Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2434
Творів: 43503
Рецензій: 84757

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ванесса (7)

© ВЛАДИСЛАВА, 10-01-2017
Крамничкою ширяв протяг. Не допомагали зачинені двері. Здавалося, вітер проникав у найменші шпарини, вимітаючи покупців. Олеся зиркала на мене зі свого кутка, прасуючи важким поглядом. «Це ти в усьому винна!»
Вранці я розчавила ногою маленьке кишенькове дзеркальце, яке незрозумілим чином опинилося в нас на сходах. Олеся наказала змити його частинки в холодній воді і викинути, не дивлячись на своє відображення. «Тепер чекай проблем», – шепотіла моя напарниця майже приречено. І вони посипались. Наче яблука із розірваної торбини дідуся, за яким я спостерігала із вікна «Флоріани».
Першою неприємністю став високий чоловік у сірому спортивному костюмі. Він довго блукав квітковими рядами, вибираючи подарунок дівчині. Йому припала до смаку велика біла орхідея в прозорому горщику, прикрашеному блискучими камінцями. Вона коштувала 250 гривень, але у покупця не знайшлося таких грошей.
– Мені для доньки, – винувато посміхаючись, пояснив він. – За годину вона їде на навчання до іншої країни. Хотів зробити їй сюрприз.
– Шкода.
– Можна взяти квітку зараз, доки донька не поїхала? Я живу неподалік. Я одразу принесу вам гроші, – благав покупець.  
Поряд не було Олесі. Я не мала з ким порадитись.
– Це проти правил, – сказала я те, що зовсім не хотілося говорити цьому чоловіку з добрими, але сумними очима.
– Дівчино, рідненька,  я не обдурю. Присягаюся. Можу лишити вам документи.
Я не змогла йому відмовити. Чоловік взяв квітку і пішов, обіцяючи повернутися не пізніше, аніж за годину.
Пішов - і зник. Я рахувала хвилини, смикаючись кожного разу, коли відчинялися двері крамнички. Вигадувала правдоподібні пояснення його відсутності. Прощається з донькою, перехвилювався, забув…
А коли з’явилася Розалія Сигізмундівна, щоб перевірити виторг і закрити «Флоріану», мусила сказати господині правду. Моє кволе: «Він принесе гроші  завтра» поглинуло її роздратоване: «З якої ти планети, що так довіряєш людям?  Суму буде вирахувано з твоєї зарплатні. А тебе звільнено».
– Звільнено? – перепитую, ледь впізнаючи свій голос.
– Вибач, але мені не потрібні настільки наївні продавці. Ще візьмеш і роздаси  знедоленим всю касу.

Виявляється, сльози теж можна контролювати. Коли постійно думаєш про щось хороше. Я думала про Артема. І рахувала невагомі хмарки, які формою сьогодні так нагадували сердечка.
На ґанку будинку Савенків сидів Олексій. Поряд з ним лежали трішки зів’ялі квіти. Рожеві троянди. Побачивши мене, хлопець різко схопився, наче йому завдали удару.
– Привіт!
– Привіт!
– Я чекав тебе, – здається, він не говорив, а виштовхував із себе слова.
– Мене? – дивуюся.
– Тебе, – він простягнув мені букет. –  Це тобі.
– Мені?  
Олексій розгубився ще сильніше. Рука з квітами зависла у повітрі.
Ситуацію врятував скрип хвіртки, поява Лідуні. Помітивши гостя, вона швидко пішла йому  назустріч.
– Привіт! Як ти дізнався, що я буду вдома? Чи це…, – вона недовірливо поглянула на юнака. – Квіти для мене?
– Так, – відповіла я за нього.
Олексій слабо кивнув. Рука з трояндами змінила напрям руху. Лідуня забрала  букет, чмокнула хлопця в щоку.
– Тобі пощастило, що ти мене застав. Я забігла на хвильку. Забрати мобільний. Вже біжу назад. А ви спілкуйтеся, – вона передала мені троянди. – Поставиш у вазу. Добре?
Дівчина поспіхом зникла за дверима. Деякий час Олексій мовчав.
– Навіщо ти… про квіти. Вони твої.  Ти мені дуже подобаєшся. Я тебе к…
– Ні, – змушую його замовкнути. Повторюю лагідно, як до дитини. – Йди додому. Добре?

Споночіло занадто швидко. Стоячи біля вікна нашої з Лідунею кімнати, я бачила, як темне небо проковтнуло сонце, розсіяло містом смарагди-зірки, звільнило із денного полону місяць.
До кімнати безшумно зайшла Лідуня. Не вмикаючи світло, стала поряд.
– Олексій же приходив не до мене. Так?
– До тебе.
– Не вигадуй! Я розмовляла з ним по телефону. Він знав, що в мене інші плани. Ми відмінили зустріч.
– Я…
– Не переймайся, – перебила вона мене. – Я вже звикла до того, що всім потрібні довгоногі ляльки. Я ніколи з тобою не зрівняюся, як не намагатимусь.
До воріт під’їхала машина Ніки. З неї вийшов Артем. Відчинив дверцята перед дівчиною.
– Бачиш, – вдоволено посміхнулася Лідуня. – Чоловіки непостійні.
Мовчу, спостерігаючи за тим, як вони з Нікою спілкуються, усміхаючись та інтенсивно жестикулюючи.
– Забудь. Артем ніколи не буде твоїм. Мама не погодиться на ці стосунки. Та й мій брат не зв’яже життя з будь-ким.
– Я його кохаю.
Знову сміх.
– Цього не досить. Принаймні, для нього. Він шукатиме дівчину свого кола. Розумну, дотепну, перспективну. А ти просто дівчинка для розваг. Дурненька і безвідмовна. Лялька, яку колись  знайшли на смітнику.
Я знову почуваюся так, наче лежу в холоді та бруді. Але зараз той бруд шмагала в мене Лідуня.
– Знаю, я винна в тому, що ти ожила. Ти цього не просила. Але ти не зможеш все життя жити на всьому готовому. Я не можу тебе постійно оберігати. І Артему потрібна особистість, а не хатня робітниця. Ти ж забажала залишитись людиною. Тільки нічого не вигадуй. Я бачила, що в книзі бракує сторінок. А люди, знаєш, самі про себе дбають, – вона перевела подих. – Не ображайся. Ти мала це почути.
Її слова співпадають з легким поцілунком у щоку, який дарує Артему на прощання Ніка.
Киваю.
– Не ображаюся. Мала…

Я просто вийшла в сад. Подихати свіжим повітрям. Хотілося зникнути або знову стати Ванессою. Тепер я розумію, що мала на увазі Лідуня. Бути непотрібною лялькою важко. А ще важче бути непотрібною людиною.
Дочекавшись, доки від’їде машина, доки Артем зайде до будинку, відчинила хвіртку. Погода швидко псувалася. Блискало, рокотав грім, як тієї ночі, коли я отримала людське життя. Коли сталася та прикра помилка.
Дощ змішувався зі сльозами, сльози – з дощем. Безлюдні вулички не закінчувались. В кишені теплої плетеної кофти барабанив мобільний. Пам’ятаючи сувору заборону Лідуні користуватися ним у грозу, я не відповіла.
Люди поховалися від негоди у своїх будинках, а я дому не мала. Лялька – це просто річ. А речі з часом набридають, стають зайвими. Я нічого з собою не брала. Хіба лялька має щось своє?
Під ранок я дісталася занедбаного дитмайданчику. Заховалася у казковій дерев’яній хатині на курячих ніжках. Всередині – розкидане сміття, поламані стільчики і незрозумілі символи на стінах. Мене завжди дивувала схильність  людей руйнувати. Опустила важку голову на дерев’яний стіл, заплющила очі.
Звуки мобільного увірвалися у сон, змусили розплющити очі. Дістаю з кишені мобільний, у якого від вологи спітнів екран.
– Алло!
– Господи, ти де? – кричав у слухавку дядько Тарас. – Ми збилися з ніг, тебе шукаючи.
Дивуюся. Мене шукали? Але ж Лідуня…
– Лялечко, у нас біда. Не знаю, що трапилось і чому ти пішла, але Артем всю ніч тебе шукав. Отже, кохає… Він потрапив під автівку. На перехресті біля центру.  
Мовчу, намагаючись перетравити останні слова дядька Тараса.
– Він в лікарні. Дуже тяжкий. Ти приїдеш?
– Приїду, – повторюю, наче увісні.
– Приїзди, дитино. Тільки швидше. Добре?

Мокрих дівчат не пускають до автобусів. З ними навіть не хочуть розмовляти, коли ті запитують дорогу до лікарні. Відчай робить голос хрипким, перетворюється на сльози. А серце вистрибує з грудей. Йому треба до Артема.
Білі лікарняні стіни лякають. І запахи медикаментів. Я була в лікарні лише одного разу. Коли моїй Лідуні виривали гланди.
А тепер тут мій Артем. І потрапив він сюди через мене. Від мене всім лише горе…
З допомогою медсестри знаходжу потрібну палату. З неї долинають голоси. Тітки Поліни і Лідуні. Не наважуюсь зайти. Сідаю в коридорі, на слизький дерев’яний стілець. Повз мене проходять незнайомі люди. Опустивши голову, я бачу лише їхнє взуття.
А маленькі зелені капці зупинилися. Розглядаю невеличку веснянкувату дівчинку в халатику, на якому зображені дрібні рожеві квіточки. В руках вона тримає цілий «букет» ляльок.
– Тобі болить голова? – співчутливо запитує вона.
– Ні.
– Я Даринка. А як звуть тебе?
– Ванесса. Як ляльку.
– Ванесса, – повторює вона по складах. – Гарно.
Двері палати Артема відчиняються. Звідти виходять дядько Тарас із сестрою. Швидко минають мене, так і не помітивши.
Я легенько причиняю двері, зазираю до палати. Мій Артем лежить на ліжку. З білою пов’язкою на голові. Підключений до якихось дротів. Лідуня сидить  поряд, на стільці. Побачивши мене, підводиться.
– Ти?
– Я.
Дивно. І чому люди завжди запитують очевидні речі?
– Як ти дізналася? – вона зосереджена на чомусь своєму, налаштована вороже.
– Це не важливо. Як Артем?
– Погано, –  переводить погляд на брата. –  Переломи, внутрішня кровотеча.
– Можна? – запитую її і, не дочекавшись відповіді, наближаюся до ліжка. Торкаюся  його долоні. Волога, тепла.
– Якщо хочеш, посидь тут. Я скоро прийду, – Лідуня йде до дверей. – У тебе все добре? Де ти зараз?
– Все добре.
Кілька  секунд Лідуня тупцює на порозі, потім виходить. Нахиляюся над ліжком. Його дихання не рівне. Груди ледь помітно здіймаються. Невже Артем теж вирушить в ту далеку подорож, в яку багато років тому вирушив його батько. В розмові зі своїми малюками тітка Поліна ніколи не вживала слово «смерть». Лише далека подорож…
Якщо так, то я хочу з ним. В цьому буде хоч якийсь сенс.
Цілую Артема в щоку, схиляю голову над його долонями. Відчуваю жар, та не розумію, звідки. Руки хлопця вологі, холодні. Амулет! Відкриття, яке так сильно мене налякало. Він стає гарячим, коли я його торкаюся, обпікає долоні. Ось воно що…
Посміхаюся, а на обличчі знову виступають сльози. Знімаю кулон і, притримуючи рукою бинти, одягаю його на шию Артема. Обережно цілую хлопця в губи.
– Все буде добре.

Дівчинка в квітастому халатику зазирає до палати. Чи не тут заховався Василько? Гратися з ним у сховки біля ліжка цікаво, але хлопчик постійно порушує правила.
Помічає на підлозі, в купі одягу, велику ляльку. Підбігає, бере її на руки.
На ліжку заскрипіла пружина. Переплетений бинтами, схожий на мумію, чоловік стогне, розплющує очі. Дівча зойкає, швидко тікає.
Відхекавшись під сходами, роздивляється свою знахідку. Посміхається, проводить рукою по штучному білому волоссячку.
– Гарна, – притуляє ляльку до грудей. – Назву тебе Ванессою.
Для ляльки головне – потрапити в хороші руки…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

чому так відбувається?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 05-02-2017

Відпочиваю на текстах

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 26-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 13-01-2017

Для ... кожної живої істоти... головне – потрапити в хороші руки…

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 12-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-01-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42604494094849 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …