Автобус виплюнув Мирона Марковича Славуту серед села, як курець зжовтілу від нікотину слину. Автобус поїхав, а слина – куди їй. Ні текти не годна, ні випаруватися вмить. Лежить шмарклем серед дороги, гидотою лізе людям в очі – псує, одним словом, світ. Хто підбере такий непотріб, хто понесе з собою гидь, як скарб? Ніхто.
Тож несе Мирон Маркович себе сам.
Ото як забачив Ванду в обіймах сексуально стурбованого вчителя, поніс себе до її хати, зібрав пожитки й рушив у путь.
Путь простелилася до рідної колись Одеси, а там розляглася морем безпритульним по мокрих вулицях, валялася, валялася, видудлила за місяць усі гроші з кишені ледь не до останнього цента – та й скінчилася.
Диявольський гріш обрубав путь на пні, всі корінчики повисмикував із життя, як травицю з ґрунту, та й кинув доживати під тином безглуздого існування затертої особини серед розтерзаних Вельзевулом міста й світу.
Просив у Бога поради Мирон Маркович – як побороти диявольську міць гроша, як її обійти, обтрусити з себе як, аби вільним козаком гарувати по буттю, огиром сивим гупотіти по світу, птахом вільним летіти до свого виднокраю, щоби там незалежним і богоугодним злетіти в небеса та, навіки здихавшись гроша, ангелом чистим заспівати ніжну пісню про відхрещення від роду людського грішного.
Мовчало небо, натомість тіло хлюпало шлунковим соком, коробилося холодними дрижаками, прагло мила, а не вошви шкребучої – і всі ті конвульсії тіла, вони не мостили шлях до Бога; вони гнули до землі, до диявола пхали, до його виплоду – гроша, бо без того виплоду виднокрай неминучий насувався, як буревій, насувався лихий та негожий, і лячно робилось, і чомусь, ідучи до Бога, хотілося розтягнути шлях, хотілося прийти туди якомога пізніше. Розумів – розтягнутий шлях до Бога передбачає збільшену кількість станцій гріха, шлагбаумів протиправедних збільшену кількість. І на кожній перепоні, на кожному пропускному пункті з тебе дертимуть гріш – людство, воно ж на слово не вірить, воно ж совість у шану не пакує, доброту за плату не має, честі віри не йме. Людство за право нести свої тілеса в його потоці щохвилиннно, щосекундно править із тебе податок дияволу. Якщо ж ти неплатоспроможний у плані сплати податку, або ж відторгаєш гріш свідомо з метою не купатись у диявольських ставках – людство випльовує твої тілеса в земні обійми; бо ти – ніщо, потерть, пил. Лише диявольською міццю ти щось значиш серед людей, а Божий промисел – то так, для тебе, для душі; хочеш – неси; хочеш – кинь; ніхто тебе за те не виплюне, хіба осудить хто, як кинеш, гляди, й то осудить з одною метою – в Божі очі впасти поклоном своїм, аби Бог на спину зирив, не в душу; бо тут, у душі – тут же гріш володар, тут же до нього всі прохання й молитви, тут же на нього всі надії, всі сподівання. Бог – на вустах; а в душі – диявол, тілом людським, як їздовий конем, править диявол. Бога так мало, диявол – усюди. Чи можна дійти до Бога чортовими стежками? Чи можна здобути Бога на дідьків гріш? Чи є ціна в неба? Бо якщо є, то чиє тоді те небо? А як немає, то нащо тоді нам гріш, як усі хочемо втрапити на небо, хоча знаємо, що воно безцінне? Нащо ноги прив’язуємо до каменя, коли хочемо злетіти? Або нащо чіпляємо крила, коли хочемо втопитися? Хто послав наші душі в ці земні шкаралупи, коли хоче бачити їх на небесах? Або хто випустив душі в небеса, коли хоче бачити їх у шкаралупах?
Лив зимовий дощ, десь неподалік глухо шкребло берег задубіле море – благеньке пальто не гріло й на гріш, а тепло за вікнами довколишніх осель прагло гроша. Диявол ширяв над світом, холодом проймав до кісток, сидів аж у печінках, усі молитви складав у паперові літачки та випускав назовні, де вони, не здолавши й метра високості, розмокали під дощем і плюхалися на мокрий асфальт, стікаючи під решітку каналізації, наче в безвість.
- Дідько його бери, - вилаявся Мирон Маркович, понишпорив рукою у внутрішній кишені, витяг звідти дещицю гривень, порахував.
- Вистачить, на дорогу вистачить, - зітхнув і став чекати ранку.
А під вечір наступного дня, виплюнутий автобусом серед села, ніс себе тим селом до битої бляхою хвіртки.
«Що робиш, пане Славуто? – стугоніло в голові. – Куди прешся? А як там отаборився той учитель? Невже з молодістю на прю зібрався? З чим? Нащо? Ну, не штаньми ж мірятися, з тим і на бій ладнатися нічого, там поразка й капітуляція ще задовго до сьогочасної війни підписані. Чи душею надумав перебороти? А що Ванді твоя душа? Хіба вона їй колись була рада? Хіба ти свою душу їй колись носив? А хоч би й поніс, куди б вона її приткнула в своїй безпутній балаканині? Ох, чужий світ за хвірткою, дорогий Мироне, а ти до нього, як до свого».
Але не зупинявся, йшов. Порипував під ногами свіжонакиданий сніжок, рипів, як Миронів сором.
Той сором зсувався з сивих скронь, наче хто линув на голову відро помий, а вони, бридкі та рідкі, оце саме спливали з маківки.
Хай Єва колись у молодих літах гульбою світ перемальовувала зі світлих тонів кохання в грубий присмерк байдужості – але то ж молодість була; та й шкуродерством Єва промишляла – не дивина. А це… Стара баба пустилася від старого діда в товкотнечу на ліжку. Ні літа поважні, ні старість з-за пагорба – нічого не зупинило. Що ж повело тебе, Вандо? Ну, не любов же, яка любов у старечій душі? Не буває такої любові, Мирон Маркович у ню не вірить, бо не може цвісти струхлявіле дерево, де й листочка не видно на перепрілому від морозів та спеки гіллі, де вже квітці взятися. Ой, Господи, невже струхлявілому дереву, по якому давно бензопила плаче, аби не впало, всохле, комусь на голову, раптом закортіло поживи під корінь? Тьху!
Ну, це, Вандо, ти вже душу ні до Бога не несеш, сказано ж – трухлятина коханням не горить; ні до чорта – бо така любов, у корінь, і в гріш не ставиться. Це вже, Вандо, ти душу викинула в якесь провалля, куди ні Бог з неба не загляне, бо глибоке, ні чорт з пекла не виткнеться, бо дуже вогке. В тому проваллі, Вандо, лише ти й можеш баблятися, бо забила свої баки дурнуватими теревенями, що й світу довкола не бачиш, що й світла від тьми не відрізняєш, осліпла, як кріт, і лазиш, лазиш своїми норами; а куди лізеш, спитай – не знаєш; язик, як лопата, очі в шорах, думки – нуль; словеса – як злива; а вологи життєдайної катма, кислота пре лише звідусіль, як повінь, і в тій кислоті розчиняється все – і люди, й світ, і Бог, і чорт, і ти сама, і я біля тебе. Випалюється все до крихти, до атома – пустка лишається довкола лише, пустка одна; яким би медом словесним ти її не мастила, в яке б пір’я з виду розумне, а насправді безглузде, бо розумного пір’я не буває, не в пір’ї розум, не вкачувала – пустка однак є пустка; і мед той, і пір’я на ній – то все міражі, які для пустки таке ж прикриття, як для космічної безодні листок скла.
Хоча й пустка пустці – велика різниця. Бо краще вже у Вандиній пустці теліпатися, ніж по одеській вештатися.
Рипнув хвірткою, бляхою битою, перейшов подвір’я, ступив у ганок, потім у сіни. Зупинився, припав вухом до хатніх дверей – чи не чути вчителевого гомону. Так собі подумав: як почую вчителя, сяду отут серед сіней, і хай як хочуть – хай уб’ють, хай у ту стару Вандину хатину поселяють, хай на Місяць відправлять; але з села він, Мирон Маркович, більше ні кроку, у всякі Одеси – ні-ні. Краще вже хай візьме вчитель лопату, калдикне нею по голові та зариє за повіткою. Як на небо, то швидко, в одну мить, а не з-під промерзлих одеських тинів у муках. А якщо не на небо, якщо ще на чортові дороги – то тоді десь поблизу Ванди, або хоча б з дахом над головою, бо чортові дороги через теплу хату все-таки ліпші за перемерзлі одеські тракти безпритульного, відлученого від чортового гроша подорожнього до Бога.
Мирон Маркович, він теж людина, чортів служка, він, клянучи чортів гріш, не годен його спекатися навіть на старості літ ради омріяного праведного світу духовності, переконань, совісті й честі. Він, творячи в умі революції за спасіння людства, тілесами своїми топить ті революції в ложці борщу та спопеляє на гарячій лежанці. Переступити через самого себе – це значить полюбити Бога та світ його більше, ніж самого себе. Такого не купиш за жоден чортів гріш. Тому й важко знайти таке явище на землі, де все продається. Тому й важко знайти таке явище в собі, бо все ми міряємо на гріш, а потрібно не міряти зовсім. Мирон Маркович спробував не міряти – і не зміг. Під холодним зимовим дощем зміряв себе голодом, зміряв холодом – і зрозумів, який нікчемно він малий. Здається, через себе, малого, переступити легше. Аж ні, в малому й душа мілка, в ній не вміщається той величезний крок, яким можеш себе переступити.
Тож замість переступити себе, боязко переступає Мирон Маркович поріг і заходить до хати. Вчителя не чути.
- Хто там? – Ванда з кухні.
- Я, - Мирон Маркович, спітнівши.
Важкі погляди з обох боків.
- Вибачатися не збираюся, - це Ванда Михайлівна, - каятися – теж.
Мирон Маркович мовчить.
- Я так розумію, - знову Ванда Михайлівна, - раз з’явився, то хочеш лишитися.
- Угу.
- Лишайся, я не проти, - підсумовує Ванда Михайлівна. – Але ще раз наголошую – каяття не жди.
- Та нащо мені те каяття, - гепає Мирон Маркович чемоданом об підлогу, - їсти дай, три дні риски в роті не мав. Аж охляв ось, ледве дотеліпав цього чемодана до хати.
