Перед моїми очима її закривавлений труп з перерізаною горлянкою. Труп моєї сестри.
– У нас ще залишилося одненьке дівча. Отой складний випадок, – каже Артем, жуючи бутерброда.
Мені погано. Мені завжди погано. Я здригаюсь, тру лоба, намагаюсь відігнати страшні видіння минулого.
– Складний випадок? Настя?
– Настя.
Я не можу не думати про це. Я весь час згадую. Мені є що згадувати.
– Може, сам з нею розберешся?
– Знаєш що, подруго... Я працюю вже вісім годин. І перерви на обід в мене не було, – він багатозначно піднімає бутерброда. – І я гадки не маю, що робити з цією дівкою.
– Як так, Артеме? Ти ж професіонал.
Артем раніше працював у центрі планування родини. До нього приходили пари і розповідали, яку дитинку вони хотіли б мати. Він заздалегідь накреслював проект, а після першої доби вагітності здійснював генетичне програмування ембріону прямо в утробі матері.
– Вони замовляють одне й те саме, – скаржився він мені. – У людей більше нема фантазії. Вони приносять мені журнал, тикають пальцем у якусь пику і кажуть: «Отаке, тільки шия довша, а очі більші». Я міг би створювати геніїв. Я міг би робити щось неординарне, правда. Які непересічні комбінації можна було вигадати. Але ні. Це дорожче й довше, і вони беруть напівготові проекти. Воно хочуть, щоб їхні діти були схожі на людей з телевізора. І чим я врешті-решт займався? Клонуванням. Фактично, клонуванням. І нащо для цього вища освіта?
Тому він звільнився і пішов працювати до соціальної служби. Тут все навпаки. Ми розробляємо батьків для дітей-сиріт. Беремо будь-яку яйцеклітину, будь-який сперматозоїд. Немає значення, що там за гени. Все можна змінити. Ми повністю переписуємо отримане ДНК. Далі використовуємо технологію прискореного вирощування організму. Закладаємо їм штучну пам'ять. Батьки готові – вони дорослі, розумні і подбають про своє дитя.
– Вона вперлася і хоч ти лусни, – каже Артем. – Не хоче.
А я знову бачу труп. Вже інший.
– Чому?
– «Мені і так добре...мені добре так» – перекривлює Артем. – Вона чекає.
– Хай заходить.
Діти, з якими ми працюємо, це здебільшого, діти покинуті, небажані, народжені без генетичної корекції. Саме тому Артем перейшов сюди.
– З ними цікавіше, – пояснив він мені. – Бо природа має право, якого ми не маємо, право на помилку. Це те, завдяки чому відбувалася еволюція.
Зараз я раптом здригаюся.
– Що з тобою? – питає мій колега.
– Нічого.
Просто... мені не дуже пощастило.
В дитинстві мене били всі. Щодня. Тітка ременем, брат скакалкою, мати табуреткою. Батько, правда, особливо не бив, але ґвалтував разів зо п’ять.
Артем тисне кнопку. За мить до приміщення заходить Настя. Нічим не примітна худенька дівчинка чотирнадцяти років. Вона киває нам і вмощується на стільці посеред кімнати.
– Ну що, Настуню, ти подумала, яких хочеш батьків? – лагідно починаю я.
– Я вам вже казала. Я залишуся в притулку.
– Всі притулки закриють, наказ уряду, – каже Артем.
– У суспільстві з таким рівнем розвитку діти не повинні жити у притулках, – пояснюю я, усміхаючись.
Моя мати намагалася втопити мене у ставку. Мить жаху – і вода змикається над твоєю головою.
Артем бере склянку із персиковим соком, відпиває.
– Хай просто залишать мені кімнату.
– Так не можна.
– Поглянь на її лоб, – каже Артем, вказуючи рукою зі склянкою на дівчину. – Зависокий. Таких лобів вже двадцять років як не роблять.
– Настуню, ти, певно, хочеш, щоб твої батьки були розумні?
– Ні, хочу батьків недоумків.
– Ти, дитино, так не жартуй, – відказує Артем. – Бо ми зробимо, а тобі ж з ними жити.
Якось мій батько придушив кота, а потім перерізав горло моїй сестрі. Моя мати наклала на себе руки, коли мені було дванадцять.
Тільки все це неправда.
– Неправда, неправда... – шепочу я.
Артем дивиться на мене.
– Знову?
– Ні, нічого, це нічого... Настуню, ти, певно, хочеш, щоб твої батьки тебе дуже любили?
– Ні, я хочу, щоб я сама їх любила. А тих, яких ви мені зробите, я не любитиму.
– Але ж чому? Ми даємо тобі право вибору. Все в твоїх руках...
– Бо вони будуть несправжні.
– Несправжні? Чому? Вони будуть такі самі, як інші люди.
– Вони проживуть три дні і почнуть повчати мене з висоти свого досвіду. Це безглуздо.
– Ти неправа. Вони дійсно знатимуть більше за тебе.
– Знатимуть що?
– Життя...
– Вони почнуть оповідати мені історії, яких ніколи не було, вони...
– Зачекай, – перервала я, – то ти дійсно вважаєш, люди із штучною пам’яттю...несправжні?
– Ліно, Лін, я от накидав дещо. Як могли б виглядати її справжні батьки, – Артем підсунув мені під ніс кілька паперів.
– Ти вважаєш, що кожен десятий мешканець планети – несправжній?
– Ліно, сік, – Артем поставив біля мене склянку. – Чудовий сік.
– Але ж так воно і є, – нарешті сказала Настя.
Я опустила очі, бездумно перебрала Артемові папери.
– Настуню... – я ковтнула слинку. – Ти, певно... ти певно хочеш, щоб твої батьки були схожі на тебе?
– Хіба добре бути схожим на мене? Хай будуть схожі на людей з реклами парфумів.
– Угу. Потри й понюхай, – гигикнув Артем.
– Ну годі, – кажу.
– Анастасіє, даємо тобі останній шанс. Думай до завтра. Тільки затям: притулок закриють. Це точно. І тебе там не залишать. Це теж точно. Якщо нічого не надумаєш, все зробимо на свій розсуд. І це нічого, – він підсунув ближче до мене склянку, – бо ми люди мудрі. Але потім не нарікай.
– Я можу бути вільна?
– Авжеж.
Дівчинка піднялася і вийшла з кімнати. Я кілька секунд дивилася на щойно нею причинені двері, потім раптом підскочила та кинулася до них.
– Стій! – крикнула я, визирнувши у коридор. Настя обернулася.
– Ти знаєш, мене створили два роки тому на замовлення мого колишнього чоловіка. У нього був ідеал – жінка-страдниця. Він хотів, щоб в мене було жахливе дитинство, жахлива юність. Щоб я знала лише знущання, зневагу та приниження. Розумієш, він хотів мене врятувати. Я – його мрія. Повністю, повністю, вся я. Моя зовнішність, мій характер, мої спогади. Тільки він прорахувався. Викинув гроші. Іронія долі – жінка його мрії не захотіла з ним жити. І під час процедури розлучення я дізналася, чим я є насправді. Все моє життя, виявляється, – хвороблива фантазія підстаркуватого збоченця. Але за законодавством я є повноцінним членом цього клятого суспільства, байдуже, хто оплатив мою появу. Тому я все одно не збираюся вислуховувати від якогось нахабного дівчиська, що я несправжня. Ясно?
Настя мовчки дивилася на мене.
– Тобі, питаю, ясно?
– Так.
– Ду-уже добре.
Я відступила на крок і зачинила двері, потім різко повернулася до Артема.
– Ну от. Вона й мене дістала.
– Повечеряємо разом? – спитав він.
– Га?
– У цьому є сенс. Ми обидва голодні, а я ще й маю до тебе ділову пропозицію.
– Справді? Гаразд.
