Сніжить. Стою біля вікна, меланхолійно спостерігаю як падає сніг. На вулиці морозно та вітряно, а в кімнаті тепло та затишно. З колонок лунає віночок зимових пісень. Щойно відспівали «завірюху» Тихонович з Поплавською, «На сторінках Юманіте друкують ваше декольте, а в нас мете» Тризубий Стас і забриніла «Tomble la neigne» Сальваторе Адамо.
Коли звучать старі пісні, то душу бентежать не стільки музика або слова, а спомини про події або часи коли раніше слухав ці мелодії. Вперше пісню «Падає сніг» почув в виконанні Радміли Караклаїч, в яку був по дитячому закоханий. Мелодія будила невиразні і незнайомі почуття до однокласниці, що чимось невловимим нагадувала цю славетну акторку та співачку. В студентські роки грав на бас-гитарі в вокально-інструментальному ансамблі. Товариш, з яким разом бігали до дівчат та катали їх мотоциклами биковнянським лісом, грав на соло-гітарі та співав цю пісню французькою мовою майже як сам автор.
Та все ж таки найчастіше згадується подія на початку вісімдесятих. Військова частина під Ташкентом. Я привіз запчастини, терміново потрібні для гарантійного ремонту обладнання, що постачалося нашим заводом. Бригадир гарантійної бригади, той самий соліст нашого студентського ансамблю, а тепер ще й колега по роботі, зрадів не так запчастинам, як тому що привіз їх саме я. В офіцерському клубі є інструменти та апаратура, серед представників різних заводів необхідні музиканти. Не вистачало лише бас гітариста. Те, що приїхав всього на кілька днів нікого не обходило. Головне - виступ в місцевому військовому госпіталі, запланований в найближчий час.
Я знав, що товариш смертельно хворий. Нещодавно переніс чергову операцію, та надії на одужання не було. Думав, що в госпіталі будемо співати перед такими ж людьми. Знав, що наші війська увійшли в Афганістан, та свято вірив радянському телебаченню і був впевнений, що вони там будують дитячі садки та чистять арики. Яке ж було моє здивування, коли вийшли на сцену. В перших рядах на колясках сиділи молодюсінькі, майже діти, хлопці без ніг. Далі без рук, очей, з забинтованими головами, обличчями, грудьми. Від білих стін, бинтів та халатів медичного персоналу здавалося, що невеличка зала покрита снігом. Може тому першою заспівали саме пісню про сніг Сальваторе Адамо. В голосі товариша була якась особлива туга. Мені здалося, що він тужить за тим, що вже більше ніколи не побачить снігу. Я мало не заплакав і щоб стриматись став спостерігати за слухачем, що вирізнявся поміж іншими. На відміну від по юнацькому струнких хлопців він був кремезний та набагато старший від решти. Про себе я назвав його командиром. Уявив, що він як батько оберігав солдат, що довірили йому своє життя та молодість. І тут в голову стукнула думка: «А де ти таке бачив»? В житті ніде, то може в кіно. Став перебирати в думках фільми про війну та про армію, які довелося побачити. Ніде не знаходив такого образу. Ці роздуми відволікли мене від думок про хворого товариша і я трохи заспокоївся. Ще раз глянув на командира. Той слухав спокійно, майже байдуже. Та коли заспівали пісню, надзвичайно популярну взимку, коли війська заходили в Афганістан: «такого снігопаду, такого снігопаду не пам’ятають тутешні місця. А сніг не знав і падав…», він заридав, як і весь зал. По його красивому мужньому обличчю котилися величезні сльози, а він і не намагався їх ховати або хоча б витерти. Я ледь стримувався, щоб і собі не розридатися, все думав, чому він їх не витирає. Чи в наслідок поранення не може підняти рук, чи не стидається цих сліз.
За вікном тихо-тихо, неначе в казці падає сніг. З колонок приглушено звучить мелодія. «Падає сніг. Ти не прийдеш сьогодні» - співає Сальваторе Адамо. Так, я не прийду ні сьогодні ні завтра до свого однокашника та колеги по роботі. Так як не приходжу вже багато-багато років. Єдине втішає, що він все ж таки ще раз побачив сніг. Помер навесні наступного року.
