( Спомини, приємні і не дуже, про п’ять років співпраці з окремими митцями Полтавщини, та враження і думки породжені знайомством з Полтавою і полтавцями).
Рік за роком непомітно промайнули, радше промчали п’ять років від тієї днини, як вперше мені довелося відвідати терени Полтавщини. Початок співпраці з художниками був покладений завдяки знайомству з Сергієм Гнойовим, відомим живописцем. Донині з приязню пригадую миттєвості нашого спілкування на обширах козацького хутора Дем’янівка. Бувати там довелося чотири рази, відповідно до кожної пори року, завдяки цьому з’явилися чотири тексти про творчість Сергія Миколайовича.
Незабутні враження не зітруться у пам’яті від зустрічей з Галиною Рідною, однією з найбільш знакових постатей Полтави мистецької. Не забудуться і приятельські стосунки з Олексієм Ямбихом, діалоги під старою сливою, немає вже посеред нас незабутнього Олексія Івановича, 2015- го року відійшов у засвіти. Його малярські творіння чи то містично – абстрактного підтексту, чи релігійний живопис, краєвиди, натюрморти, картини авангардово – футуристичного спрямування, - усе створене неординарним рибцівським самітником має високу малярську цінність. З митців молодшого покоління у пам’яті закарбувалися роботи живописні і керамічні Дмитра Білоконя і душевні пейзажі Дениса Городничого. Багатенько поїздок – вояжів було здійснено опісля дем’янівського «прориву» на землі Полтавщини. Доробок написаних есеїв дорівнює 45 текстам про творчих людей краю. Окремі імена і прізвища уже призабулися, ніби то не я бесідував з ними, споглядав і вивчав картини, потому виплескував осмислене на папір: думки, враження, емоції, породжені побаченим і почутим. Радості від цього нема, зажури теж, певно це одна із закономірностей притаманних плину буття людського…
Ледь не забув, а було б несправедливо, бо коли запізнався з ляльками мотанками авторства Наталки Свиридюк, враження отримав неймовірні. Справжню естетичну насолоду відчув від побачення з ляльками, одягнутими в національні строї етно – дизайнера Наталії Бортнікової.
Вибрані мистецько – літературні есеї витанцювалися в окрему книжку – «Білий світ на чорній землі» ( Мистецькі мандрівки Полтавщиною). Напоумив на цю справу письменник Сергій Козак, він же виступив як упорядник творів. Переконаний, в житті кожного автора перша книжка, аж надто особлива. Сердечно дякую Вам пане Сергію…
Полтава завдяки оповідкам матусі (Тетяни Будкевич – Новик) ніколи не була для мене звичайнісіньким містом. Там вона здобула вищу освіту в Педагогічному інституті. Прощена тітка Марія встигла два роки повчитися в Інституті шляхетних панянок, потім прийшов чорний, 1917 – й… Дядько Микола, фронтовик, пройшов усю війну, Другу Світову, мав нагороди, поранення також. За дружину обрав собі дівчину – полтавку, але війна забрала її молоде життя, він до кінця днів своїх залишався вдівцем. Чимало теплих побажань посилав я повітряними шляхами у це місто, задовго до відвідин…
Реальність з котрою зіштовхнувся в цьому обласному центрі виявилася дуже неоднозначною. Багато почутого і побаченого не те що здивувало, а обурило і викликало гіркий присмак і не дуже гарні спогади. Прогулюючись і знайомлячись з вулицями старого міста чув звідусіль долинаючий дикий суржик, що ріже слух, вміють у Полтаві знущатися з української мови, до речі, з московської теж, яка є дуже віддаленою від літературних взірців. Згадалося, Микола Гоголь у листі до матері писав: «Я буду писать на иностранном языке…». Цебто, вважав московську за іноземну.
Пам’ятник в центрі – міста, круглої площі, у самісінькому осерді парку, то пам’ятник імперсько – окупаційній зверхності Московщини над Полтавою, чи тільки в минулому? А яких поневірянь зазнав пам’ятник Іванові Мазепі, одному з найбільших велетів за всю історію України, допоки був встановлений неподалік від Свято – Успенського собору. Частина мешканців міста дотримується думки, що колонада, яка увінчана двоголовим орлом, символом імперсько – нацистської Росії і постамент з котрого дивиться на нас великий гетьман, урівноважують один одного. Зауважмо, чому в Німеччині заборонені до показу фільми Лені Ріфеншталь? Не лише тому, що оспівують режим гітлерівських нацистів, а й тому, що робила вона це талановито. Пам’ятники котрі символізують минуле України підневільної, не можуть мати місця на українській землі, вони несуть не меншу, невидиму загрозу, аніж постаменти на яких красувався кривавий Ілліч. Вирішення таких питань не є приватною справою самих тільки полтавців! А які парсуни обираються на посаду міського голови, при тому роками, - тверді, послідовні українофоби, А. Матковський, О. Мамай, специфічні політичні уподобання у полтавців…
«Стою» на думці, що творчі особи, то особлива каста людей. Митці українські повинні б відігравати велику роль у відродженні всього питомо національного, традиційно українського. В Полтаві процес проходить «по – полтавському», як саме?...
Певні думки почуті від людей з гуманітарною освітою просто шокували. Ніяк не обійтися без невеликої кількості прикладів… Художник – графік Олена Одарич під супровід нервового хихотіння зізналася, що коли була студенткою, а це 80 – ті роки минулого століття, то вихідців із сільської місцевості, українськомовних хлопців і дівчат, студенти з Полтави називали не інакше, як…: «Черти». Архітектор Андрій Одарич пішов ще далі, віз зробив «наукове» відкриття, заявивши: «Полтаву і Україну в цілому від шведської окупації врятував Петро 1..». Ще один відвертий москвофіл, також архітектор, і також уродженець цих країв, Віктор Баштовенко (років зо 20 своє вміння архітекторське у Москві реалізовує!) таврував Івана Мазепу як зрадника, твердив про відсутність сучасної української прози, достойної до прочитання. Отакі отруйно – брехливі «засіви» здійснював цей діяч на хуторі Дем’янівка, вже і туди проник вражий промосковський душок.
Раділи, тішилися москвофіли і їх прихильники у Полтаві, бо син відомого художника, львівського полтавця, ще й Тарасом названий, розмовляє…: «Исключительно на русском, и девушку себе подыскал настоящкю россиянку…». Ніби справа і приватна, але…
Доречно з цього приводу процитувати думку видатного мислителя Д. Донцова: «Офіційне українство тих часів було космополітичне, мало великий пошанівок до російської літератури і йшло в бік найменшого спротиву. Слово критики на рахунок Пушкіна або Толстого сприймали як власну образу». Існує легіон Санчо – Панців.., яких дотепер в Україні не бракує. Про які роки написані оці слова, чи дуже змінилася мислення творчої «еліти» Полтави, думаю не надто.
Видатна українка Олена Пчілка видавала у Полтаві журнал «Рідний край», який тодішнє офіційне українство висміювало, а подекуди й бойкотувало. Прихильникам братання з російськими лібералами і слов’янофілами відказувала: «Треба мати більше віри в свої сили». Для тодішніх сучасників – малоросів ця стоїчна українка була реакціонером і ретроградом. Коли вона їх запитувала: « Як же ви не знаєте мови, живучи в Україні?». Їй відповідали: « Мы живём не на Украине, а в Российской империи…». Прикрі традиції затемненої Полтави збереглися?
Затхла атмосфера асоціюється з болотною тванню, тому камінчик кинутий на воду викликає тільки легенькі брижі, вони розійшлися колами, і все…
Що ж мовлять про це місто окремі особи, котрі відомі у широкому світі. Овва, тут надибаєш на такі перли новітніх «міфотворців», що годі обійтися без бодай часткового коментаря. Андрій Окара, відомий політолог і культуролог, курсуючий у трикутникові: Москва – Полтава – Київ, писав: « Саме в Полтаві та на Полтавщині народжувалися ледь не всі загальноукраїнські явища: нова література, нова літературна мова, новий світський театр, національний міф, національна ідея, політична ідентичність, професійна симфонічна та оперна музика…». Чого тут більше: вигадки, полтавської пихи, новітнього міфу, правди з напівправдою? Усього потрохи. Вигадники все частіше намагаються позиціонувати Полтаву як духовну столицю України?? Жартівники…
Ознаки столичності в Україні мають три міста, - Київ, нема сумнівів, Харків, хоч і був столицею …УРСР, та таки був, Львів, княже, королівське місто, у якому 30 червня 1941 – го року було продемонстровано, - це місто має всеукраїнське значення.
Полтава столиця, ще й духовна? Усміхнімося, але незлостиво. Влучно писав Ю. Шевельов, бо правдиво: « Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні». Написано року 1954 – го. На дві останні засади Полтава минулих років і віків може претендувати,- як на місце їх народження (засад).
Тепер щодо питання постання нової української мови і національної ідеї. Поважний вчений Міхаель Мозер, мовознавець, україніст, історик мов, дослідник мовно – національної різнорідності твердив: «Іван Котляревський писав по – полтавському, Григорій Квітка – Основ’яненко по – слобожанському тощо. Що ж до Тараса Шевченка, близькість його мови до сучасної української переважно походить з того факту, що сучасна українська стандартна мова значною мірою грунтується саме на ЙОГО МОВІ». Пророком національного «я» українства був і є теж він, великий Тарас, його апостолами,- Д.Донцов, Ю.Липа, М. Сціборський. Професор Валентин Мороз акцентував: « «Націоналізм» Донцова, «Націократія» Сціборського, «Призначення України» Юрія Липи – це триєдиний символ, що сформував українське «Вірую». Ці непересічні українці, дива та й годі, до Полтавщини не мали стосунку. Дійсно, у цих місцинах були народжені видатні особи, почасти, від М. Гоголя до Ю.Кондратюка і М. Зерова, та чи не всі вони покидали місто і край. Окрім того, інші землі України дали Батьківщині і світу не меншу кількість великих дочок і синів, та ж Сіверщина, Закарпаття, Галичина…
Замовчуються чомусь інші події історичні пов’язані з цим містом і краєм. У 1914 році царська влада встановила у Києві пам’ятник малоросійському зрадництву, уособленому у постатях – полтавського полковника І. Іскри і генерального судді В. Кочубея. Не дуже згадують і діяльність М. Пушкаря, та його військове протистояння з керманичем - патріотом Іваном Виговським, а за Пушкарем стояла Полтава, не вся можливо…
Завершуючи цей текст скажу таке, хотілось би щоб над затемненими місцинами Полтави прорізалися промені українського духа, щоб як туман на світанку зникає, пощезли ознаки плебейського хохляцтва, не тільки в Полтаві, по всій Україні. Не всім містам бути столичними, є й інші приваби у міст. Можна бути провінціалом живучи і в Києві, як і бути носієм європейськості незалежно від місця мешкання. Не завжди Полтава була центром подій цих земель, історія знає періоди коли важливішу роль відігравали – Лубни, Гадяч, Миргород. Перша україномовна газета під назвою «Хлібороб» з’явилася у Лубнах.
Дякую долі, добрим людям Полтавщини за співпрацю, за неоціненний досвід здобутий, треба рухатися далі, дорога не має кінця, пізнання не має меж, а самобутніх митців є багато і в інших місцевостях України. Праці непочатий край, сурма кличе пройти незнаними шляхами, треба відгукнутися…
Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.
