Він збирався на лови. Як завжди ретельно та акуратно усе продумуючи та прораховуючи наперед. Дрібниць немає, усе важливо: одяг, знаряддя, зброя, маршрут, шляхи можливого відходу або відступу – нічого не можна пропускати, бо потім може бути пізно.
Вже близько місяця бажання відправитись на лови накривало його немов хвилі прибою морське узбережжя. Спочатку хвилі були нечастими і на них можна було не звертати увагу. Та останній тиждень видався занадто важким, тож нестримні пориви вийти на полювання негайно він глушив лише великими дозами алкоголю.
Він зморився стримувати себе, знав, що потім буде клясти себе за скоєне, бо те, що він робить не вирішує головних проблем, і його навпаки затягує все глибше-глибше-глибше … і так до самого дна, але також знав, що потім йому буде краще і якийсь час можна буде спокійно жити, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо.
Та позавчора його терпець урвався. Настав край. Він ледь стримав себе аби не зробити того без підготовки, відразу, стрімко, без шансів на відступ і саме тому, хто на те дійсно заслуговує. Та стримався, слава богам, начебто ніхто нічого не помітив. Повезло. А вдома, спорожнивши більш ніж півпляшки віскі він прийняв рішення йти на лови. Тим більше попереду були вихідні, а значить сьогодні в неділю будуть лови. Будуть лови на живця. І сьогодні точно хтось помре …
***
Він не пам’ятав, скільки раз це вже відбувалось. Точніше пам’ятав, але не рахував навмисно. Не намагався запам’ятати подробиць, навіть навпаки хотів їх забути, тож для нього це були просто лови або полювання, не важливо, був певний процес, який щоразу повторювався приблизно однаково без якихось особливостей чи відмінностей.
Натомість, кожен раз збираючись на чергові лови він згадував про те, як це було вперше.
Ті лови він запам’ятав в деталях. Але ж вони і відрізнялись від усіх інших. І вони були абсолютно законні. І мали на меті зовсім інше.
Біля двадцяти років тому, він працював в міліції. Власне кажучи лише починав працювати. Часи були для правоохоронців неспокійні. На теренах колишнього СРСР словосполучення «на початку 90-тих» не просто слова, це певна епоха, хто там жив розуміє, що мається на увазі. І саме тоді це почалось.
На території, що відносилась до райвідділку де він працював, та й по інших районах міста, показник розбоїв та пограбувань перевищив усі можливі межі. Натомість розкриття тих злочинів, навпаки було вкрай низьким. Жертви писали заяви, а потім скарги, але не поспішали впізнавати злодюг, побоюючись розправи, тож кількість так званих «глухарів» чи «висяків» продовжувала зростати. Як і невдоволення керівництва.
Невдоволене керівництво вирішило вжити неординарні заходи. Ловити грабіжників «на живця». «Живець» - багато вдягнутий чоловік, гуляв темними небезпечними місцями, генделиками, дискотеками, світив грошима, притягуючи увагу місцевої гопоти. Потім під час замаху на пограбування їх мали затримувати.
От йому і дісталась роль такого живця. Тут нічого дивного. Він молодий, тільки почав працювати, контингент його ще не знає. До того ж був він абсолютно несхожим на міліціонера, занадто тендітний, тонкий, з обличчям ботана-завучки хіба, що без окулярів. Так окуляри ж вдягти не важко.
Тоді все пройшло чудово. Він не постраждав, (кілька синців та порвана сорочка не рахуються) схопили чотирьох покидьків і навіть вдалось записати все на диктофон. Схопили. Затримали. І відпустили. Не тих схопили, один синочок якоїсь прокурорської шишки у іншого щедрі батьки.
Після догани, отриманої за бійку (чи то побиття) слідчого який, відпустив затриманих розбійників він цілу ніч пив горілку зі своїм напарником та їх безпосереднім керівником.
Не дивлячись на таку невдалу гастроль місяця зо два йому знов чи то наказали чи запропонували зіграти роль живця. Але тоді все відбулось за його планом.
Після того як нападники виказали усі погрози та вимоги і навіть розбили йому носа, він разом із сигналом про затримання, не чекаючи доки підбіжать його товариші дістав табельного ПМ та холоднокровно розстріляв нападників. Того разу нікого не відпустили. І не затримали. Усіх трьох поховали. З міліції його після того зрозуміло звільнили. Не посадили і те добре.
***
Він підійшов до шафи та став обирати собі вбрання. Це теж важливо. Живець повинен бути помітним і живим. Повинен привернути на себе увагу хижаків, виділяючи феромони легкої поживи. Живець повинен виглядати слабким, створюючи образ легкої здобичі. І головне: хижаки не повинні помітити гачка на живці.
Це напевно основні правила ловів на живця і їх слід дотриматись у всьому.
Щоправда його лови були дещо складнішими, бо ж він був і живцем і рибалкою, адже тепер залишився на самоті і не мав наміру чекати доки хижаки проковтнуть або скалічать його. Тому живець повинен перетворитись на мисливця чи то рибалку, і трансформація ця повинна відбутись вкрай швидко.
А ще, враховуючи те, що його дії були відвертим браконьєрством, він не бажав бути спійманим, тож гарантоване уникнення від відповідальності теж було важливим фактором.
Одяг повинен бути яскравим, аби звертати на себе увагу і водночас відволікати увагу від справжньої зовнішності; зручним та надійним, тобто не заважати швидкому руху, не рватись, залишаючи по собі сліди, але й достатньо вільним, аби приховати зброю-гачок; виглядати дорого і гарно, а на додачу щоб було видно, що власник цього вбрання не зможе його захистити.
Прискіпливо дотримуючись усіх перелічених вимог та правил він підібрав собі гардероб на вихід враховуючи окремі предмети туалету та прикраси, насамкінець вибравши взуття - з ним теж слід бути уважним, аби не ковзалось, не злетіло з ноги, не розв’язались шнурки, але й не виглядало як кеди чи кросівки.
Так тепер маршрут та інші деталі. Дрібниць немає.
***
Після кількох місяців ностальгії він почав призвичаюватись до цивільного життя. Знайшов роботу, спочатку був юристом, потім отримав ліцензію адвоката і почав розвалювати справи колишніх колег хоча активно працював не лише з кримінальними справами.
Усе своє життя, ще з дитинства він був занадто вразливий до несправедливості та відвертої непорядності. Зрозуміло, що сам він не був ангелом з крильцями. Ні. Але в своїй голові він створив якісь межі допустимого, дотримувався тих меж і чомусь вважав, що так повинні робити й інші.
Беззаперечно це було абсолютно наївно з його боку. Чомусь йому здавалось, що те, що він вважає за правильне та справедливе повинно бути і так усім зрозуміло. Тож на його думку ухилятись від податків, займатись контрабандою чи іншим незаконним бізнесом звичайно що протиправно, але допустимо, а от ґвалтувати, хуліганити, шляхом насильства відбирати у людей майно, не лише протиправно але й недопустимо.
Кримінальний кодекс містив зовсім інші критерії для розподілу злочинів та це його не обходило. До категорії недопустимого він також відносив бюрократію, хамство чиновників і відверту корупцію.
І цього недопустимого було так багато. Воно оточувало його, примушувало приймати в ньому активну участь, ламаючи зовні та зсередини. Звичайно, то все залишає сліди і на душі, і на серці. А потім і на печінці, бо пляшка стала його постійним другом і супутником. Родини він не мав (випадкові стосунки його цілком влаштовували), тож нікому було сказати «Стоп». Грошей в цілому вистачало, тому побиратися заради ста грамів на похмілля чи здавати пляшки теж було не потрібно. Традицією стало щоденне вживання, починаючи з обіду, ще у себе в офісі, потім після роботи в якомусь кафе чи деінде, потім доганятись удома.
Одного разу, коли він напідпитку (але ще на диво тверезий) чимчикував додому на нього напали. Інстинкти та колишня підготовка спрацювали надійно. Коли він отямився, все вже було скінчено, він був в чужій крові з ножем одного з нападників в руці, а поряд з ним було два тіла, по яких навіть без спеціальних знань можна було впевнено сказати, що швидка допомога тут не допоможе. І тиша. Більш нікого. Нападники на свою біду обрали занадто тихого кутка, де їм ніхто не допоміг.
Тоді він миттєво протверезів. Оглянув місце події, подивився чи не залишив чого свого, ножа забрав із собою, викинувши в річку кілька днів потому. Був пізній вечір і він зміг потрапити додому нікого не зустрівши і ніким не помічений. Дома, скинувши увесь свій одяг ще на порозі, прийняв душ, впакував весь одяг, включно з нижньою білизною та шкарпетками сховав на балконі, спаливши через пару днів. Наступного ранку його потягнуло на місце бійки, тож не дарма кажуть, що вбивцю тягне до місця злочину, але не те його стривожило та привернуло увагу. Він почувався пречудово. Голова була абсолютно чистою. Настрій був піднесений.
Здивований тими почуттями він пішов на роботу. Але й там все було файно. Ніщо не дратувало його. Того дня він навіть не пив. Не пив і не хотів випити. І ще місяць у нього навіть не виникало такого бажання.
Ейфорія скінчилась, усе вернулось на свій круг, але тепер він уже знав, що робити …
***
Так, начебто усе. Виклав усе з кишень, ніяких працюючих мобілок, лише пустий корпус від останньої моделі «айфону» без батареї. Ох, вже та сучасна техніка. Вічно слідкує за тобою. Ні, ні, ні, телефон полежить дома на автовідповідачі, якщо що, то можна сказати був дома, в душі, чи спав п’яний. Скільки злочинців сучасності потрапило до в’язниці саме через свої ґаджети і не порахуєш. Таскають їх з собою. Пишуть про свої подвиги та життя у соціальних мережах, а потім дивуються як на них вийшли. Та така тупість не про нього. Тут вік і досвід на його боці, а молодь просто приросла до технологічних новинок, для більшості з них не взяти мобільний телефон більш дивно ніж не вдягнути труси, та то їх проблеми. Водночас він виглядав достатньо молодо аби носити сучасний одяг.
Роздуми про молодь навернули його думки до конфлікту, що стався у нього в п’ятницю у суді та підштовхнув до сьогоднішнього полювання.
Молодий покидьок, суддя, якому цю посаду разом з мантією подарував татусь з вищестоящого суду, після винесення абсолютно несправедливого і неправосудного вироку, на його обурення відсутністю зміни обвинувачення, цинічно та з посмішкою відповів: «Та невже я на дурня схожий, щоб безкоштовно обвинувачення міняти? А винен-невинен, то таке. До речі, на адвоката він гроші знайшов».
На ті слова він ледь не захлинувся від обурення. Перед очима йому постала картина, як би цей виродок перелетів через стіл, накрившись ногами та мантією, та уявив як добре було б після того, стати над ним, розчавити йому обличчя каблуком, а потім коліно чи лікоть, а ще краще обхопити руками його пусту голову та довго і з насолодою гепцяти нею об стіну, об меблі, об кут столу до тих пір доти та голова не розвалиться як переспілий кавун, що впав зі столу. Пальці до болі аж до судом зжались у кулаки, очі вже намітили точку на виголеному підборідді судді, попадання в яку гарантувало глибокий нокдаун. Але в тих очах суддя напевно щось побачив, бо відсахнувся від нього як він навіженого, швидко відступив за свій стіл і вже сухо, офіційно додав «Я свій вирок виніс. Не подобається - подавайте апеляцію. І взагалі суддя прийому не веде». Після того йому залишилось лише вибігти з кабінету, грюкнувши дверима та ледь не збивши з ніг секретарку.
Заспокоюючи себе та серце, що божевільно калатало, він лише після третьої чи четвертої пляшки пива та кількох цигарок усвідомив, що готовий був вбити, знищити, розтрощити того суддю на молекули прямо там в суді, у його кабінеті не озираючись на наслідки.
Так, ну добре, напевно можна виходити. Останній марафет він планував навести в своїй автівці. Тепер й нього була машина, добра але не дуже примітна. Звичайно що ніяких бортових комп’ютерів та ДжіПеЕрЕсів. З нею значно зручніше. Можна залишити десь неподалік аби швидко зникнути, та і частково змінити зовнішність теж зручніше саме в ній.
От і добре. Найбільш примітні речі він узяв з собою в пакеті, аби сусіди не побачили його в тому, у чому він буде під час ловів, та вийшов з квартири.
***
Приїхавши ближче до центру міста він заїхав у тихий безлюдний двір де закінчив своє перетворення. Скинув темну куртку-вітрівку, змінивши її яскравим світло-бузковим жакетом, виправив наверх комір сорочки, пов’язав на шию шовкового платка, надійно закріпив на голові кілька кольорових невеличких шиньйонів, начепив жіночі окуляри, додав до образу акуратного персня на мезинець, накинув на плече елегантну шкіряну сумку та запалив цигарку, як то кажуть на дорожку. Ще раз перевірив зброю, бо останнім часом намагався не вступати у близький контакт з жертвами. З пістолетом воно надійніше. На кожні лови новий ствол. Дістати – не проблема, знищити – теж. Як показала практика нашим громадянам абсолютно пофігу на постріли, а якщо впритул, то не так воно і гучно Ну що ж треба йти.
З часом усе змінювалось. Коли він лише починав виходити на полювання, то аби привернути увагу своїх майбутніх жертв, намагався активно показати свій достаток. На початку та в середині дев’яностих то було вкрай просто. Відкрий гаманець, посвіти ним та грошима в ньому в якомусь генделику, чи замов коньяку подорожне, трохи посидь і виходь. Кілька кроків і вже чуєш як за тобою сунуть кілька бажаючих легкої наживи. А далі справа техніки. До речі, спочатку, він навіть не завжди вбивав їх, іноді просто калічив.
Ніхто не очікував від сухореброго інтелігента напідпитку будь-якого спротиву, а коли це ставалось, то було запізно для нападників. Кілька чітко розрахованих ударів, підсилених кастетом чи чимсь подібним виключали спротив. Потім можна було спокійно із задоволенням добивати.
Та потім щось змінилось. Змінилась звичайна гопота. Вони стали перебірливими. Як зрозумів він пізніше вони теж стали шукати задоволення в насильстві, а вичищання кишень відійшло на другий план і стало лише приємним бонусом.
Було таке, що він кілька вечорів витягував на себе нападників і все марно. Тоді він почав для того виїжджати у передмістя, але й там з часом не знаходив виходу для своєї люті. Якось блукаючи від одного кафе до іншого, вже майже втративши надію, що до нього хтось причепиться він натрапив на патрульних міліціонерів, які як завжди то робили, хотіли обібрати п’яного громадянина. Жаліти колишніх колег він не став, але потім не ходив на лови більше року. Гадав, що його знайдуть та викриють. Але минулося. Той випадок з ППС-никами звичайно набув чималого розголосу, його поставили на контроль, все ж таки троє застрелених міліціонерів то чималий резонанс, та пов’язати цей випадок з іншими подібними ніхто не додумався.
Взагалі його ніхто не турбував з приводу того, другого життя та його маніакальної пристрасті. Іноді це навіть дещо дратувало. Розмовляючи з собою сам на сам він будував версії на свій захист, готував алібі, докази невинуватості, розігрував діалоги зі слідчим чи суддею. А його ніхто не шукав. З іншого боку це не було такою вже великою дивиною. Його жертви відверто не вершки суспільства і навіть не прості добропорядні громадяни, розшуком їх вбивць ніхто ретельно не займався, пов’язувати ті випадки між собою також не було сенсу бо цей контингент доволі часто влаштовував подібні розбори між собою. Свідки не згадували про те, що перед загибеллю покійні збирались опустити лоха на бабло, а як така інформація і долинала до вух оперативників, то про прикмети того лоха ніхто точно нічого не пам’ятав. Лох, він і в Африці лох, нащо про нього пам’ятати.
Тим не менш після випадку з міліціонерами він заліг на дно. А коли несила стало терпіти, замість живця-лошари і ботана, з’явився живець-педик.
***
Сьогодні напевно усе складеться як треба. В напівтемному барі кілька компаній сиділи за столиками і принаймні в двох компаніях були лише хлопці. Він уникав вбивати жінок. Занадто багато ґвалту, до того ж це вибивалося б із загальної концепції, щодо його дій лише як самооборони можливо з деяким перевищенням. Хоча когось із судів чи прокурорів жіночої статті він би із задоволенням знищив. Та він відганяв ці думки від себе якомога подалі.
На нього вже звернули увагу, але доки ніхто не виказував агресії. Він замовив ще соку, витяг довгу тоненьку цигарку і манерно підкурив сам собі. Від найближчого столику почув слова явно на свою адресу, щось на кшталт: «От педики, зовсім страх втратили», говорила дівчина.
Така нетолерантність суспільства була йому на руку. До речі він і сам був вкрай нетолерантним, дещо навіть гомофобом. І саме це підштовхнуло його до такого маскування.
До бару ввалилась компанія з трьох молодиків напідпитку. Вони відразу посунули до караоке та затягнули якийсь шансон чи вірніше сказати – блатняк. Не доспівавши до кінця один відділився від інших та направився до шинквасу, тобто саме туди де сидів він.
***
День явно не задався. Зі своїм старим він посрався. Все через гроші. Сидиш на шиї. Навчанні кинув. Корочє задрав. Мозок виніс, а грошей не дав. А тут борг віддавати треба прийшлось віднести до ломбарду ланцюга. Ну, невже ото шукати роботу?!! Якого-такого було мене народжувати?!! Козел старий.
Потім Мала теж його від футболила, їй мать її теж гроші подавай. Задовбали!!!
Добре, що хоч друзяки як завжди в нормі. Славко та Дрон. От з ними все чьотко і без зайвих питань. Зустрілись, накидались, сходили на більярд. Борг правда не віддав, а гроші майже усі протринькав, та хєр з ним. Якось розведу таки старого. Куди він падло дінеться. А зараз гроші є, то й добре.
А може якийсь лох потрапить. Два тижні тому вони втрьох трохи поскубли одну парочку. Ну, дебіл, куди ж ти немісцевий привів дівку. То вони заробили трохи грошенят, ну ще там мобіли віджали, дівку помацали. Лох насправді швидко все віддав. Та то було б йому дуже просто, тому вони все одно певний час копали його ногами, доки дівка вмовляла їх відпустити, а потім Славко ще й насцяв лежачому на розбите у кров обличчя. Нє ну, а що. Було весело. Славка сказав, що вони на зоні, так чуваків, які за щось завинили по-понятіям, опускали. Може й сьогодні розважимося.
Не те щоб він любив шансон, але то ж музика конкретних та правильних пацанів. Та він буде його слухати аби на зло батькові. Славко сказав йому піти замовити їм пива, а потім ткнувши пальцем на відвідувача біля стійки шепнув йому на вухо: «І глянь-но що то за пед сидить. Мо, розважимось».
О, точно педик. Як так Славко його відразу змалював. Як оцих виродків ще й до нормальних місць пускають. Старший за них, можливо років тридцять, якась гоміковська зачіска із фарбованим волоссям, такі ж педські окуляри, і весь, весь, весь він такий. … Ну як тут ще скажеш? П…ДОР!!! Яка гидота!!! Ні їх точно треба нищити. Ну ти диви, мать його, який пінджачок, які туфельки, ах ти ж бля, а сумочка. СУКА!!!
Замовив пива, та чекав доки бармен наповнить кухлі, а погляд його все повертався до тієї огидної істоти.
- Щось не так? Чи подобаюсь, - манірно спитала істота. Він відсахнувся від нього, підхопив бокали із міцним та поспішив до своїх спільників.
- Ну ти Славко, точно вгледів. То, такий педик, що усім педикам педик, - улесливо сказав він, ставлячи на стіл пиво.
- Живи і вчись. То ж точно розважимось. Допиваймо.
***
Не пройшло і трьох хвилин як усі троє підійшли до шинквасу. Той, що за усіма ознаками був ватажком, накидував на нього недобрим оком, але начебто його тут і не було звернувся до бармена.
- А що, сюди вже педиків пускають? Га?
Бармен, дивлячись з під лоба, відповів: «У нас усіх пускають. Хто платить тих і пускають».
- Так, може він і за нас заплатить, - на це бармен ніяк не відреагував, тому ватажок звернувся вже безпосередньо до нього, - Агов, світло-синій, не хочеш нас пригостити? Шо мовчиш, хєр в роті застряг?
Його посіпаки підтримали той жарт дружнім реготом. Бармен мовчав, можливо він теж не полюбляв нетрадиційно орієнтованих та підбурювати до бійки не хотів. Нащо йому неприємності на роботі.
- Та взагалі-то, саме мене зазвичай пригощають, - почав він, кокетно посміхнувшись та схиливши голову набік, - думав твій дружок забажав мене … пригостити, та чогось застидався.
- Славко, та що він городе, падло таке?! – встряг у розмову, той що підходив першим, високий худий з нервовим обличчям егоїстичного розбещеного підлітка, йому явно ще не діставало авторитету в цій компанії і його підлещування до ватажка кидалось в очі, - Я б тебе пригостив кийком у дупу!
- Та його цим не злякаєш. То йому лише в кайф.
Починають заводитись. Що ж, додамо екстриму.
- Ну зазвичай, хто кийками в дупу погрожує, тому або вставити нічого, або сам про кийок в дупі мріє, - сказав він закотивши очі. Від тих слів у бармена аж щелепа відпала. Такого нахабства від гея явно ніхто не очікував.
- Ах ти ж довбаний мудак!!! – викрикнув заводій і наніс удар.
Удар був потужний із замахом, а парубок досить міцний і важкий, вклався як міг. Та він очікував на той удар і легко від нього ухилився, лише трохи відхиливши голову в бік, відчувши лише протяг від удару. Складніше було показати, що та легкість була абсолютно випадкова. Для цього йому прийшлось незграбно відхитнутись на високому барному стільчику так, що той стілець впав і він неоковирно підстрибнувши все ж залишився на ногах. Натомість той, кого назвали Славком попрямував за своїм ударом, зніс зі стійки склянку з його соком і зупинився вдарившись грудьми об шинквас.
- Ха! – долучився до бійки третій з лицем випускника школи для дітей з розумовими вадами, намагаючись нанести йому удар ногою в груди.
Знову, по-дівчачому зойкнувши він уникнув зустрічі з брудним кросівком. І піднявши руки у примиренні почав виправдовуючись волати високим голосом.
- Хлопчики, хлопчики! Ой не треба! Я просто подумав … А якщо ви не такі, то не треба. Нікого не хотів образити.
- Та ти ж курвин син! Які то ми такі чи не такі! Ми що на п..дарів схожі?! – усі троє швидко насувались на нього.
Та в цей час, напевно на шум, до бару увійшло четверо охоронців. Поки що все як по нотах.
Усі четверо в чорній формі, міцної статури, тверезі, видно що адміністрація торгового комплексу де був розташований бар, принаймні намагається слідкувати за порядком. Старший серед охоронців, обличчя якого видавало колишнього міліціонера, цупко обмацував очима учасників конфлікту, на кілька секунд зупинився на ньому, зітхнув про себе і повертаючись до нападників спитав:
- І що у нас тут?
- У вас тут п…дарів порозводилось, ступити ніде, - задиркувато почав їх ватажок.
- Ага. А ти значить за чистоту рядів так сказати. Ну-ну … - і, викриваючи себе повністю як колишнього правоохоронця додав, - не пам’ятаю, як там тебе, але якщо не помиляюсь, то умовний термін в тебе ще не скінчився. Неприємностей хочеш. Короче. Не вийожуйтесь, підібрали кишки і швидко звалили звідси!
Дочекавшись доки нахабна компанія з погрозами вийде з бару, той же охоронець обернувся до нього: - Іншого місця прогулятись не знайшов?
- А що тут комусь заборонено?
- Тут «комусь» небезпечно і може бути боляче. А охорона не всюди, - сказавши те, усі четверо вийшли з бару. Він мовчки підняв стілець, приставив його до шинквасу і звернувся до бармена.
- А можна мені кави. Не хвилюйтесь. Я заплачу за розбиту склянку, - дочекавшись доки йому подадуть кави, спитав: - Як гадаєте, вони мене довго чекати будуть?
- То не моя справа. – бармен приховував огиду від спілкування з ним, лише робочій обов’язок примушував до цього.
- Ну я ж не винен, що я такий, - плаксиво почав він.
- А чого ж було випендрюватись? – та потім, немов жаліючи його додав, - Чекатимуть чи ні, не знаю. Та знаю, що нікому з них завтра не на роботу. Часу у них досхочу, морозу і дощу немає, а вихід з комплексу лише один. Тож думай. Я б викликав таксі.
- Дякую і на тому …
***
- Нє, Славко ну ти бачив який нахабний п...дарюга. І охоронці ще – п…дарські заступники, - він стелився і заглядав в очі ватажку як собака, що завинила та виляє хвостом. – Ми ж не подаруємо йому цього?
- Звісно що ні. Піди-но купи ще пива, та почекаємо ту тварюку онде, на лавках. Ліхтаря там немає він нас не побачить. А дорога тут одна, інша в тупик, до котловану.
Який же все ж таки Славко продуманий, думав він поспішаючи до кіоску за пивом. Усе так швидко розрахував, де зробити засідку. І точно. Торгівельний комплекс знаходився трохи вглиб від широкого проспекту і аби забратись звідти треба було проходити біля того місця на яке вказав Славко. Інших шляхів і не було, позаду була набережна і річка, а шлях наліво вів до огородженого забором будівельного майданчика де вже років зо два нічого не будувалось. Короче, по-любому п…дару триндець.
Під пиво вони зі Славком живо обговорювали план помсти. Дрон, той більше мовчав. Власне кажучи в нього особливо не було розуму говорити. Та він міг один ударом вибити з людини дух і цього йому зазвичай вистачало. Ще йому подобався коли люди кричали від болю.
- Он, онде дивись те падло вийшло, - збуджено сказав він.
Непомітити яскраву бузкову пляму того гейського жакетика було неможливо.
- Ну давай, давай. Йди вже, - радості товариства майже не було меж. Їх майбутня жертва, озираючись навкруги, зробила якийсь дзвінок з мобільного телефону і вихляючи стегнами покрокувала прямо до своєї смерті. В тупик. До будівельного майданчика.
- Ото й гаплик тобі паскуда півняча, - сказав Славко відкидаючи недопалок. – Пішли потихеньку.
Вони потроху посунули в напрямку тупика. Не поспішаючи, бо розуміли, що тепер той не втече. Тікати нікуди, і охорона його вже не врятує. Навіть криків не почують, в торгівельному комплексі та біля нього гучно лунала музика. Тож усе складалось якомога краще. Звісно що для них, а не для тієї огидної істоти.
Не поспішаючи, вони йшли темним провулком. Вони чудово знали, що скоро той виродок наткнеться на обісцяний паркан, зрозуміє, що зайшов у тупик. Обернеться. А тут якраз і вони.
Так усе і сталося.
- Ну шо сучара світло-синя, нахиляйся і розсувай булки, будемо глибину твоєї дупи вимірювати - сказав він завзято та зареготав над власним жартом.
- От молодець братан, - хлопнув його по спині Славко, та підтримав своїм сміхом.
***
- Хлопці, хлопчики, вибачте, я чесно не хотів вас образити … - почав він ниючим голосом.
- Пізно, ти бляха прокинувся. Тепер вже усе, - з тими словами ватажок дав йому ляпаса, яким збив з обличчя окуляри.
- Я заплачу, заплачу! Скільки вам дати, - майже плачучі кричав він, але то їх лише заводило.
- Звісно заплатиш, заплатиш своєю розірваною дупою, - перебив молодик, що самим першим підійшов до нього і зробив крок до нього, та його відсунув за себе ватажок.
- Почекай-но Глист. Хай заплатить. Потім на колінах попросить вибачення і може я його і прощу, як буде добре просити. Що ж ти пропонуєш за образу правильних пацанів. Ну, швидко пєтушара.
- Зараз, зараз хлопчики, - метушився він відкриваючи сумочку, - то скільки вам дати?
- Ти нам усе падло віддаси. Пойняв п…дар. Братани, ця паскуда ще торгується. Давай свій гаманець і на здачу не розраховуй п…дарок. Що там у твоїй косметичці? Давай! Давай!
Його рука міцно охопила руків’я пістолета. Із запобіжника він його зняв, ще дорогою до паркану, а патрон у патроннику був завжди. Ну що ж покидьки, ми підійшли до фіналу. Настав час живцю перекинутись на мисливця. Швидко дістав пістолет, одночасно роблячи крок назад і направив його у бік ошелешених гопників.
Яке ж це задоволення, бачити такі очі. У-у-у. Це кайф. Шок. Страх.Нерозуміння, що ж таке сталось. Це все. Все, що він робить напевно заради того, щоб побачити такі очі. Та їх просто заціпило з переляку. А у того тупого мовчазного здоровила просто відпала щелепа та з роззявленої пельки готова була витекти слина. От саме заради таких моментів варто жити. Ось він справжній оргазм. Як же ж йому хотілось аби саме такими виряченими та переляканими очима на нього дивився той малолітній покидьок суддя. О, та порода ще паскудніша, та закон їх гарно охороняє, то ж приходиться перебиватись цим лайном.
- Шо … шо …
- Це пістолет. А гаманець я забув дома. Вибачай. Решти не треба ПЄТУШАРА, - і натиснув на гачок. Двічі. Перша куля в око ватажку. Друга прямісінько в рота здорованю. Два постріли два трупи. А третій виродок, якого прозивали Глистом, стоїть наче паралізований. Як же ж кайфово!
***
Бляха! Що сталось?! Як це?! Раз-два і все. Пацани лежать. Мертві, бляха лежать!
Обидві кулі пішли навиліт. Славкові певно розтрощило потилицю. З під голови розтікалась калюжа темної крові. А ока як і не було. Лише велика темна дірка наповнена кров’ю. А Дрон, що в момент пострілу стояв майже перед ним, рясно заляпав його своєю кров’ю, шкірою з волоссям і ще чимсь огидним. А крові з нього натекло ще більше ніж зі Славка. Він зиркнув на себе. Побачив маленькі шматки дронової голови, суміш крові, кістки, шкіри і волосся у себе на плечі.
Від побаченого вміст шлунку підскочив до горлянки й він вже був готовий судомно зігнутись та почати блювати, натомість назустріч його обличчю мелькнув лакований загострений носок модельної шкіряної туфлі, підкидаючи його голову вверх, заразом розквацюючи губи та ламаючи три передні зуби.
- Стій пряменько, падло. Бач який слабенький виявився, - голос жертви їх невдалого нападу, був твердим та спокійним. Після отриманого удару в очах ще миготіло, але він чітко роздивився пістолетне дуло, що дивилось йому прямісінько у пику. Дуло здавалось дуже великим, чорним і глибоким, там в самій глибині, де було темніше за саму темряву, сховалась смерть. Обличчя за дулом спочатку здавалось неначе в тумані. Та поступово перед очима розвиднилось і він побачив стрункого гарно вдягненого молодого чоловіка із добре виголеним обличчям, правильними рисами та виразними очима, в яких не було жодного страху лише спокій, душевна рівновага та абсолютна холоднокровність – очами вбивці. Він відчував, що ці очі його теж роздивляються. Роздивляються як шматок лайна чи розчавлену комаху, а можливо як комаху яку ось-ось збираються розчавити, зупинившись лише для того аби вирішити як вправніше це зробити та не забруднитись.
- Ну, і куди поділась наша красномовність? Що там тре зробити з п..даром? Я погано розчув.
Розбиті губи не слухались, і, хоч в роті було повно крові, що стікала і в горлянку і зовні на підборіддя, язик якимось чином присох до піднебіння не дозволяючи вимовити жодного слова. Очі ж разом з розумом повністю зосередились на пістолетному дулі. Він і хотів та не міг їх відвести від нього. Не було нічого окрім того чорного дула в його світі в той момент.
- Ну, то що? – мовило дуло. Він відчув полегшення в напруженому сечовому міхурі і тепло, що переросло у вологість між ногами. «Добре, що пацани не бачать», - подумав він, а потім ще одна, остання думка, майнула в його голові: «Якого ж це біса ми вирішили, що то педик?..».
Пострілу він не почув. Яскрава блискавка. Потім лише темрява.
