ех, Раю, Раю, - зітхнув гірко Роман, - я думав, ти така світла, як промінь, а ти чорнієш ще з юності. Аякже, що тобі я, сирота, котрий при бабі виріс, тобі Івуля подавай. І дарма, що він виродок довготелесий, але ж він – син директора фабрики; в нього стартова площадка – ого-го; не те що в мене – сидіння мотоциклетне. Ти помиляєшся, Раю, гроші – то не вічний двигун, то лише його імітація, сурогат. Вічний двигун – тут, - і стукнув себе в груди.
Думав, певно, що серце лиш у нього є, що в інших людей замість серця порожнина в грудях.
От халепа – коли десь туркотить вічний двигун, то за його стуком не чують, що поряд туркотять інші такі ж двигуни. Чомусь люди пнуться жити в однині, множини чи не хочуть, чи не можуть сягнути.
Чи й не тому, що в кожного свій вічний двигун, інші ж – для інших. Не зійде нікому на ум, що вічний двигун не може бути лише для себе, інакше він стає простим двигуном внутрішнього згоряння. Від цього нерозуміння, певно, й чадно в світі, бо двигуни внутрішнього згоряння – вони такі димні, що й світ ладні перевести в дим.
Тож коли Рая Діхтяр ставала на весільний рушник, струшувала з себе старе прізвище й зодягала нове – Івуль; дуже раділа, що не здалася на мотоциклетний тріск, прислухалася до серця й запустила з Митьком їхній вічний двигун – все ж таки хоч трохи, а чистіше стане в світі.

Вічні двигуни теж іноді зупиняються – не через недосконалість конструкції, а виключно через недовговічність матеріалів, створені з яких.
Двадцять літ і два роки справно все було та ладно – сім’я Івулів, народивши синочка, приростала виключно добробутом. Ніхто не знав, бо не афішовано було, але Дмитро Івуль став першим доларовим мільйонером у місті, потім той перший мільйон породичався з другим, народивши згодом третього.
Вічні двигуни, на думку Раїси Івуль, вони й у куренях, звісно, туркочуть, як доводиться – але наскільки ж приємніше те туркотіння серед пишних хоромів; де ні сльота їх, ні сирість не тривожать, де іржі до них зась, а надмірним навантаженням – і поготів.
Все тихо й мирно текло, все цвіло та множилось, обростало коханням не юнацьким уже, звісно, палким та гарячим, а зрілим – спокійним таким, виваженим, але від того ніяк не менш достойним.
І раптом – хрясь. Серце, ніжне й турботливе Дмитрове серце – воно чомусь надломилося, щось у ньому хруснуло, як кісточка в перебитій руці, й той хрускіт ледь не спопелив Раїсу. Інфаркт. Дні та ночі Раїса в лікарні, біля свого Дмитра, вона від свого серця відріза́ла потрібні шматочки та вставляла в Дмитрове надломлене. Затулила пробоїну, замастила, заклеїла, оживила – й ось Дмитро дома. Блідий, побляклий, але, що найголовніше, живий.
Коханий.
- Раю, - ледь чутно мовить, - треба звершити одну справу.
- Яку? – дружина тут як тут.
- Розумієш, - продовжує Дмитро, - серце в мене стало нікудишнє, зносилося серце, нині виборсавсь, а завтра можу й не того, не зродитися більше.
- Таке говориш, - вжахнулася.
- Говорю, що є, - не зупиняється Дмитро. – Так от, доки живий, мушу заповіт скласти, аби набуте пішло належним шляхом.
- Що там складати, - своєї Рая, - як колись, час прийде, відійдемо, все Стасику лишиться, все синочку.
- Ех, Раю, якби ж так просто все було, - веде Дмитро далі. – Ти не знаєш, але є одне але. Я, як би це тобі сказати… не однією тобою жив. Ти не панікуй тільки, не скандаль, бо нічого змінити вже не можна. Ти прийми все так, як є, бо наше все надбав, у принципі, я, тож і піде воно після мене туди, куди вкажу я. Тут без варіантів. Варіанти в іншому – заповіт повинен бути максимально справедливим і рівноцінним та прийнятним для всіх.
- Для кого це, для всіх? – перепитала насторожено Раїса.
- Мав я кохання, - мовив Дмитро напрямки, - й маю від нього двох дочок. Одним словом, у мене троє дітей, тож і нажите мною, в разі чого, відійде трьом.
- А мені? – вирвалося мимохіть.
- Тобі – дім і кошти на утримання, - продовжував Дмитро. – А майбутнє – для дітей. Для всіх трьох.
- Митю, я ж тебе так кохала, - мовила приречено. – Я ж думала – й ти теж…
- І я думав, що кохав. Як виявилося, я лишень думав. Бо коли покохав по-справжньому, аж тоді зрозумів, що таке справжнє кохання, а що таке надумане.
- А я думала, в нашім домі працював вічний двигун, - зітхнула.
- Що? – не зрозумів.
- Нічого, - відповіла. – Казав колись мені один чоловік, що кохання – то вічний двигун. А наука твердить, що вічних двигунів не існує.
- Той чоловік не помилявся, - мовив Дмитро. – Любов дійсно є вічний двигун. От тільки працює він часто на різному пальному. Від того й рух людських сердець нагадує броунівський, а не строго визначений у одному напрямку.
- Ось уже я й пальне, - гірко всміхнулася Раїса. – Відпрацьоване, либонь?
- Раю, давай без скандалів, - просив Дмитро. – Ніяке ти не пальне й тим більше не відпрацьоване. Моє кохання вже звіялося, тим паче, серце збунтувалося, віднаджує плоть від утіх. Нікуди я від тебе не дінуся, кохай мене, як і кохала, але ж зрозумій – у мене ще є дві дочки, такі ж кровинки рідні, як і Стасик. Я не можу бути для сина батьком, а для дочок – порожнім місцем. У мені також, як ти кажеш, працює вічний двигун любові. До дітей. До всіх своїх дітей. І щоб ця моя любов палала, щоб мене гріла, я повинен підкинути в неї дрівцят. В усі три вогнища. Раю, ти куди?
- Піду пройдуся, - похапцем відповіла. – Аби не скандалити, аби не здіймати зараз бучу, піду пройдуся, заспокоюсь, осмислю все тобою сказане, і хоч прийняти мені його, скажу чесно, важко, а змінити я нічого, як ти кажеш, не в змозі, дай мені спокій, аби дала душі волю хоч наблизитися до нових реалій, доторкнутися до них, бо маю ж прийняти їх у життя, маю впустити в серце, маю переналаштувати свій вічний двигун, аби не заглух, аби хоч  і з перебоями, чахкаючи, а якось-таки та ніс мене далі.

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Йо-ма-лі!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Стожар, 12-02-2017

Я кохаю іншого

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 12-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 12-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 12-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 10-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7020058631897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …