Друга ночі. Я пробираюся між дев'ятиповерхівками. То послизаюся, то перечіпаюся на хвилях криги, що виблискує у слабкому світлі під'їздних ламп. Виходжу на вулицю - тут набагато темніше. Світяться лише поодинокі вікна над головою, більярдна в парку, військоматівський ґанок і хрінпоймишо, де раніше була перукарня військового містечка. Проїжджає патруль, потім таксі. Переходжу дорогу, перелажу кучугури твердого снігу, які нагорнули комунальники, і протоптую нову стежку між ялинами. Він стоїть - високий, твердий і холодний. Десь за його широкою спиною водоспадом гуркоче потяг. Я підійшов заблизько, тому високо задираю голову. Знизу він здається ще кремезнішим. І ще він схожий на Зевса. От тільки цей фартух і черевики псують враження. Здоров, кажу, старий! Мовчить. Бачиш, кажу, в цьому місті тільки ми й лишилися зі старої банди. Водоспад потягу тане в морозному повітрі і стає чути собак в районі лікарні. Він далі мовчить і тільки лівою рукою вказує в напрямку мого дому. Типу, тули проспись, малий. Та якби ж то, відповідаю, мені ще на роботу. Ладно, кажу, старий, піду я, бережи себе. Він мовчить, а я вигрібаю на проїжджу частину і серединою дороги йду на роботу. Місяць нарешті роздупляється з-під хмар, що схожі на стару збиту ватяну ковдру, і освітлює його - він дивиться мені вслід, а вітер намагається вітрилом напнути його металевий фартух.
