Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.16

© Михайло Нечитайло, 11-01-2017
Холодно. Так холодно серед степу, так тоскно, сльози – й ті замерзають. Ще в горлі, не зроджені, скристалізовуються, що нічому й по щоці пробігти. Сухістю віє, й у тій сухості хочеться вити. Вовком, псом – задерти писок і колихати, громити байдужі бур’яни виттям трубним. Чи трупним. Байдуже, яке то виття – але ж як хочеться вити.
Григорій Неук стояв серед розкиданих клунків з лахами при битій дорозі на повному роздоріжжі, м’яв у руках скельця з розбитого телескопа й не мав шляху – ні в бур’яни, ні в небо, ні в землю. Немурована стіна важко зсутулилася довкола, затисла, все валилося, як від землетрусу, але за руїнами нічого не було, крім тієї ж самої клятої стіни, яка руйнувалася до нескінченності та нічого не зроджувала поза руйнацією, окрім як саму себе.
Зрада ніде не в пошані, але простима. Є одна лише непростима, бо нікому її прощати – зрада свого світу.
Вандо, Вандо Михайлівно, стара бабо, Вандочко, якими словесами хлюпнула в душу, наче кип’ятком, що спузирилось усе довкола, як на немовляті ніжна шкіра, яким дурманом сипонула в голову, що, ніби більярдною кулею, розвалила світ і посіяла хаос.
Знав же, твердо знав – світ формує думку, буття, формує любов. Твердо стояв на цьому, здавалося – Гімалаї, й ті хитаються; а він – непохитний.
Достоявся. Засокорила поряд баба, ніжним шепотом, як вужем, заповзла в щілину, знав же, знав, вужі – холодні, але як тепло зробилось, аж розімлів.
І впав. Не витримали гори – розкололися, розсипалися; каменепадом ринули донизу та присипали все – і світ, і думку, й душу, й розум.
Згорів. У коханні, як у домні. Усе плавилось, усе перемішувалося, хотілося тільки вилитися варивом гарячим з ковша та затверднути біля неї, Ванди своєї, надійним оплотом. Аби знайшла свій дім, аби зігрілась у ньому, розтерзана нерозумінням.
Затверднув. Переварений і перемішаний. Усе сплелося. Своє з чужим. Рідне з неприйнятним. Святе з грішним. У бібліотеці хтось поперевертав стелажі, перемішав книги, мало того, порвав їх усі й склеїв наново як попало. Світи скрутились у жгути та зв’язались у вузли, з яких уже нічого не плелося, бо зв’язане було в одну велику гулю.
Заплівся. Вірніше, заплутався. Так закрутив душу, так її коханням зав’язав, що поза ним вона й не існувала.
Помер. Зійшов зі свого світу. Ступив у чужі, а мав за свій. Думав, усе живе й суще дихає киснем, не знав, що життя й на чистій сірці можливе.
Задихнувся. Розкрив душу, аби вхопити щастя, як ковток, розуміння, як спасіння, а туди – отрутою.
Отруївся. Вже не помирав. Просто побачив, що його світ був вірний, а цей, привнесений – ілюзорний, не справжній, від істини такий же далекий, як небо від телескопа.
Повернувся до свого світу, до поняття, що буття – основа всього, а ніяк не любов, хай і найсильніша, хай пекельна, хай всепоглинаюча навіть.
Повернувся зраджений. Сам собою. І простити нікому. Сам себе не простиш – бо скільки б не прощав, стільки й винуватити будеш.
Вандо, бісівський ти спалах на моєму шляху, ти ж випекла мені очі. І що з того, що тебе немає, очі вже випечені. Куди сліпому?
А пустка стугонить, з усіх боків вітром виє – ні зорієнтуватися, ні кроку ступити усвідомлено.
Якісь такі східці серед тої пустки – Ліда, Маша, Ванда – по них би йти та йти, кохати й кохати. Та буття кидає сльотою серед мерзлих вітрів – Мариною, Вікторією Львівною, Вандою – і східці обмерзають, і ти злітаєш з них назад у буття, аби бовтатись у ньому й далі, кудись пливти, думаючи, що чогось сягнеш. А не сягнеш нічого, бо буття несе тебе, як тріску – і ніколи тобі з течії не виплигнути, які б вітрила ти в серці не надимав. Немає вічних вітрил, усі вони стріпуються на вітрах, тож в’язнеш, в’язнеш ти в бутті, як у  болоті, доки врешті-решт не вмурзуєшся так, що які б вітрила не ткав, усі вони брудні та осклизлі, не підняти їх вітрам, уже не вітрила то, якір – ідеш на дно, чоловіче.
Вандо, хто ж ти? Східці мої та сльота на них водночас, вітрила мої та якір тим часом? Чому так? Навіщо? Ради чого? Нащо ти любов запалила, як випила душу? Нащо випила душу, як хотіла тверді? Де той світ, Вандо, де той спалах, якого немає, як його й не було?
Сірі бур’яни серед поля – ось весь світ.
Розбитий телескоп при дорозі – ось весь спалах. Немає ніяких спалахів. Є лише чорна діра, в якій усе тоне, невидиме все, важке, таке важке, що й світло з нього не злітає. Немає світу. То ми думаємо, що він є. А його немає. І нас немає. Ми вимріяли світ, а він вимріяв нас – а насправді довкола вакуум. Пустка.
Чи ж варто серед пустки муляти душу, якої, в принципі, теж немає, бо замкнуте світло в темному колі – немає душі від чого просвітлитись.
Іти по буттю й не смикатися. Смикайся, не смикайся – далі пустки не смикнешся. Права Марина – безодня я; безодня – все.
Господи, як холодно серед цієї безодні, що вилилася сьогодні в холодний степ. Кістки – й ті промерзають. А ще ж і вечоріє.
Вернути до Ванди? Пройти далекі кілометри, вбрести у хвіртку, биту бляхою, сісти між Мироном Марковичем, якщо той ще не зійшов світ за очі, й Вандою – хай вибирає. Хай вибирає твердь, хай вибирає душу, хай вибирає, що хоче – але вибирає.
Не дійдеш, Григорію, замерзнеш, трупом ляжеш серед сухих бур’янів.
Марина ближче.
Худоба, свині, забите птицею подвір’я, каторжна робота – це ненависний світ, але він он, за вибалком.
А може, ліпше замерзнути, ніж туди вертати? Кругом пустка – яка різниця, трупом чи теплим ще в ній борсатись.
Сів на сніг, вирішив замерзати.
Хилило в сон.
Ванда, така кольорова вся, в блискітках, кружляла довкола, все поривалася до нього, Грицька, а кляті блискітки павутинням засновували простір, не пускали Ванди до сонного кохання. Раптом вона спалахнула вся, кохана Ванда, вона вибухом сяйва розірвала світ, увібгала його в себе, криком зійшла «Гришо, ти замерзаєш» - і згасла, згасивши довкола все.
Кинувся. Ледь розплющив, немов з металу видер, очі, тепло зійшло в дикий холод – хотів ворухнутись, а не міг – закляк.
- Вандо, - шепотів закляклими губами, - я хочу жити. Я хочу жити в цьому розпроклятому світі, хай його навіть тричі немає. У мене ж діти…
Метал налягав на очі, холод знову зливався в тепло, з якого вже не могло бути вороття.
- Гришо! – лунало степом.
Продерся крізь метал, крізь тепло, крізь самого себе з неіснуючого світу продерся.
- Марино, - ледве вимовив.
І вона озвалася. Вона виринула з пітьми ночі.
- Господи! – голосила. – Чи ж не дурна жінка, на смерть кинула чоловіка.
Тягла, перла на собі до села. Потім розтирала, відпоювала, відволодувала, по лікарнях з ним валандалась.
Окріпнув, виліз назад з того світу в цей.
За вікном ревла худоба, вищали свині – цей світ таки був розпроклятим.
- А мої речі, - озвався, окріпнувши, до Марини.
- Позбирала я з Миколою твої пожитки, - заспокоїла.
Кинувся по хаті.
- А телескоп, Марино, де телескоп? – не знайшовши, бідкався.
- То він же розлетівся до цурки, - стенула Марина плечима, - хоч би щось важив, то здали б на металолом, а то ні на що не годне – покинули те хламиддя серед степу.
- Ти думаєш, я з тобою без нього житиму? – настовбурчився.
- А куди ти дінешся? - підступила грізно. – Рипнешся куди, знайду, задушу, вивезу в степ і скажу, що замерз. Бог мені простить, бо я тебе витягла з того світу, тож одне життя ти мені винен. Та й глянь на свої руки-ноги з відрізаними обмороженими пальцями – кому ти потрібен, напівінвалід, окрім мене та дітей? Ну, скажи, кому?
Не знайшовся на відповідь.
Що ти кому скажеш серед чорної діри, з неї світло вибратися не здатне, куди вже слову, куди – душі.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 13-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-01-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63432097434998 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …