Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86411

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

З-під ліжка з любов'ю

© уляна задарма, 06-02-2017

Я лежу під ліжком. Ліжко велике і старе... Тут мене важко відшукати - надто багато речей, окрім мене, під ним - якісь старовинні чемодани, клунки... Усе це - припорошене сірим порохом. А ще - багато павутини... До речі - я щойно вбила павука. Просто рукою. Он він лежить і дригає лапкою... Самотній, як і я. Десь знадвору ледь чутно чиїсь крики...То шукають мене. Але я не вилізу звідсіля. Ніколи. Я так вирішила.
В кишені я намацую дивом вцілілу цукерк. Вона - з полуничним смаком. Я заплющую очі і останні події дригають у моїй голові лапкою, як той нещасний павук...
Мені 12 років. Мене звати...А, зрештою, яка різниця, як мене звати?
Мої "дорогоцінні" братики і сестрички інакше, як Жиропа мене не називають. Це тому, що я "жирна". Ну, товста, тобто "...маю надмірну вагу" -як сказав моїй матері наш дільничний лікар.
-Треба більше рухатись... На природу... плавання... рухливі ігри... І - дієта! Поставтесь до цієї проблеми відповідально!
Ось чому цього літа я опиняюсь тут - на околиці невеличкого провінційного містечка, де стоїть будинок моєї бабусі. Взагалі - тут непогано... Є великий старий сад, двір... За трохи перекошеним парканом - лісосмуга. Зовсім поруч - залізнична колія. По ній кілька разів на день проносяться потяги - "товарняки", тоді будинок тремтить і вібрує, що мені особисто подобається... По двору бігають - ось хто завжди в русі! - білі і рябі курки. Веселий Джек ( без ознак будь-якої породи) весело махає закрученим у бублик хвостом. От з ним ми одразу стали друзями - він, як і я, любить поїсти. У саду - багато яблунь і одна висока груша. А на ній... На ній - так заманливо світять жовтими боками схожі на жовті лампочки плоди. Дістати їх непросто - а залазити на дерево мені не дозволяють.
-Ти зламаєш дерево, Жиропо! - регочучи сказав мені один з моїх "улюблених" братиків...
Братиків у мене троє - Сашко, Мишко і Павлик.Є ще двоюрідні сестри -Мар"яна та Ганнуся. І з тими, і з другими я не дружу. Ну...якось так склалося. Справа навіть не у "жиропі"...
Мар"яна та Ганнуся - дві манірні, худі, як сірники, дівиці, які щодня ходять засмагати до найближчої калюжі, яку хтось дуже добрий назвав озером... Спершу і я ходила з ними. Але це було невимовно нудно - лежати у квакаючій жабами траві, відганяючи мух, бджіл, та розмовляти про колір лаку на нігтях Мар"яни, чи слухати розповіді про останні "амурні" перемоги старшокласниці Ганнусі... Нудота! Тим більше, що останнього разу я сама не помітила, як з"їла усе печиво,яке мої гламурні кузини захопили з собою...
З Сашком,Мишком і Павликом я не дружу також: востаннє, коли ми з ними влаштували гру в індіанців ( я була полоненою рабинею великого вождя Сашка Гостре Око), я випадково упала на щойно збудований з гілок, палиць розібраного сарайчика та вкраденого тихцем з мотузки мокрого випраного простирадла, вігвам... Вігвам не витримав.
-ЖИРОПА! - сказав Сашко Гстре Око. Я розсердилась. І тріснула його кілька разів скрученим мокрим простирадлом. Мені одномоментно оголосили війну індіанці Мишко Влучна Стріла та Павлик Соколине Перо. Війна закінчилась поразкою індіанців, оскільки їхня зброя - кілька саморобних луків - виявилась надто слабкою проти мокрого простирадла... Зрозуміло, дружба закінчилась також. А мої тітки довго сердитими голосами погрожували зателефонувати моїй мамі, витираючи шмарклі заплаканим індіанцям. Тільки моя бабуся погладила мене по голові і скрушно зiтхнула...
Ось так і сталось, що єдиним моїм другом - зате справжнiм!- залишився волохатий Джек, якого щоранку( а прокидаюсь я рано - нестерпно хочеться їсти) відвязую від причепленої до нього буди і ми біжимо вглиб лісосмуги. Там знаходиться об"єкт моїх спостережень і - повірте!-це набагато цікавіше, ніж лак на нігтях Мар"яни,чи кривенькі стріли з воронячими перами горе-індіанців... Величезний мурашник - що виглядає здалеку як панцир гігантської черепахи... Ми з Джеком кілька разів руйнували його палицею, щоб поспостерігати, як вправно мурашки кидаються його захищати,як несуть на спинах дітлахів,як відбудовують стіни... А ще - мурашки на диво швидко ліквідовують усі "сліди" моїх загарбницьких харчових подвигів - огризки недостиглих яблук, крихти тихцем винесених пиріжків, курячі кісточки, вишневі кісточки, сливовi кiсточки... Нещодавно ми з Джеком принесли до мурашника тільце мертвого курчати - мені цікаво було побачити, що робитиме цей дрібненький народ з таким дарунком долі...
Одним словом - літо промайнуло б у цікавих відкриттях та відносному спокої, якби... Якби не сталося дві події. Перша - великі жовті, як сонце, груші налилися соком і нещодавно на світанку ( я ж встаю рано )я знайшла під деревом одну... Вона була трішки прим"ята- - ще б пак-падала з такої висоти! -але дуже солодка,бо аж три оси кружляли над нею у траві...
Друга подія - до нас, у будинок на околиці маленького містечка, приїхав на літні вакації ще один мій двоюрідний брат. У нього аж надто серйозне і красиве ім"я - Олексій. Він - майбутній художник. А ще - йому скоро дев"ятнадцять... І він трохи схожий на отих вродливих юнаків з таких улюблених Мар"яною-Ганнусею молодіжних серіалів. В будинку зчинився переполох. Тітки бігали туди-сюди, пекли пироги - така подія! - найталановитіший представник молодого покоління нашої родини завітав! Це ж вам не жарти - в самій столиці навчається у АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ... (одну з його робіт навіть музей придбав!!!)
Коли Олексій переступив поріг, усі збіглися привітатися. Я стою найдалі, мені чомусь ніяково і хочеться втекти.
- Як ти виросла! - каже мій художньо-обдарований брат.
-...в ширину! - пищить цей шмаркач Павлик і запопадливо відскакує убік.
З приїздом Олексія життя моє змінилось.Чомусь мене більше не приваблює мій мурашник... I тому Джек дарма щоразу махає хвостом, коли бачить мене. Тепер мені подобається сидіти на низькій кремезній старій яблуні і спостерігати. Хоч це i нестерпно. Олексій розклав у дворі свого дерев"яного етюдника - розчепірку на трьох ногах з дошкою посередині. Опівдні - "дуже вдале світло!" - він малює одну з цих сухоребрих - Ганнусю. А Мар"яна сідає поруч на лавочку і веде з Олексієм дурнуваті дівчачі розмови. Мар"яна раз у раз регоче,Ганнусі ж розмовляти і, взагалі, рухатися заборонено - її (куди від правди дітись) вродливе обличча має такий замріяний вигляд... Ці голубі очі, довгі вії, рожеві вуста...
Що ж... Вчора я вперше за довгий час розглядала себе потайки у дзеркалі. Навіщо - й сама не знаю...
А сьогодні вранці сталося непоправне.
З груші у траву вранці впало аж шість солодких і круглобоких груш. Вони були надзвичайно "грушевi"- такі солодкі, пахучі, холодні і мокрі від роси...
Повернувшись у ще сонний будинок я для чогось зазирнула у кімнату, де спав Олексій. Двері були напіввідчинені. Він лежав на спині, широко розкинувши руки. Ковдра сповзла, відкриваючи моїм очам груди і плаский живіт... За мить холодна мокра груша опинилась просто у Олексія на животі. Груша була велика, пахла,як сто банок грушевого меду, і, хоч була трохи пошкоджена з одного боку, все ж виглядала прекрасно!
Хто б міг подумати, що у солодкій тріщині спокійнісінько снідала бджола...
За мить почувся крик:
-Що це?! А-а-а-а!!!
Сонний, переляканий, вкушений бджолою Олексій вхопив грушу і жбурнув щосили... Напрямок виявився вірним - вікно, де самотньо синіла заклеєна невідомо у які часи "ізолєнтою" тріщина. "Ізолєнта" не витримала - посипалися уламки...

Тепер я лежу під ліжком у бабусиній кімнаті. Я надійно заховалася, відгородившись від світу старими чемоданами і лантухами. На підлозі коло мене вже не дригає лапкою вбитий павук. Мені стає його шкода і . мабуть тому, на очі мої навертаються сльози. Я чую крики моїх любих тіток, чую як бігають-ходять по саду та будинку братики-сестрички...
-Жиропочко, виходь-пищить Павлик.
-А ну, припини! - гримає на нього бабуся...
Але я не вийду. Я збираюся тут померти. Мене трохи нудить від голоду, але цукерка з полуничним смаком заспокоює мої муки. Я заплющую очі і уявляю - красива, пофарбована в рожевий( хоч я його ненавиджу!) колір труна. В ній лежу я. Довкола стоять мої тітки, бабуся,заплакані братики-сестрички з розмазаними брудними слідами від сліз на обличчах...
А найближче стоїть він - Олексій. Його очі червоні, а губи шепочуть:
-Пробач... Пробач... Пробач...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Але я не вийду...

© Михайло, 12-02-2017

[ Без назви ]

© Елен Тен , 09-02-2017

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 08-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Андрій Вовна, 06-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4725079536438 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …