- Мамо! Матусю!!! Та за що ж мені все це?! - кричала Руслана Барбікен, сіпаючись усім тілом в чомусь липкому й мляво пружному.
Зненацька вона зрозуміла, що не кричить, а просто слабко рухає пересохлими губами. Вірніше, намагається це зробити. І немає навколо аж ніякого простору, а є тіло, що нестерпно прагне руху. Найпростішого. Легенького. Напівпомітного. Такого самого, як оце тріпотіння губ. І це відчуття свого тіла чомусь заспокоїло Руслану. Не відразу. А важкими й надсадними ривками-пульсаціями. Вона прислухалася до них і зрозуміла, що це б'ється її серце.
З відчуттям серця прийшло й відчуття життя. Такого ж важкого, хиткого, пульсуючого й балансуючого на межі смерті. Але це чомусь не лякало. Напевно, через те, що з'явилося розуміння того, що це тіло чомусь не хоче цього життя і з цієї самої причини намагається, намагається провалитися в чорне небуття, проте щось не дає йому цього зробити. До роботи включився мозок.
"Де я?" - подумала Руслана, ще сильніше стискаючи й так заплющені очі, тому що більше цього запитання боялася іншого: "Що зі мною?". Але воно боляче викручувало звивини мозку і вимагало, вимагало відповіді так само, як потопаючий організм вимагає ковтка повітря.
Повітря... Воно в неї вже повинно було скінчитися. Руслана знов прислухалася до себе. Дихання було уповільнене, але спокійне. І з кожним подихом щось свіже й хвойно-смолянисте проточувало легені. Так, напевно, могло пахнути повітря в комірці тата Карло. Але вона ж зовсім не Буратіно. Скоріше, Мальвіна, покинута всіма своїми друзями.
Друзями... Один загинув на орбіті. А другий - сильний, розумний, красивий - зрадив його і вбив руками істоти без обличчя, що з'явилася невідомо звідки й невідомо навіщо.
По тілу Руслани пройшла гаряча хвиля. Немов її з розмаху кинули в камчатський гейзер. І вона розплющила очі...
Невелика затишна кімнатка витягнутої прямокутної форми... Важкі, дубові на вигляд, двері в одному торці і важкі бежеві штори, що повністю закривають другий торець. М'яке світло з-під скромної, але витонченої люстри. Дерев'яні стіни... Напевно, саме вони просочували це приміщення тим смолянистим запахом, який відчула Руслана. Така кімнатка, скоріше за все, мала б знаходитися в дачному будиночку, що сховався в приміському лісі. Але Руслана точно пам'ятала, що до найближчого лісу було не менше чотириста тисяч кілометрів. Чи вже не було?.. І як вона сюди потрапила?
В пам'яті виникло зображення хлопця з довгим каштановим волоссям, що схиляється над нею, агонізуючою в шкаралущі скафандра. Передсмертне марення. Тобто, вона все ж таки померла?.. Руслана ворухнула рукою. Не схоже. Її погляд зачепився за акварель у простенькій рамці, що висила на стінці. Пласкі, напевно місячні гори, занурені на дно сліпуче синього неба. Біла дорога, що крає світло-брунатні пагорби. Леопардові плями жовто-зеленої трави. Крим?.. Вдалині, біля узбіччя дороги, бовванів величезний високий кактус. І він відразу ж нагадав про неголених ковбоїв в широкополих капелюхах, про мексиканців, обтягнутих патронними стрічками, про салуни з розвеселою музикою і про благенькі диліжанси, що втікають від гонитви. "Мексика, - зрозуміла Руслана. - Або Південні Штати... Але, як?!"
Вона спробувала підвестися з широкого ліжка, на якому лежала, вкрита тонкою ковдрою. Щось відразу ж вчепилося у потилицю та й потягнуло голову назад. Руслана провела по шиї лівицею й намацала на її закінченні тонкий дріт з пластиною, прикріпленою прямо до шкіри чимось, схожим на лейкопластир. Щосили перелякано рвонула дріт і відчула легкий укол болю. Ц-це ще що таке?.. Втім, швидкоплинне здивування відразу ж змінив не дуже швидкоплинний сором, коли Руслана ривком скинула з себе ковдру. Вона була голою-голісінькою. Те, що скафандра на ній не було "тайговичка" зрозуміла давно, але польотне трико...
На стільці, що нагадував стільці зі старих англійських фільмів, лежав легкий сріблястий комбінезон. Простий, з нашивкою на грудях у вигляді циліндра, що містив у собі конус та кулю. Це щось нагадало Барбікен. Архімед... Стародавній механік просив поставити на своїй могилі саме таку споруду на згадку про співвідношення цих тіл, обчислене ним. Що ж це виходить? Вона знаходиться в усипальні основоположника інженерії? Не схоже, втім.
Крадькома роззираючись по боках в очікуванні нескромного погляду, Руслана швидко натягнула на себе комбінезон і підійшла до заштореної стіни, по дорозі доторкнувшись рукою до стіни. Це було не дерево. Пластик. І тому, коли Руслана торкнулася щільної тканини штори, в неї майнула гадка про те, що і за нею може не бути вікна. Суцільна бутафорія.
Вікно - величезне, у всю стіну - втім, було. Але краєвид, що відкрився з нього, настільки вразив Барбікен, що вона обома руками стиснула рота, намагаючись не закричати.
За вікном розкинулась місячна поверхня. Пейзаж, що висив позаду неї на бутафорській, під дерево, стіні. Тільки засунутий під матрац сліпого чорного неба. Неба, яке жодним чином не сприяло ані появі леопардових плям рослинності, ані завмерлим зеленим фонтанам, по інопланетному незвичайних, кактусових стовбурів. Воно сприяло блідій безживності опуклої рівнини, що похмуро поблискувала під косим промінням невидимого сонця.
Дорога, втім, була. Вірніше, не дорога, а витоптана - або випалена? - смуга, що виповзала з непроникно вугільних тіней і ховалася за обрієм, охопленим широкою дугою змилків розплющених гір.
Руслана озирнулася. Вид дачної кімнатки з вікторіанськими меблями настільки не відповідав виду, що відкривався з широкого вікна, що Барбікен навіть застогнала. А, можливо, це і не вікно зовсім? А така ж картина, як і акварель над ліжком, тільки намальована на всю стіну. Проте, яким химерним смаком повинен володіти дизайнер, що створив усе це! Руслана провела кінчиками пальців по гладкій поверхні і краєм ока вловила за нею якийсь рух.
Через обрій, якраз у тому місці, де за ним зникала витоптана смуга, розпочало переливатися ледве вловиме неясне сяйво. Воно настільки нагадало Руслані інше, що виповзало з-за краю кратера, що вона відсахнулася від вікна. Чи екрану? Принаймні, їй стало цілком зрозуміло, що не від картини. Перелякано відступаючи назад, Барбікен вперлася спиною в двері кімнати. Здригнулася, різко обернулася і розчинила їх.
За дверима текла фосфоресціююча тиша. Зворотна сторона їх, до речі, зовсім не нагадувала дубове оздоблення. Зворотна сторона їх була вкрита зеленкуватим пластиком. Точнісінько таким само, як і стіни вузького коридору, ведучого в інший, що мерехтів попереду прямокутником матового кольору. Під ногами пружинило м'яке покриття. Перед тим, як визирнути з-за рогу, Руслана притиснулася щокою до прохолодної обшивки.
Пояснення могло бути лише одне. Її знайшли. І тепер вона знаходиться на борту "Місячної Республіки". В безпосередній близькості від Олега і цього... Як його? Дена Маккольна. Спокійного та безликого. Цікаво, хто її роздягав? Руслана навіть стиснула кулаки, відчувши на тілі дотик чиїхось липких пальців. Що ж вони задумали? Руслана не знала цього точно, але вона точно знала, що ніколи не зможе пробачити смерті Сергія Михайловича. Нікому. Особливо Олегу. Від любові до ненависті один крок?.. Так, здається?.. Барбікен у котрий раз за останні четверть години прислухалася до себе і з сумом усвідомила, що цього, останнього, кроку вона зробити не в змозі. Поки що не в змозі. Оскільки не знає всіх обставин його... Їх... Руслана чортихнулася про себе і раптом подумала про те, що і з Олегом, цілком можливо, вже трапилося те ж саме, що трапилося й з Наруддіновим.
У неї навіть шлунок зсудомило від страху за командира. І водночас з цим вона відчула гострий напад голоду. Цього ще не вистачало! Цікаво, скільки часу минуло з тих пір, як її сюди затягли? Гаразд, потім розберемося. А поки що... Поки що треба знайти щось перекусити, вирахувати пульт керування, спробувати захопити його, забарикадуватися і доставити цю зграю саме туди, куди їй і належить. З обладнанням якось розбереться. Не дурепа ж сільська. А якщо Олег їй допоможе, то йому це зарахується. Але, яка ж вона величезна, ця "Місячна Республіка"!.. Кімнати... Коридори... Немов потрапила на космічний корабель з фантастичних фільмів. Скажеш кому, не повірять. Так, в технічному відношенні Росія явно розпочинає стрімко відставати від Заходу.
Уф!.. Руслана обережно визирнула з-за рогу. Подивилася ліворуч і вражено застигла. Коридор, залитий матовим світлом, що вільно струмував з широких плафонів, які пунктирною лінією вишикувалися на стелі, тягнувся до наступного повороту метрів так на двадцять. Але... Але таких відстаней не могло існувати навіть в гігантському яйці "Місячної Республіки"! Довести думку до кінця Руслані перешкодило неголосне дзижчання, що донеслося з протилежного боку. Внутрішньо холодіючи, вона повільно повернула голову. Прямо на неї, вирячивши гангренозно червоні очиська, розташовані над довгими чорними зубами в розкритій пащі, котилася величезна постать, закута в металеву броню. Руки її були розчепірені в боки аж до самих стін коридору. Неначе цей залізний монстр наперед перегороджував шлях усім потенційним утікачам. На закінченнях рук крутилися якісь пропелери. Чи блискучі дротики ниндзя?
Вискнувши, Руслана вискочила з-за рогу і понеслася по коридору, всією спиною чекаючи удару об неї блискучого смертельного снаряда.
- Мем! Зупиніться, мем! - заревло позаду, але "мем", не слухаючи, вже звертала за черговий ріг, перебігала через якийсь місток і стрімко стрибала по сходинках, що вели кудись угору.
"М-м... е-е... з-зу... м-м..." - бурчав простір, немов зголоднілий шлунок, що перетравлює їжу, яка, нарешті, втрапила до нього. Їжа перетравлюватися не бажала, смикаючи перші-ліпші двері, які побачила на своєму шляху.
Двері відчинилися миттєво й дуже легко, немов чекали на появу Руслани. Вірніше, не відчинилися, а плавно відійшли убік від першого ж дотику жіночої руки. Барбікен, судомно хапаючи ротом повітря, вскочила до середини і, замруживши очі, притиснулася спиною до стіни. Стіна була шорсткою й ледь теплою. Бурчання стишувалось в хитросплетінні коридорів. Щось легенько доторкнулося до босої ноги. Руслана здригнулася, розплющила очі і, не нахиляючи голову, скосила їх вниз.
Мишеня... Маленьке таке мишеня сизого димчастого кольору з довгим і якимсь целулоїдним хвостиком.
- Ай! - скрикнула Руслана, підстрибнувши на місці і випадково зачепивши ногою спритне створіння.
Втім, одне з двох: або удар був досить несподіваним, або створіння було не досить спритне. Воно, до речі, виявилося дивовижно цупким - навіть великий палець ноги заломило - й масивним. Кілька разів перекинувшись у повітрі, мишеня відлетіло вбік і завмерло на боці, чимось дзижчачи. Тепер воно нагадувало великого сірого жука з хвостом, прив'язаним до нього нерозумними жартівниками. А Руслані в її становищі навіть розумні жартівники не подобалися і тому вона обережно схилилася над незрозумілою істотою, перед цим, щоправда, кинувши швидкий погляд на декілька дверей, що виходили до невеличкого тамбуру, в якому вона знаходилася. Зацікавлено й дещо полегшено гмикнула, обхоплюючи спинку мишенятка двома пальцями й підносячи його до обличчя.
Тихо дзижчали, обертаючись, маленькі коліщатка. Пластмасовий хвіст мляво обвиснув, але великі, пружні навпомацки, вуха залишалися життєрадісно підведеними. "Життєрадісно" тому, що на маленькому писку механічної тваринки красувалася широка, така, що назавжди в'їлася в нього, намальована усмішка. Лише два великих передніх зуби виблискували білим.
- Звідки ти, Міккі Маусе? - спитала Руслана, роздивляючись іграшку.
У відповідь Міккі Маус зненацька спалахнув, чорними до цього, намистинками очей. Вони поперемінно заблимали червоним, немов два світлофори на залізничному переїзді. А тонкий вібруючий виск, що пролунав звідкись з нутрощів тварини, настільки налякав Руслану, що вона знов інстинктивно відкинула незрозумілу іграшку вбік. Укусить ще. Гумористи, щоб їм!..
Механізм впав на спину, за інерцією перекинувся і, вчепившись коліщатками в покриття, вертко зник за одними з дверей, що виходили до тамбуру. Вірніше, не за дверима, а за запоною з блідо-рожевої клейонкової матерії, що звисала над нею. Виск перетворився на писк, що все ще бився за тією стороною завіси. Неначе десь вдалині плакала маленька дитина. Руслані б обережно зазирнути до наступного приміщення, але вона на якусь мить втратила відчуття небезпеки - ну, що може зробити заводне, з вбудованою до нього сиреною, звіренятко? Барбікен, пригнувшись, впевнено пірнула під запону. Випрямитися вона вже була не в змозі.
Близько десятка "мишей", точних копій зниклого звіра, але розміром з велику кішку, півколом, увігнутим боком спрямованого на Руслану, завмерли на підлозі, стукаючи по ній хвостами. Немов ті ж кішки перед вирішальним кидком. Намальовані усмішки перетворилися на злобні саркастичні посмішки. І великі різці зубів виглядали вже зовсім не смішно. А декілька пар очей, кожне розміром з великий ґудзик, мерехтіли помаранчевим розлютованим світлом.
Так і не випрямившись, Руслана розвернулася на місці, трохи не обриваючи клейонкову запону і заплутуючись в другій, що прикривала вхід до іншої кімнати. Судомними порухами рук вона зірвала тканину з голови і відчула такий біль в горлі, немов шию захлеснули зашморгом, що швидко стягувався навколо неї.
- Ма... ма... ма-ма... ма... ма... - затрусилися губи Руслани. Тіло, що скам'яніло, труситися відмовлялось.
В цьому приміщенні механічних - чи вже ні? - тварюк було разу в півтора більше. І розміром вони вже були з велику собаку. І усмішки їх остаточно перетворилися на жахливі вискалені писки. І помаранчеві тарілки очей з байдужістю очей вбивці поверталися до Руслани. Створювалося враження, що втеклий "Міккі Маус" розпочав стрімко розмножуватися, з кожним своїм поділом так само стрімко збільшуючись у розмірах.
Руслані здалося, що один з монстрів зсунувся з місця. І, чомусь плутаючи давні дитячі спогади про страшнуваті казки Гофмана зі свіжими спогадами про перший день посадки "Тайги" на Місяць, Барбікен знову вискочила до тамбура. З-під запони сусіднього входу поволі висовувався довгастий щурячий писок з помаранчевими очима. В тому приміщенні, з якого вона вискочила, чувся наростаючий шурхіт. В третє приміщення Руслана буквально ввалилася, хіба що не обриваючи спиною чергову завісу, неначе декорації незрозумілого кошмарного спектаклю.
Помаранчевоокий писок продовжував збільшуватися в розмірах. Клейонка напроти розпочала загрозливо видуватися під масою, захованого поки що за нею, масивного тіла. За спиною щось постукувало й поклацувало. Дрібно-дрібно цокаючи зубами, Руслана обернулася на ці звуки. І обімліла. Казки Гофмана з'єдналися з місячною реальністю. Перед нею завмер щурячий король. Не трьохголовий, звісно, але такий, що вражав своїми розмірами.
Величезна металева туша, вишиною у загривку метри в півтора, завмерла між неприродно тонкими у порівнянні з нею, крихкими на вигляд, стійками. Фари жовто-зелених очей були затягнуті ртутною поволокою, в якій неясно відображалася скам'яніла фігурка Руслани. Білі пластини двох широких різців загрозливо випиналися на вузькому писку, що нащетинився дротяними вусами. Монстр злегка тремтів і всередині нього відбувався якийсь процес, оскільки з-під металевої обшивки доносилися звуки, що так налякали Руслану. Раптово Барбікен здалося, що король механічних щурів поволі - дуже поволі! - рушив в її напрямку. Вона зробила крок назад і озирнулася. Декілька дрібніших тварюк вже виповзало з-під запон, відрізуючи їй шлях до відступу.
І тоді, вискнувши, Руслана кинулася прямо на тушу, що займала собою майже все приміщення. Вже перед самим носом, з настовбурченими на ньому, вусами, різко звернула убік, схопилася за крихку стійку, виламуючи її з пластикового простору. Стійка хруснула. Жахлива тварюка незадоволено хрокнула. Позаду почулося наростаюче вібруюче завивання. Десяток таких собі дзвіночків, що переростали в десяток зумерів, які у свою чергу зросталися в одну нестерпно гучну сирену, що шматувала своїм завиванням кожну клітинку тіла. Закривши лівою рукою вухо, Руслана правою, зі стиснутим у ній уламком стійки, з розмаху змахнула нею, намагаючись влучити по вискаленому писку короля. Пролунав дзвін розбитого скла і на Барбікен виплеснувся сніп блакитних іскор. Тварюка, що миттєво стала одноокою, забурчала, затрусилась усім тілом, в ній щось гучно луснуло і... Руслана навіть не зрозуміла, звідки їй під ноги хлинув потік лискучих ртутних кульок. Немов кульковий підшипник від перевантаження розколовся. Не звертаючи на них увагу, вона з брязкотом розпочала хльостати стійкою по металевому рилу монстра і той, незадоволено бурчачи, поволі відступав назад.
А кульки вже розкочувалися по підлозі, вдарялися об босі ноги Руслани, легенько поколюючи їх якимись електричними розрядами, і зникали в неї за спиною. Звідти чулося наростаюче порипування, неначе водночас розгойдувалися декілька погано змазаних ресор. І коли цей рип став зовсім нестерпним, Руслана, ледь не посковзнувшись на цупких ртутних крапельках, знову обернулася назад.
Щури, попереду - дрібніші, позаду - крупніші, вишикувалися двома щільними рядами, не дозволяючи кулькам викочуватися з кімнати. Ті ж ворушилися біля усміхнених писків повільною мерехтливою хвилею, поступово нарощуючи її вишину. І відбувалося щось ще. Руслана примружила очі. Окремі кульки скочувалися вниз, плавно збільшуючи свої розміри. Їхні бездоганні сфери сплющувалися, витягувалися в сфероїди, з задніх, більш широких кінців яких, зростали маленькі хвостики, що мерехтіли мініатюрними короткими проміннячками червоного кольору. Барбікен знову пригадала перший день посадки "Тайги" на Місяць, напад на модуль дивних ртутних істот, і відчула, що в неї ворухнулося волосся. Сфероїди, які зростали з крапелинок, були точною їхньою копією. Щоправда, копією сильно зменшеною. Поки що зменшеною.
Зчепивши зуби так, що вони розпочали кришитися, Руслана увіткнула стійку в покриття підлоги і, користуючись нею, мов жердиною, по широкій дузі кинула своє тіло через тьмяну мерехтливу хвилю, через ряди механічних щурів, до дверей, через які вона втрапила до цього приміщення, переповнене незрозумілим механічним життям. Вже у польоті, зриваючи рожеву запону, вона помітила, що ці двері відповзають убік. А коли приземлилася в тамбурі на обидві ноги, то відразу ж опинилась віч-на-віч з величезною чорнозубою істотою, яка гналася за нею опісля виходу з кімнати з вікторіанськими меблями.
Розмірковувати було ніколи. Користуючись тепер стійкою наче списом, Руслана з розмаху метнула її прямо в металеву пику з червоними очима. Істота, захищаючись, здійняла свою величезну руку. Руслана прошмигнула під нею і, не розбираючи дороги, знов помчала по довгому фосфоресціюючому коридору. Далі... Далі... Абикуди, до біса на кулички, від цього металевого кошмару.
Бісів, втім, було двоє. Коли перед самим поворотом, Руслана озирнулася і побачила величезну постать свого переслідувача, що знову котилася за нею, а біля неї декількох тварюк з гофманівського марення - точнісінько тобі мисливські собаки у ніг свого господаря - то швидкості добавити вона вже не встигла. Навпаки, у неї навіть п'яти обпалило від різкого гальмування. З перспективи наступного коридору до неї повільно наближалися ще дві постаті. На перший погляд людські, підліткові, кожна на зріст не більше, ніж півтора метри. Відразу Руслана навіть не зметикувала, що ж насторожило її в них, чому вона відразу не кинулася до, може й занадто молодих, але, все ж таки, людей. В таких же сріблястих комбінезонах, як і той, який вона натягнула на себе в кімнаті з місячним пейзажем. А потім...
Постаті синхронно обернули одна до одної цілковито лисі, непропорційно великі голови, щось проскрекотіли на мові комах, і, набираючи швидкість, побігли до Руслани, розгойдуючи на бігу, по мавпячому довгими, руками. Величезні, у напівобличчя, чорні провали очей без зіниць, були спрямовані на Барбікен. В них грали потойбічні фосфорні відлиски коридорного освітлення. І саме ця потойбічність миттєво висмоктала зі свідомості Руслани таку, що було стрепенулася, надію, знову наповнюючи мозок липкою холодною панікою.
"Інопланетяни! - внутрішньо ахнула вона. - Типові. Стандартні. Точнісінько такі, як в Розвеллі!" Руслана завжди скептично відносилася до повідомлень щодо появи літаючих тарілок із зеленими чоловічками в них. Все ж таки вона була вченим. Хоча й дуже молодим. Хоча й таким, що не знайшов себе в своїй країні. Та й в сусідній теж. Її таланти стали в нагоді комерційній організації. Що ж, час такий. Але Барбікен частенько розмірковувала про те, як же може відбутися зустріч двох розумів. І ніколи не уявляла, що відбудеться вона наступним чином. Підскік. Удар лівою ногою в груди однієї істоти з одночасним розворотом власного тіла в повітрі і ударом ребром долоні по шиї істоти іншої. Інопланетяни - якщо це було дійсно вони - розлетілися в боки, немов кеглі від, кинутої в них, кулі. Битися Руслана вміла. В Гременці, поділеному під час її дитинства на безліч ворогуючих підліткових угрупувань, без такого вміння дуже легко можна було залишитися без голови. Щоправда, відносилося це в основному, до хлопців, але Руслана ніколи не відставала від них, сповідуючи стихійний фемінізм. За це її поважали, і прізвисько Барбі була знайоме багатьом "королям" вулиці. З небезпечного боку, до речі, знайоме.
Зараз би вони її не впізнали. Безстрашна "королева" Першого Занасипу, вибалушивши очі, немов глибоководна рибина, витягнута на поверхню, мчала по нескінченності коридорів і переходів, не розбираючи дорогі і вже зовсім не дивуючись цій самій нескінченності. Позаду лунало цвірчання, повискування, скрипіння й дзижчання. У голові творилося щось подібне.
Втім, дзижчанням була наповнено й невеличке приміщення, в яке Руслана, врешті-решт, забилася, вскочивши до короткого тупику. Причинила за собою пластикові двері й прислухалася до відгомону гонитви, яка віддалялася від неї по основному проходу. Потім поволі обвела очима тісну кімнатку, всі стіни якої були вкриті якимись приладами. Мерехтіли індикатори, поклацували нутрощі незрозумілих приладів, вискакували на екранах яскраво-зелені цифри... Цифри?.. Руслана сповзла по стінці й сіла, знесилено притулившись до неї потилицею. Вона вже ані про що не думала, тупо дивлячись на один з невеличких екранів, розташований просто перед нею.
Цифри на ньому були нормальними. Арабського походження, перехопленого потім західною цивілізацією та й усім світом. Більш близькі європейцям, грецькі, були не зовсім зручні для повсякденного використання. Але... Але, як же тоді інопланетяни!?! Що, і для них якийсь рідний вираз чисел був занадто громіздким? І вони, так би мовити, зайнялися міжзоряним плагіатом? Проте, однаковий вираз чисел має на увазі, як мінімум, однакову систему числення. Як максимум - однакову математичну логіку. Руслана трусонула головою, намагаючись привести до ладу розкуйовджені думки, водночас прислухаючись до того, що твориться за пластиковою перегородкою. Там все було тихо.
Отже... Отже, спочатку вона було вирішила, що Олег з Маккольном знайшли її за кромкою кратера і, якимсь чином уберігшись від випромінювання дивних шпилів, затягли її тлінне тіло на борт "Місячної Республіки". Але простір, покраяний Русланою в стані паніки, розмахування виламаною стійкою та відриву від гонитви, жодним чином не міг вміститися під опуклою обшивкою космічного апарату. Обов'язково десь та випнувся б. Оскільки останнього не спостерігалося, логічно припустити, що вона знаходиться в якомусь великому стаціонарному приміщенні. Типу бази або станції. Запитання: де знаходиться ця сама база? Відповідь: на Місяці. Що підтверджується видом з широкого вікна. Останнє не заважало б підтвердити ще одним спостереженням. З якої-небудь іншої точки. Але, щоб дістатися до цієї самої точки, необхідно вибратися з цієї... Щитової, чи що?
Руслана зіщулилась при думці про те, що її може чекати за причиненими дверима. Гаразд, не відволікайся поки що. Приймемо в першому наближенні, що вона, Барбікен Руслана Андріївна, знаходиться на місячній базі, яка належить... Ось це вже не питання, а питаннясько! Кому ж може належати така споруда? Все, що відомо їй про світову космонавтику, аж ніяк не передбачає наявності стаціонарної бази на супутнику Землі. Проекти є. Розрахунки усілякі. Американці, здається, навіть планують і терміни початку будівництва, але ж це відбудеться, як мінімум, років за десять-п'ятнадцять. Не могла ж вона стільки не приходити до тями! Та й споруда-то виглядає цілковито завершеною. Ніякого будівельного сміття довкіл не видно. А це ще, як мінімум, п'ять років. Руслана обмацала своє обличчя. Пітне, шкіра в'яла від втоми та переляку, але зморшок, здається, не спостерігається.
Таким чином, логічніше припустити, що господарюють тут товариші неземляни. Логічніше, воно, звісно. Але ж і фантастичніше до повного божевілля. Хоча, тут все фантастично до цього самого божевілля. Втім, як і все, що відбувалося до цього. Знову ж, пілоти НЛО, точнісінько такі самі, як і розтиражовані величезною кількістю уфологічної літератури та відеофільмів, по коридорах сновигають. Але, як сумістити їх зі звичайними земними цифрами, що висвічуються на екранах?! Або з цілком земним облаштуванням кімнати, в якій вона прокинулася? Або з нашивкою на грудях у вигляді циліндра з кулею та конусом? Що, ці інопланетяни з Архімедом знайомі були?
Руслана відчула, що заплуталася остаточно. Найлогічнішим було б те, що вона спить і бачить усе це вві сні. Барбікен навіть ущипнула себе. Здригнулася від болю. І застогнала, розгойдуючи головою. Що, що відбувається на цій безглуздій планеті?! Де Олег? Де усі? Люди де? Самі іграшки монстроїдальні та інопланетяни! Шпилі світяться. Тварюки якісь в Місяці дірки свердлять. А, може, тут карнавал розвеселий карнавалять на честь якого-небудь тубільного свята?.. Але їй веселитися не хочеться. Вона їсти хоче. І пити. І розібратися зі всім цим маренням хоче, врешті решт. А для цього треба, все ж таки, спробувати увійти до контакту з інопланетним розумом. Адже цей процес, у принципі, мало чим відрізняється від контакту між двома людинами. Оскільки кожний з нас живе в своєму, не схожому ані на що, світі.
Барбікен обережно виглянула за двері зі свого, захаращеного приладдям, маленького світу і відразу ж відчула, що контакт налагоджувати їй - ну аж ніяк! - не хочеться. Оскільки карнавал тривав.
Метрів за сім, біля виходу з тупика, спиною до неї стояв... Стояла... Загалом, стояло щось величезне, на зріст не менше, ніж чорнозубий монстр, що так перелякав Руслану. Проте це було до жаху схоже на людину. Воно поблискувало широкою спиною свого ртутного тіла, а по яйцеподібній голові пробігала смужка світла. Зненацька Барбікен зрозуміла, що істота безшумно обертає безликою, як гермошолом Маккольна, головою, немов вишукуючи когось. Втім, кого воно вишукувало, стало зрозуміло вже за секунду, коли смужка світла завмерла і Руслані здалося, що її обличчя обпалив космічним холодом байдужий не мигаючий погляд. Хоча ніяких очей на дзеркальній голові не спостерігалося. На ній взагалі нічого не спостерігалося. Такий собі ртутний андроїд другого покоління з кінобойовика про Термінатора.
Пригадавши, що той андроїд був створений для безжального знищення, Руслана рвучко зачинила двері і заміталася по тісному приміщенню у пошуках порятунку. Прилади... Прилади... Прилади... І ніякого натяку на другий вихід. Барбікен здалося, що за дверима вона почула важкі, такі, що наближалися до них, кроки. В німому крику здійняла голову і побачила на стелі якісь пластикові грати. Вентиляційна шахта, чи що? Кроки завмерли у дверей. Руслана підстрибнула. Здійнята рука не дістала декількох сантиметрів до грат. За дверима щось засовалося. Другий стрибок. Рука зі всього розмаху вдарилася об край пластика і грати від'їхали убік по полоззях, прироблених до стелі. А в ній самій відкрився чорний квадратний отвір. Руслані здалося, що двері рипнули. Втім, це здавалося неможливим в цих акуратно-стерильних приміщеннях. Третій стрибок. Обидві руки вп'ялися в краї отвору, відриваючи від підлоги переповнене жахом тіло і втискуючи його у вузький, довгий, як утроба удава, простір. Двері розпочали відкриватися. Удав розпочав заковтувати Руслану. Не обертаючись - це все одно було цілком неможливо в цій тісноті - Руслана притиснулася спиною до нижньої поверхні шахти і, по мавпячі зачепивши грати пальцями босої ноги, швидко потягнула її на себе. Пластина поїхала за ногою і встала на своє місце. Водночас із цим Барбікен почула, як внизу за кимсь зачинилися двері. Настала тиша, що переривалася хрипким диханням Руслани. Їй здалося, що його чутно не лише в цьому, схожому на чиєсь горло, просторі, а й у всіх приміщеннях, в яких вона сьогодні побувала. Чи побуває.
Внизу вже зовсім чітко чулися важкі впевнені кроки. Лігши на спину та й відштовхуючись п'ятами від гладкої поверхні, Руслана поволі поповзла головою вперед, до болю в легенях стримуючи дихання. Повітря було теплим і з якимсь мильним присмаком. Немов десь недалеко пральня працювала. Вона ставала все ближче й ближче. Повітря згущувалося від тягучого парфумерного аромату. Барбікен навіть задихатися розпочала. А коли вдарилася маківкою об щось тверде й гостре, тільки й змогла, що зашипіти в усе удав'яче горло вентиляційної шахти. Воно відповіло їй невиразним, але доволі моторошнуватим, луною-шепотом .
Руслана, зморщившись, обмацала голову, яку аж заломило - ще одне підтвердження того, що все це не сон! - і з певним задоволенням констатувала, що кров, нібито, не йде. Друга констатація ніякого задоволення не викликала. Шахта розділялася на дві квадратні труби. Одна - вгору, градусів на п'ятнадцять. Друга, під таким же кутом - униз. Неначе роздвоєне жало змії. Куди ж воно далі повзти? А, чи не все одне! Вниз, воно полегше буде. І Руслана, перекинувшись, нарешті, на живіт, заковзала по нижньому відгалуженню.
Повітря вже зовсім стрімко ставало важким і вологим. Мильні аромати зникали під хвилею інших, приємних, але різких і якихсь одеколонних, пахощів. Так, напевно, пахне в самому центрі джунглів. Найнеймовірніший надлишок одорантів. Руслана в тропіках ніколи не бувала, але їй, чомусь, кожна орхідея уявлялася величезною і запашною квіткою, готовою будь-якої миті зжерти метелика, що сів на неї для усього свого задоволення. І тому, коли вона обережно наблизила обличчя до грат першого ж лючка, який зустрівся їй під час пластунських вправ в надрах металевої анаконди, то відразу ж перелякано сахнулася від нього. Бо внизу розверзлася мерехтлива паща гігантської росянки. І лише за хвилину Барбікен зрозуміла, що це - велика біла ванна, яка стояла саме під нею.
Повільно зсунувши грати, Руслана боязко звісила голову вниз, обводячи очима перевернену панораму. В приміщенні нікого не було. Величезне дзеркало на одній стіні відображало вже знайому ванну, яка розмірами нагадувала невеличкий басейн, раковину у вигляді пелюстки велетенської рослини із стеблинкою вишуканого крана, що зігнувся над нею, та полички з безліччю найрізноманітніших пляшок та флаконів. Стіну напроти прикривали щільні жалюзі. Звичайна, людська, ванна кімната. Без усіляких інопланетних прибамбасів.
Ще вся внутрішньо наїжачена, Руслана вислизнула з шахти і зістрибнула прямо на прохолодну поверхню ванни. На скляному столику біля неї лежало яблуко. Велике, з червоним напівпрозорим боком. Земне. З якої-небудь української глибинки. Барбікен схопила його відразу обома руками і, полохливо зиркаючи на вхідні двері, розпочала відтинати зубами ламкі кислуваті шматки плоду, набиваючи ними висушений рот і ковтаючи, майже не пережовуючи. Навіть насіння не виплюнула. Через хвилину в руці у неї залишився лише короткий брунатний хвостик. З жалем крутонувши його пальцями, Руслана розчепірила їх. Підійшла до дверей і приклала до них вухо. Їй здалося, що десь вдалині чутно голоси двох людей. Побачила клямку і обережно натиснула на неї. Ще раз роззирнулася і підійшла до умивальника, насторожено поглядаючи на стінку, прикриту жалюзі. Їй здавалося, що вона знає те, що може побачити, розкривши їх. І це знання наперед страхало Руслану.
Спочатку вона хотіла прийняти ванну. Дико хотіла. Але переживання останньої години настільки вимотали її, що вона боялася забутися в теплих, пінистих струменях. Тому Руслана просто вмилася, вдосталь наполоскавшися й напившись води до булькання в порожньому шлунку. Проковтнуте яблуко не рахувалось. А вода, до речі, була холодною, чистою і дуже смачною. Без усякого водопровідного присмаку.
Приводячи зачіску до ладу знайденим, черепаховим на вигляд, гребінцем, Руслана роздивилась себе у дзеркалі. Обличчя було змарнілим, щоки та очі запали, ніс загострився, але жити можна. А таке стоншування рис, можливо, й на краще. З'явився якийсь таємничий шарм. Без вишуканого й коштовного, до речі, макіяжу. А то раніше Олег, жартома, частенько називав її "моя пухка хохлушка". На що незмінно одержував "мого кістлявого москалика".
Руслана провела руками по шовковистій тканині комбінезона. Від грудей до стегон. Тіло було напружене і всяка пухкість з нього зникла. Вона зітхнула. Обличчя ще кололо від холодної води. Нічого, розберемося! Барбікен відчула, що зможе - зобов'язана змогти! - взяти себе до рук. Вона витягнула їх уперед. Пальці ще злегка тремтіли. Руслана ще раз зітхнула, різко стиснула губи в тонку ниточку і, відвернувшись від дзеркала, рішучим кроком підійшла до жалюзі. Отже... Друга точка огляду, панове!..
Жалюзі безшумно злетіли вгору. Облизане півколо гір обома своїми мацаками тяглося до чорного обрію. А в їхніх обіймах... Руслана фізично відчула, як в неї знову розширюються зіниці.
Внизу, трохи ліворуч від вікна, біля якого завмерла Руслана, згасало яскраво-бурштинове сяйво. Воно немовбито стягувалося в одну точку, в центрі якої знаходився оголений хлопець з передсмертного марення Барбікен. Він тільки-но відійшов від якогось апарату, що нагадував чотириколісний мотоцикл з прямокутною платформою, насунутою прямо на нього. Зблискували жовтими відлисками сріблясті шорти. На широких, добре розвинутих грудях погойдувався великий довгастий предмет. Чи то амулет, чи то пульт керування. На широкому поясі - чи то кобура, чи то піхви. Довге, злегка хвилясте волосся. Красиве, але якесь затято скам'яніле обличчя. Босі м'язисті ноги залишають на сіро-чорному, ледь іскристому, реголіті сліди, які наче зіщулюються під час легкої ходи разом з гаснучим бурштиновим свіченням, що струмує невідомо звідки.
От юнак підняв голову і зненацька зустрівся поглядом з Русланою. Вона відсахнулася від вікна. А хлопець, так і не посміхнувшись, якось уповільнено й урочисто підняв руку у вітальному жесті.
Ні, ні!.. Ні!!! Руслана відступала по білосніжному пластику назад до ванни. Цього не може бути! Це не... Це суперечить... Вона марить. Вона спить.
Барбікен скуйовдила своє, ще трохи вологе й коротко обстрижене для польоту, волосся і раптом намацала на потилиці ділянку шкіри, що ледь саднила. Згадала про дріт, прикріплений кимсь саме туди за допомогою лейкопластиру. Ну, звичайно ж!.. Вона захворіла! Вона хвора. Її чимось стимулювали. Електрострумом або наркотиками. Все це - наслідки. Галюцинації, щоб ним!
Руслана рвучко розвернулася, за щось зачепилася, ледь не впавши у ванну, і кинулася до дверей, за якими їй почулися людські голоси. Смикнула їх, забувши відкинути клямку. А потім тремтячою рукою натиснула її і, так же безшумно, як і двері, що враз відчинилися, вискочила до маленького коридору. В два стрибки перетнула його і опинилась у великій кімнаті, в напівтемряві якої світло від затухаючого каміна перемішувалося з мерехтінням декількох екранів. По екранах пересувалися механічні щури, інопланетяни і ртутні андроїди. А перед ними, високими спинками до Руслани, стояли два крісла.
- Це ти у всьому винуватий! - промовило праве крісло жіночим голосом. - Давай послабимо контроль, давай послабимо контроль! Вона сама повинна шок подолати, вона сама повинна все з'ясувати!..
- Любо, - по чоловічому стримано відповіло ліве крісло, - ну, хто ж знав, що її понесе до інкубатору?! Крім того, вона зовсім неадекватно відреагувала на появу Кали, яка...
Руслана бухнулася спиною на стіну, глухо вдарившись об неї потилицею. Крісла почали поволі розвертатися до неї. Красива моложава жінка з платиновим волоссям широко розплющила очі, а потім м'яко посміхнулася назустріч Барбікен. Усмішка досить смуглявого чоловіка, в звичайному джинсовому костюмі, приховалася під чорними вусами.
- Ну, от, - після короткої паузи кахикнув він, звертаючись невідомо до кого, - і знайшлася. Ну, здрастуй, любесенька!
- Доброго ранку, Руслано! - ласкаво додала й жінка.
А Барбікен вже сповзала по стіні, водячи збожеволілими очима по постатях дивної пари. Такої звичайної і такої неможливої в її галлюціногенному світі.
Чоловік повільно здійнявся з крісла і зробив було крок у напрямку Барбікен, але вона так втиснулася в стіну, що він розгублено зупинився.
- Заспокойтесь, Руслано, - опісля короткої заминки вимовив він. - Мене звуть Джон. Джон Арданьян. А це, - широкий жест у бік жінки, - моя дружина Елліс. Ласкаво просимо до комплексу "Архімед".
Руслана відчула, що по її щоці ковзнув слабенький протяг. Скосила очі й побачила, як до кімнати увійшов хлопець з її марення. Фантоми збивалися до купи.
- А це, - донісся з далекого далека голос Джона Арданьяна, - наш син ВіктОр.
(Цілком роман "Тарзанаріум Архімеда" в електронному вигляді можна придбати в інтернет-магазині Bookland = http://bookland.net.ua/book/81183+Tarzanarium+Arhimeda.html )
