Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50901
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 439, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.235.145.108')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 9 (20.08.1937)

© Олексій Спейсер Кацай, 01-11-2005
20 серпня 1937 року,
Гременець (Полтавська область, Українська РСР)

Сліди босих ніг поволі розчинялися в жовтому піску після того, як їх облизували ледачі язики зеленкуватих хвиль. Володька сидів на березі Кавуньки, дніпровського острівця, розташованого якраз навпроти Гременця, обхвативши руками коліна і поклавши на них ліву щоку.  Над містом палало сонце і здавалося, що дебаркадери гременецької пристані пливуть кудись крізь розжарене бурштинове марево. В шурхотливому верболозі ворушився вітер. Розгублено зойкали чайки, і міські тополі на тому березі зеленими ракетами злітали, злітали у величезне небо і ніяк не могли злетіти. Так само, як і Володька. Тільки уві сні він ще іноді переживав почуття польоту. Наяву, напевно, так і не доведеться.
Хлопець надривно схлипнув і зло розтер почервонілі очі стислим кулаком. Рюмсати він не збирався. Не дочекаються. А потім рвучко схопився, з розгону кинувся у воду і розпочав відмірювати відстань до іншого берега короткими різкими помахами. Досить сильна течія зносила його вниз, до мосту, але Вовці завжди подобалося плавати саме таким курсом.
За чверть години, в черговий раз перемігши грузький рух тупої водної маси, Володька видерся на гранітну брилу з розкиданим на ній одягом. Галки вже не було. Лише на тому місці, де вона сиділа, залишилася лежати пожмакана "Правда", що стала причиною їхньої сварки. Газета давно б вже впала у воду, якби не зачепилася за Вовчину парусинову туфлю. Стареньку й розбиту вщент. Володька сердито пнув її, і газетний лист зашерхотів, підхоплений поривом вітру. Плавно спланерував та й закачався на ледачих повільних хвилях. На сторінці, що швидко змокала, було видно нещасливу замітку. Про нове досягнення радянської техніки, що дозволило закинути другу стратосферну ракету "Авіаніто" на висоту аж у три тисячі метрів.
Володька знов стиснув кулаки, відкидаючись спиною на гарячий камінь. Ех, щастить же людям! Ракети запускають, на літаках літають, зірками в телескопи милуються. Високе життя!.. А в нього? Документів не те, що до льотного училища не прийняли, а навіть до аероклубу не записали. Лише доходять в анкетах до графи "батьки", тут все й розпочинається. Тож, може, права Галка, що обізвала його невдахою? Хоча, з іншого боку, добре бути "вдахою", якщо в тебе батьки самого, яке там не є, пролетарського походження, тато - заворг у міськвиконкомі, а сама ти - колишній комсорг школи і в анкетах у тебе жодною зачіпочки не знайдеш. Хіба що ім'я якесь іноземне - Гоелріна. Проте, і це - на честь пролетарського плану ГОЕЛРО, електрифікації Росії. Галина - це так, по-вуличному. От кляті папірці! Як би їх підробити та виправити, нові дані які-небудь внести...
Представивши себе таким, що перелякано озирається, підроблюючи документи, Володька гидливо поморщився. І зненацька рвучко сів, скошлативши всією п'ятірнею ще вологе волосся. А що!?.. А що, можна й не підробляти, а от нові дані... Адже якщо який-небудь подвиг здійснити, та такий, щоб усі охнули, а Галка насамперед, то... Подвиг, він в анкетах обов'язково зазначений буде. Наприклад, нагороджений Барбікен Володимир Андрійович медаллю за порятунок потопаючих. Ні, це, мабуть, мілкувате. Та й потопаючих цих ще пошукати треба. Володька мимохіть окинув поглядом дніпровську панораму. Від мосту до затону. Суб'єктів, що потребували його допомоги, природно, не спостерігалося.
Ех, якби шпигуна якогось зловити! Але звідки у них, в Гременці, зловісні агенти іноземних розвідок? Сінокосарки, що випускаються в Грюкові, на правому березі Дніпра, що розділив місто на дві частини, навряд чи їх зацікавлять. От, якби війна... І червоний боєць Володимир Барбікен рятує від розгрому свою дивізію. І сувороокий комдив тисне йому руку, вручаючи іменну зброю. А потім - орден. Але... Але в армію ще втрапити треба. От, можливо, восени...
Володька знову ліг, перевертаючись на живіт і підставляючи спечному сонячному промінню загорілу спину. Ех, якби війна... Зненацька Вовка завмер. Слухай-но, друже, а війна-то вже йде! Далеченько, щоправда. Але, що для нього відстані? До неба ще далі. Він схвильовано засовався на череві, ледь не обдираючи шкіру об шорсткий граніт і не звертаючи на це аж ніякої уваги. Отже, через кордон він навряд чи перейде: там наші прикордонники пильно охороняють радянські рубежі. І правильно роблять. Потрібне щось інше вигадати... Думай, Володько, думай. Думай, як допомогти республіканцям клятих фалангістів бити, як підсобити іспанському народу в його справедливій боротьбі, як орден отримати та анкети виправити!
Він вже уявив себе в еспаньйолці, з гвинтівкою в руках, таким, що кричить "Но пассаран!" і найпершим вривається в звільнений Більбао, столицю Країни Басків, яку фалангісти захопили в середині червня.  Або от він, навантажений вибухівкою, під прикриттям ночі мінує літаки німецького легіону "Кондор", який розбомбив у квітні волелюбну Герніку. Чорні залізні птахи з хрестами на крилах вибухають на зльоті, з гуркотом розпускаючи вогненні пуп'янки клубів диму та язиків полум'я, а він, командир інтернаціональної розвідувально-диверсійної групи, в цей час... Володька трусонув головою, скидаючи ману. Теж мені, розвідник знайшовся! До Іспанії ще дістатися треба. А зробити це... А зробити це можна досить просто! Їдеш, наприклад, до Одеси, влаштовуєшся на роботу в порт - вантажником хоча б - пробираєшся на корабель, що йде кудись до Франції, трохи страждаєш в трюмі з голоду та спраги, а опісля перетинаєш франко-іспанський кордон. Там прикордонники, напевно, слабкіші за наших будуть. Які у буржуїв прикордонники?!
- Еврика! - зарепетував Володька, підхоплюючись та розмахуючи руками.
Але, якщо стародавній старик Архімед після цього вигуку вискочив з ванни, то його віддалений нащадок не втримався на гранітній брилі і, навпаки, бухнувся у воду, здіймаючи аж до неба сніп іскристих бризок.
Вода була не холодною, але різкий перепад температур відразу ж протверезив Володьчину голову. І він зло затряс нею, крадькома озираючись по боках: чи не бачив хто його безславного падіння. Не віддалік декілька рибалок втупилися на нерухомі поплавці своїх вудочок і їм явно було не до нього. Буксир, що тягнув по фарватеру баржу з піском, рикнув коротким гудком, розходячись з рейсовим пароплавом. Все було спокійно. Неспокійним залишався тільки сам Володька.
"Дитячість! - похмуро думав він, видираючись на надійність гранітної плити. - Суцільна тобі дитячість! Ти ж уже не хлопчак з дитбудинку. Не дурило з ремісничого училища, а доросла людина. Пора за розум братися, на роботу виходити, про матір думати..."
Згадавши про матір, Володька спохмурнів ще більше. Дивні у них склалися стосунки. Ще з тих пір, коли вона, звільнившись, приїхала з Дальнього Сходу і прийшла до гуртожитку ремісничого училища. Він, Вовка, тоді тільки-но розпочинав учитися в ньому, вилетівши до дорослого життя з дитячого будинку. Незнайома йому жінка була маленькою, сухенькою і якоюсь навіки розгубленою. Навіть жаль її було. Напевно, саме ця жалість і дозволила їй умовити Вовку переїхати з Харкова до Гременця, до цієї, певною мірою, полтавської глушини. Хоча, ще на початку двадцятих ця сама глушина була центром цілої губернії. Але у Володьки, що народився тут, залишилися від того, губернського, життя лише уривки неясних спогадів. Набагато чіткіше він пам'ятав величезне синє море, величезного чорного негра і веселого дядю Жору, що безстрашно ладнав на крутому черепичному даху якийсь забавний флюгер. Де вони усі?..
А мама Олена, що знайшлася сама, боялася усього. Великих міст і маленьких полустанків, скупчень народу і самотніх людей у формі, темряви боялася і собак. А найбільше боялася говорити про минуле. Тому Володька ставився до неї іронічно, з доброю часткою незрозумілої злості, немов до молодшої сестрички, що була нав'язана на вихідні батьками старшому брату. Як, наприклад, Юхимка Галині. З урахуванням зміни статі. Втім, не дивлячись на свою іронію та злість, Вовка рішуче розумів, що він - відповідальний за мати. Незрозуміло чому, але відповідальний. Та й серце у неї... Якщо, припустимо, він з міста кудись зірветься і їй нічого не скаже, то вона на другий же день... Від тривоги та невідомості. І від страху.
Володимир важко зітхнув, ховаючись від нескромних поглядів за скелею і викручуючи мокрі труси. Натягнув чорні сатинові шаровари, зашнурував свої старенькі туфлі, а смугасту футболку зашнуровувати не став: просто перекинув її через плече та й почвалав до міста. Думати ані про що не хотілося. Навіть про найгероїчніші подвиги. До майстерень зайти треба, речі забрати і завтра на роботу виходити. От і всі подвиги.
Футболку, до речі, він даремно відразу не одягнув. Поки розпочав натягувати її на ходу, трамвай, що поїхав, єхидно дзвякнувши, показав йому свій червоно-жовтий зад. Наступний міг прийти і за півгодини. Подумки чортихнувшись, Володька почвалав по Першотравневій у напрямку залізничних майстерень. Вулиця була всипана голубами й лушпайками від соняхового насіння. Біля контори "Споживспілки" кульгавий двірник ліниво розмахував мітлою, ганяючи і тих, і інших. Виходило в нього це, загалом, непогано. На перехожих, що оминали його стороною, уваги він не звертав зовсім, владний та упевнений у собі. Господар вулиці. Володька, не звертаючи, пройшов мимо, трохи не торкнувшись його плечем. Двірник, ледь очманіло, зиркнув йому услід, а Вовка стишив крок, опинившись біля знайомого напівпідвальчика. Почухав потилицю, невпевнено потупцював на місці, намацав в кишені шароварів, заощаджені в поїздці, гроші і по витертих сходинках опустився до букіністичної крамниці.
Не дивлячись на ясний день, у ній було прохолодно і стояв присмерк. А старий Іон, начепивши окуляри в дротяній оправі на самий кінчик носу, щось читав, стоячи в стовпі світла, що падало на нього з низького вікна. Він сопів і вперто ворушив губами, зовсім не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. Володька кахикнув. Продавець чомусь здригнувся аж всім тілом, відірвався від книжкових рядків і кинув поверх окулярів переляканий погляд на вхідні двері. І лише потім перевів очі на Володьку. За мить вони потеплішали.
- Ага, - ввічливо кашлянув він у відповідь, - добридень, молодий чоловіче. Давненько вас видно не було. Вояжували де-небудь?
- Вояжував, вояжував. До села їздив, - збрехав Володька і відчув, що розпочинає червоніти. В Гременці неможливо було зберегти таємницю і те, що він не поступив до військового училища, напевно, було вже відомо якщо не всьому місту, то добрячій його половині. Старий Іон дивним чином завжди входив до цієї самої половини.
- Угу, угу, - закивав він, погоджуючись. - Звичайно ж, до села. І які там зараз темпи хлібозаготівельних робіт?
Володька розпашівся ще більше, але, прийнявши поважного вигляду, забарабанив пальцями по склу прилавка:
- Доволі прийнятні, дядьку Іоне. Не мають ані якого порівняння із тридцять третім роком, коли...
Іон Петрінеску поправив окуляри і обережно, титульною сторінкою вниз, поклав на прилавок книжку, яку читав перед візитом потенційного покупця, від чого Володьчини пальці припинили свої судомні рухи. А потім сумно спитав:
- Молодий чоловіче, що вам відомо про тридцять третій рік?
І по тону, яким було задано запитання, Володька зрозумів, що ані біса йому не відомо. Про той час і досі говорили пошепки й віч-на-віч. Про страшний голод на селі, про людожерство, про вариво з лободи і горщики з вареним людським м'ясом. А в харківських кінотеатрах крутили переможну хроніку про героїчну боротьбу за хліб, про полум'яних "двадцатип'ятитисячників" і паскудних куркулів. Тому, коли вони з матір'ю переїздили до Гременця, Вовка з висоти міського мешканця поглядав на темну селянську масу. Самі винуваті. І лише коли на полтавському вокзалі неголений мужик з божевільним поглядом шулікою налетів на скориночку хліба, випадково упущену Володькою, щось незрозуміле ворухнулося в його душі. Але вникати в те "щось" він тоді не став.
Паузу, що настала, перервало коротке дріботіння, вибите по склу Володьчиними пальцями. Вистрілило та й замовкло, немов зі сторожової вежі дали коротку чергу з кулемета. Вовка зиркнув на свої пальці і відчув, що вже не просто розпашівся, а й запалав увесь багряним полум'ям. Іон продовжував уважно дивитися на нього. Володька відсмикнув руку від прилавку, немов той розжарився до нестерпності, і сунув її до кишені, намагаючись прийняти незалежну позу. Не вийшло. Тому він трохи згорбився і, різко змінюючи тему розмови, спитав у румуна те, що першим стукнуло йому в голову:
- Іоне Іоничу, а у вас карти купити можна?
- У старого Іони можна купити все, що коли-небудь було віддруковано на цій планеті. Які карти вас цікавлять, молодий чоловіче? Знаючи вас, я розумію так, що не гральні? Можливо, карти Африки? Я пам'ятаю, з яким неприхованим задоволенням ви купляли в мене твори пана Берроуза. Чи ваш інтерес до могутнього лицаря джунглів Тарзану дещо знизився за час, що минув?
- Знизився, знизився. Дитинство все це, - неуважно пробурмотів Володька, думаючи про те, яку ж карту йому все ж таки варто купити. Якщо Іспанії, то його відразу ж розкусити можуть.
- Ах, так, звісно, ви ж стрімко подорослішали, - згідно закивав продавець. - І вас, звісно, не цікавлять карти Місяця від Яна Гевелія зразка 1645-го року! Дійсно, навіщо вони вам? Адже, наскільки я розумію, період захоплення Жулем Верном теж минув? До речі, - зацікавлено спитав Петрінеску, - ви так і не з'ясували, звідки у вас так дивний збіг прізвища з прізвищем одного з головних героїв місячної дилогії знаменитого французького фантаста?
Французького! Франція!!! Ну, звісно ж! З Іспанією він і на місці розбереться,  а через Францію топати доведеться. Володька відчув, що його знов понесло, але зупинитися вже не міг і тому вигукнув, не відповідаючи на запитання румуна:
- Іоне Іоничу! Мені Французької Республіки карта потрібна. Яка є найкраща!
- Які є найкращі карти ви можете знайти лише в крамниці старого Петрінеску. Франція. Франція... Ах, Франція!.. Стендаль, Бальзак, Дюма... - він мрійно поглянув на Володьку і підняв кришку прилавка. - Що ж, молодий чоловіче. Йдемо, подивимося. Є відмінна, докладна, оскільки - армійська, карта Франції. Прошу вас, заходьте...
Від необережного поруху кришки, книга, що лежала на прилавку, зісковзнула на підлогу. Володимир нагнувся, підняв її і прочитав назву. "Лев Троцький. Новий курс". Кинув короткий погляд на старого. Йому здалося, що той зблід. Позаду рипнули двері. Тепер навіть в сутінку букіністичної крамниці було помітно, що обличчя старого румуна ставало все білішим і білішим. Мимохіть сунувши книжку за пазуху, разом зі всім її "новим курсом", Володимир обернувся до входу.
На порозі, примруживши очі, які звикали до темряви, завмерла довга худа постать з невловимою такою неправильністю, що заключалася у ній. Неправильність полягала в тому, що протез лівої ноги був трохи закороткий і людина стояла, злегка скособочившись. Іноді, випивши по свободі, Галкін батько, заворг гременецького міськвиконкому Панас Вовк, настирливо переконував оточуючих в тому, що завтра ж замінить кляту деревинку. Але часу на це постійно не вистачало. Ногу ж він втратив в сутичці з петлюрівцями і казали, що саме Володьчин батько врятував його тоді від смерті. Проте ані мати, ані сам Панас Тарасович ніколи не розмовляли з ним на цю тему.  Та й один з одним вони ніколи не розмовляли.
Вовк ковзнув поглядом по Володці, що напружився усім тілом:
- А, Барбікен... Ти чого тут нидишся? Чому не на роботі?
Вовка переступив з ноги на ногу:
- Та я ж лише вранці приїхав. Відпустку брав. На роботі вже з'являвся, завтра на першу виходжу.
- Ага, мені ж Галка казала... Та ти йди, йди, відпочивай ще. Нічого тобі тут шлятися. Мені з Петрінеску переговорити треба.
Усією спиною відчуваючи два погляди - один колючий, другий розгублений - і нестерпний жар за пазухою, Володька побрів до виходу, благаючись лише про одне: щоб клята книжка не вислизнула з-за нещільно притиснутого поясу.
- Петрінеску... - забубоніло позаду, - скільки можна... в'язниця плаче... Грушевський... історія України-Русі... книготорг...
Повільно й обережно зачинивши двері букіністичної крамниці, на тротуар, проте, Володька вилетів корком з пляшки, немов за ним гналися усі фалангісти Іспанії разом узяті. З сотнею італійських фашистів на додачу. І очманіло завмер, притиснувши обидві руки до живота. Той у нього й насправді неначе боліти розпочав.
Ну, Іона Іонич!... Ну, перечниця стара!.. Троцького вони читають. Ворога народу, якого радянська влада з країни вигнала. Шпигуна всесвітнього імперіалізму. Гадюку, пригріту на грудях трудового народу. Ну, Петрінеску!.. От піду, доповім, куди треба!
Зненацька до Володьки дійшло, що йти нікуди й не потрібно. Варто лише розвернутися і опуститися в напівтемряву старенького магазинчика. Він відпустив живіт, почухав потилицю і знов квапливо схопився за низ футболки: книга трохи не сповзла до широкої колоші шароварів.
Скажімо так, доповісти він завжди встигне. А, все ж таки, цікаво, що там пише цей дрібнобуржуазний виродок? Може, почитати? А потім як ба-а-абахнуть відповідь з памфлетом! А що? Червона журналістика теж непогана справа. Та й доводь зараз, що ти не кінь, що книжка не твоя...
Боязко скосивши наостанку очі у бік цокольних вікон крамниці, Володька рушив по вулиці, поступово набираючи швидкість. Лише голуби в різні боки розліталися. Йти до майстерень за фанерним чемоданчиком, якого він кинув там, зійшовши рано вранці з потягу, не хотілося. Завтра забере. А зараз - додому. Матір ще не бачив.
Мати клопотала біля літньої груби, бринькаючи каструлями та сковорідками. Дим з труби апетитно пах смаженою картоплею. У Володьки навіть слинки потекли: з ранку нічого не їв. Він забарився біля хвіртки їхнього ветхого будиночка, прикидаючи: на якій сьогодні зміні працює мама Олена? Вийшло - на нічний. Сировини у шкіряного заводу останнім часом вистачало, і той працював безупинно. Вовка ще раз потягнув повітря носом. Ех!.. Але, картопля - картоплею, а Троцького краще поки що заховати. І він, тихо ступаючи й спостерігаючи за тим, щоб мати випадково не обернулася, пірнув до будинку з низенького ганку. Зайшов до своєї маленької кімнатки, заставленої книгами та макетами літаків, сів на краєчок ліжка, витягнув з-за пазуху книженцію і трусонув її, немовби опасаючись, що з неї випаде ще щось диявольськи неприємне. У відповідь книжка зітхнула сторінками. Вдалині почувся шум працюючого автомобільного двигуна. Володька навмання відкрив брошуру й двигун затих.
"Найбільшим джерелом бюрократизму є державний апарат... - бігали по рядках Вовчини очі, і на мить йому уявився цей самий апарат у вигляді величезного штампувального верстата, що стояв у них в майстернях. -  Бюрократизм є соціальне явище, як певна система управління людьми та речами..."
"Людьми та речами", - це співставлення чомусь так вразило Володьку, що він завмер, притримуючи книгу на колінах.
- Здравствуйте, Олено Миколаївно, - пролунало на вулиці. - От, відвідати вас приїхали.
Володька почув, як щось важке впало на землю. Він заметушився по кімнаті і, засунувши, врешті-решт, книжку під матрац, вискочив до зали, визираючи у відчинене вікно. Гостей у них зроду не було.
Біля літньої груби, незграбно обмазаною глиною, завмерла мама Олена з широко розплющеними очима і ротом, прикритим відразу двома натрудженими долонями. Таз із помідорами, які вона несла з городу, лежав біля її ніг. Яскраво-червоні кулі розсипалися по двору і нагадували величезні краплі крові пораненого велетня. Самого велетня видно не було. Замість нього перед матір'ю стояли двоє незнайомих чоловіків. Один, гладкий, в пенсне й в легкому літньому костюмі зі строгою краваткою, і другий, худіший, у військовій формі. Розрізнивши петлиці НКВС, Володька перелякано шарахнувся від вікна. Що, вже?! Так не могли ж його так швидко з цим проклятим Троцьким вирахувати! Втім, початок розмови, що потроху зав'язалася, майже заспокоїв Володьку, але потім...
- Олено Миколаївно, - м'яко, з ледве вловимим іноземним акцентом, мовила людина в пенсне, - що ж ви так лякаєтесь-то? Ми ж у гості до вас. Проїздом.
Мати, нарешті, відірвала руки від роту і спробувала щось сказати, але в неї нічого не вийшло. Лише якесь булькотіння виривалося з горла.
- Тебе. Кличе. Марцелл. - Тихо, але з вагомою розстановкою, вимовив незнайомець. Енкавеесник мовчки стояв поряд.
Мама Олена різко замовкла, здригнулася всім тілом, а потім важко випросталась і незрячим поглядом втупилася в простір. Гладкий зробив крок уперед і помахав у неї перед очима розставленою долонею. Барбікен аж ніяк не відреагувала на цей жест. Незнайомець обернувся до енкавеесника:
- Ну, що ж, Миколо Федотовичу, констатую, що і в цього об'єкта, з моєї точки зору, як і в попередніх двох, кодування працює нормально. Товариш Трєсилов має бути задоволеним. Здається, експеримент проходить вдало і час, який ми просто спостерігали за ними в польових умовах, дарма не витрачений і аж ніяк не відобразився на якості навіювання.
- Ти, товаришу Алкснісе, перевір ще раз, усе ж таки. В Херсоні ти теж усім задоволений був. А він потім - під потяг. Може, звісно, й випадковість, але... Товариш Трєсилов перед доповіддю на саму гору повинен бути впевнений на всі сто відсотків у твоїй методі. Не для того він, Отто Арвідовічу, стільки років твою шарашку прикривав, щоби... Коротше, перевір ще раз! А то все "з моєї точки зору" та "здається"!
- Товариш Трєсилов, - дещо нервово відповів Алксніс, - розбирається в деяких питаннях набагато краще за вас, Миколо Федотовичу. Він на своїй шкурі випробував, що то воно таке - психокодування. Але, на відміну від деяких обмежених обивателів, не став рюмсати та знічуватись, а вирішив використати цей феномен на службі радянській державі й трудовому народові. Тому, ніколи нікого він не прикривав, а планомірно працював з нашою лабораторією. Пам'ятайте, як стажувався разом з нами у Шульця, в німецькому Інституті психології? Як доводив на всіх рівнях, що потрібні нові підходи для створення нової Червоної армії? Армії понадсолдат. Понадсильних і понадстаранних для жаху усього світового імперіалізму. У Петра Васильовича, товаришу Кандуба, дивне відчуття перспективи. І я, як особистий психолог кандидата наук Петра Трєсилова, повинен...
- Ось і підтвердь це саме відчуття перспективи, - обірвав Алксніса Кандуба, - а не лекції мені тут розказуй. Це я тобі теж як "особистий" кажу. Як особистий секретар начальника спецвідділу НКВС СРСР товариша Трєсилова.
Алксніс лише руками розвів. А енкавеесник, роздратовано зиркнувши на Олену, що, як і раніше, стояла на одному місці із зупиненим поглядом, злісно додав:
- Та зроби ти що-небудь! Стоїть, розумієш, як опудало на городі. Не дай Бог, хтось з вулиці побачить.
- Так, так, - заметушився Алксніс, - звичайно ж. Краще за все - до будинку пройти. Там нікого немає?
- Перепроверяли. Синок її до військового училища поступати подався. Наївняк! Ще, ніби, не повернувся.
Наївняк, що "не повернувся", розплющився по стіні поряд із вікном. Він зовсім не міг докумекати того, що відбувалося на вулиці. Кодування якесь... Об'єкти... Мати скам'яніла... На подвір'ї щось волого плямкнуло і відразу ж плюснувся роздратований голос Кандуби:
- Отто Арвідовічу, та змусь ти її хоч помідори-то  позбирати. А то ступити ніде!
- Позбирати? - задумливо напіввідповів-напівзапитав Алксніс. - Ні, Миколо Федотовичу... Це було б дуже просто. Ми цю справу зараз ускладнимо трошки. - І після короткої паузи, немов зібравшись з духом, він важко й з розстановкою вимовив: - Третій. Завдання. Перечавити ногами помідори. Виконання - негайно.
На дворі щось захрумтіло, зачвакало, затоптало. Вражений Володька знов визирнув у вікно. Мама Олена механічно, немов заводна лялька, топталася по розсипаних помідорах. Старенькі тапочки, зодягнені на босу ногу, наскрізь просочувалися червоною липкою масою з гнійничковими вкрапленнями жовтих зерняток. Енкавеесник, зігнувшись, очищав від роздавленого їм помідора підошву чобота, віддираючи від неї ковзку шкірку, немов лахміття шкіри з ще живої істоти. Штатський, притримуючи під пахвою великий чорний портфель, задоволено поблискував стеклами пенсне, спостерігаючи за мамою Оленою:
- Так, так... Дуже добре. Чарівно. Дивовижно. - Він весело зиркнув на Кандибу, що вже випростався: - Миколо Федотовичу, як бачите, активізація проходить досить успішно. Так що, давайте протокольчик обстеження складати. І на підпис до товариша Трєсилова. - Алксніс знов обернувся до Олени, яка з байдужістю штампувального верстата топталася по залишках помідорів. - Третій! Припинення завдання.
Мама Олена завмерла з піднятою ногою. Штатський незадоволено поморщився.
- Ногу, ногу опусти! Так, товаришу Кандуба, над програмою ще попрацювати доведеться: занадто вона жорстка. Необхідно в розумних межах передбачити можливість певного ступеня свободи поведінки об'єкта.
Володька відчув, що зараз впаде. Голова йшла обертом. А на ганку вже чулися важкі кроки. Володька напівбожевільним поглядом ковзнув по нехитрій обстановці їхнього ветхого будиночка і підскочив до, обшарпаної часом, одежної шафи. Втиснувся в простір, що пропахнув нафталіном, і прикрив за собою перекошені дверцята.
В широку шпарину йому було видно частину столу зі стільцем, на якому вмостився штатський, і мляво опущена рука матері, що завмерла поряд із ним. Енкавеесник насторожено ходив по кімнатах.
- Так, - зітхнув Алксніс, дістаючи з невидимого портфеля ручку, чорнильницу-невиливайку і декілька листів паперу, - приступимо, пожалуй...
Перо зарипіло по паперу.
- Ми, головний науковий консультант відділу спеціальних операцій Народного Комісаріату Внутрішніх Справ СРСР, Алксніс Отто Арвідовіч, - напівголосно бурмотів штатський, схилившись над столом, - і старший оперуповноважений з особливих доручень цього ж відділу Кандуба Микола Федотович, 20-го серпня 1937-го року, знаходячись в місті Гременці Полтавської області Української Радянської Соціалістичної Республіки, провели активацію об'єкта номер три спеціальної програми психіатричних досліджень під кодовою назвою "Важіль Архімеда"...
- Та не бубони ти! - гукнув звідкись з кухні Кандуба. - Нудить вже.
Алксніс було замовк, але за декілька хвилин знову розпочав своє невиразне мимрення: вочевидь, складання канцелярських документів давалося йому важкувато. Володька  аж вуха виламував, вслухаючись в приглушені звуки.
- Характеристика об'єкта... Барбікен Олена Миколаївна... Рік народження... Росіянка... Засуджена... Контрреволюційна діяльність... Стаття... Психотип... Дата початку роботи з об'єктом... Вживані процедури та медикаменти... Ступінь кодування... Особливості... Із залякуванням перегнули, ну-ну... Час, який минув від останньої активації...
В полі зору Володьки промайнула військова форма Кандуби. Той, риплячи чобітьми та мостинами, пройшов до його кімнати. Володимир відчув, що розпочинає задихатися у домовині шафи.
- Ну, що ж, любо, - відкинувся Алксніс на спинку стільця, - все добре... Все йде дуже добре, - трохи не заспівав він і гукнув: - Миколо Федотовичу, розкодувати об'єкт, чи як?
- Та почекай ти зі своїми експериментами! - пролунав голос енкавеесника майже поряд із стінкою шафи. Володька навіть здригнувся. - Кубло-то  це, виявляється, зовсім непросте. В ньому треба б гарненько понишпорити. Ось, дивися.
І Володька побачив, як на стільницю, кинута рукою Кандуби, впала, знайома йому, книжка. І якщо до цього Вовка задихався від нафталінової духняви, то зараз він раптово відчув, як по тілу поповзла хвиля крижаного холоду.
- Та-а-ак, - протягнув Алксніс, зиркнувши на обкладинку. - Проте, це вже по вашій частині, Миколо Федотовичу.
- По моїй, по моїй, - похмуро погодився Кандуба. - А нумо, спитай у цієї красуні, що в будинку ще контрреволюційного є? І де лежить. Щоб, розумієш, на обшук часу не витрачати.
- Це ми елементарно, - озвався Алксніс, - це ми цю ж секунду... Третій. Завдання. Доповісти про наявність, а також про місцезнаходження усього, забороненого радянською владою, і такого, знаходиться в цьому будинку. Виконання - негайно.
Володимир побачив, як рука матері ледь затремтіла. А потім пролунав рипучий - її?! - голос.
- В будинку зберігається маузер покійного чоловіка Олени Барбікен. Місце розташування - тайник у верхній частині платтяної шафи.
У Вовки обірвалося серце.
- Ух, ти! - свиснув Алксніс.
- А чого це вона про Троцького ані слова? - недовірливо спитав Кандуба, але науковий консультант не звернув уваги на його слова.
- Третий! Завдання. Дістати маузер покійного чоловіка Олени Барбікен з платтяної шафи. Виконання - негайно.
Володьчино серце вилетіло з якихсь немислимих глибин, стрімко збільшившись у розмірах, зім'явши легені і переповнивши собою усю грудну клітку. Дихати стало неможливо. Дверцята шафи відчинилися і мама Олена, не звертаючи на сина, що задихався, жодної уваги, розпочала щось робити у нього над головою. І ця байдужість була найжахливішою з усього, пережитого Володькою за цей нескінченний день. Тому що було неприродною для неї і огидною в своїй неприродності. Очі у Володимира розширилися до неможливості і його погляд став мало чим відрізнятися від скам'янілого погляду матері.
- Ух, ти! - знову свиснув Алксніс, злегка підвівшись зі стільця.
Кандуба іронічно роздивлявся постать, що забилася в шафу переляканим, наїжаченим, але цілковито безпечним, звіренятком. Мама Олена щось смикнула, чимось клацнула, розвернулася на місці, майже не згинаючи ноги, та й, так і не подивившись на сина, знов завмерла статуєю, обтягнутою по попереку запраним фартухом. В руці у неї поблискував тонкий і довгий ствол маузера. Немов жало якоїсь механічної комахи.
Кандуба гмикнув і поманив Володьку коротким розплющеним пальцем:
- А ну, давай-но ворушися, недоноску! Вилазь на світло боже. Досить тут з нами в хованки гратися. Зараз ми з тобою гратися будемо.
Ну, що ще залишалося робити Володимиру? Він усією спиною відштовхнувся від стіни шафи, що враз затріщала, і скошланим снарядом, розкидаючи в сторони одяг, вилетів з неї. Пригнув голову і пішов на таран. На таран сухорлявої постаті Кандуби. В траєкторії свого руху він на мить доторкнувся до плеча матері і мимохіть здивувався його жорсткості. Немов у тих стін тісної скрині, з якої він щойно вистрибнув.
Втім, жорстким було не лише плече матері. Рука Кандуби, який встиг розвернути корпус і схопив нею, неначе важелем, Володьчину шию, теж нагадувала металеві обценьки.
- Пусти, пусти, - хрипів Володька, притиснутий щокою до стільниці і скошуючи очі на кляту брошуру, що лежала на ній, на жирне коліно штатського і на дивно нерухомий - жодною складкою не ворухне! - фартух матері.
А Кандуба вже бив його головою об стіл, вичавлюючи з кожним ударом крізь зчеплені зуби:
- Ти що бачив, щеня? Що чув? Звідки Троцький у будинку?.. Звідки, щеня?..
- Пусти... Пус... те...
- Та відпустіть ви його, Миколо Федотовичу, - ледь чутно, неначе з дальнього далеку, донісся голос Алксніса, - вб'єте ж хлопця. І що у вас за методи такі? Ледь що, писком об землю. М'якше треба, Миколо Федотовичу, м'якше. Невже ж не можна з людиною по-доброму поговорити?
І, оскільки Кандуба аж ніяк не відреагував на його зауваження, продовжуючи залізною хваткою ламати Володьчину шию, підвищив голос:
- Припинить, Кандубо! Я кому кажу! А то, чи бачите, перевірили вони. Сина, чи бачите, вдома немає.
Захват послабшав. Володька, хриплячи й сякаючись, з'їхав під стіл та й загуркотів біля нього на коліна, негнучкими руками розтираючи занімілу шию. Краєм ока уловив неясний рух і йому здалося, що по тілу матері пройшло якесь тремтіння. Але, напевно, це на очі накотилася випадкова сльоза, оскільки мама Олена залишалася цілковито нерухомою. Тільки маузер у руці поблискував.
- Встати! - важкий чобіт Кандуби зі всього розмаху обрушився на бік Володимира. У нього навіть в очах знов потемніло. - Вставай, щеня! І відповідай, коли запитують!
Владимир спробував прийняти горизонтальне положення, але ноги його підломилися, і він знов замотав головою біля краю столу.
- Ух, ти! - втретє ухнув Алксніс і Володьці здалося, що біля нього сидить не людина, а величезний пугач з трохи нахиленою головою і величезними жовтими очима.
- Ухти, ухти, ухти, - заухав пугач, наближаючи свій дзьоб до Володьчиного обличчя. - Ух, ти, Троцький, ух, ти, Троцький, де ми Троцького дістали?
Володька відчув, що йому просто необхідно поскаржитися цьому великому доброму птаху на клятого Петрінеску з усією його букіністичною крамницею, на гордячку Галку, яка обізвала його невдахою, на бісові анкети, які не дають йому облаштувати своє життя, на...
- Ц-це м-моя к.. к... к-книж-жка, - пролунав чийсь, спотворений до невпізнання, голос.
І, хоча це був скоріше не голос, а шепіт на межі чутності, Алксніс вдавився своїм уханням. Кандуба напружено випростався, заклавши за пасок великі пальці обох рук, а Володька, нічого не розуміючи, втупився на маму Олену.
Її трусило. Дрібно-дрібно. Ця було навіть не тремтіння, не озноб, а якась вібрація понадзусилля... Тіла?.. Мозку?.. Простору?.. Володька чомусь подумав, що саме так мало б трусити легендарного Атланта, що звалив на себе неймовірний тягар неба.
- Ц-це м-моя к-книж-жка, - виламуючи язика, повторила мама Олена. - Н-не т-торкайте... Н-не... С-сина...
- Не зрозумів! - вражено видихнув Алксніс.
- Ось і я теж, - не рухаючись з місця, похмуро підтримав його й Кандуба. - Так, кажеш, протокольчик на підпис Трєсилову?
Науковий консультант кинув на опера переляканий погляд і, відірвавши від стільця свій пухкий зад, всім тілом обернувся до Барбікен.
- Третій! Завдання. Ти повинен бути покараний. Ти переживаєш почуття провини. І біль... Нестерпний біль пронизує кожну клітинку твого тіла. Виконання - негайно.
Тепер маму Олену затрусило на повному серйозі. Очі її почали закочуватися під лоба, але крізь покусані до крови губи продовжували точитися кострубаті слова:
- Н-не т-торк-кай... С-сина... Н-не... т-тор-р-р...
Алксніс зробив крок у напрямку до Олени і підняв випрямлену руку:
- Заспокойся. Тебе. Кличе...
Слова "Марцелл" - останнього слова пароля - він вимовити не встиг, відкинутий назад до стільця. Хапаючись руками за повітря, перевернув це старе клишоноге створіння і впав на підлогу, вже й дійсно нагадуючи величезного птаха з безсило розчепіреними крилами. В лобі у нього виднілася акуратна червонувата плямочка з обпаленими краями.
- Ч-чорт! Він же заряджений! - вражено видихнув Кандуба, кидаючись до мами Олені. Спрацював умовний, протягом років вироблений, рефлекс старого опера.
Проте, рефлексам не завжди варто довіряти, тому що ці слова сталі останніми, вимовленими ним у його житті. Тому що другий постріл назавжди зупинив його кидок. Немов енкавеесник зі всього розмаху влипнув в прозору невидиму стіну. Володьці навіть почувся дзвін розбитого скла. Але це на підлогу впав стакан, зачеплений рукою Кандуби. Сам же він, широко розплющивши очі й схопившись руками за гімнастерку, на якій розпочала розпливатися темно-брунатна пляма, підігнув коліна і впав прямо під ноги мамі Олені. Вона стояла над ним з вже опущеним маузером, а Володька все ще не міг зметикувати, що ж воно відбулося. А коли зметикував...
Третій постріл гаряче подряпав йому щоку, коли він спробував підвестися над столом. Жало зброї знов було загрозливо підняте. Тому, не зупиняючи рух, Володька інстинктивно перекинувся і так, вперекидь, викотився до кухні, закричавши:
- Мамо! Матусю!!!
В кімнаті щось впало. Один раз. А потім - у другий. З більш сильним глухим звуком. Володька обережно, неначе молоде недосвідчене вовченя з лісових чагарників, виглянув з-за одвірку. Мати лежала на боці, сіпаючись всім тілом, яке кожним своїм ривком все далі й далі відкидало, кинутий на підлогу, маузер. Володька на мить зупинив на ньому погляд, трусонув головою і так само, як до цього - вперекидь - перекотився через поріг. Щось величезне і до неймовірності розжарене випалювало його зсередини, але він, намагаючись не звертати на це уваги, схилився над зсудомленим тілом і спробував утримати голову матері в своїх руках.
- Мамо! Матусю! - вперше у житті покликав він її, відкинувши іронічне "мама Олена" і відчужене "мати".
Чи здалося Володьці, чи насправді тремтіння трохи заспокоїлося, але, закочені під лоба очі, явно спробували прийняти нормальний вираз.
На губах у мами виступила піна. В горлі у неї щось захрипіло, забулькало, заклекотіло. Володька схилився над нею, вслухаючись у ці звуки, немов у звуки, що доносилися з іншої, що жила своїм, незрозумілим йому життям, планети. І з дуже великими складнощами розібрав (чи йому здалося, що розібрав?):
- Во...ва... Все... кі...нец... Дістали... Бі...жи... мілі...цію... Ска...жеш... Приїхав... Трупи... Хай... розберуться... не розберуться ж, Володю! - зненацька дзвінко скрикнула мама цілком здоровим голосом і у Володьки навіть серце тенькнуло. Зарано, щоправда, тенькнуло, тому що голос знов розпочав стрімко слабкішати, немов провалюючись у нескінченність: - Я... зараз... померти повинна... Програма... Щоб їм... Живи, Володю!.. Виживи... Ти повинен... Заради нас з батьком... Жора... Америка... Хастон... Арданьян... А потім... Важіль... Архімеда... Душу - важелем!.. За що, синку?..
І мама так сіпнулася у Володьчиних руках, що його відкинуло убік, наче від розряду електричного струму. Прямо на чиєсь холодіюче тіло. Чи то Алксніса, чи Кандуби. Володька не став з цим розбиратися, знов кидаючись до тієї, спорідненість з якою усвідомив у повній мірі лише секунду тому. Пізно... Тіло мами кам'яніло, кам'яніло, кам'яніло, наливаючись тягарем усіх планет цього проклятого Всесвіту, разом узятих.
- Мамо! Мамо!!! - весь перетворювався на крик Володька, але Всесвіт цей було не лише проклятим, а й темним та порожнім. Тому ніхто так і не озвався на крик Володимира Барбікена.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.94664311409 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …