А лід не зійде. Криголам на серці.
Ти там за небокраєм. Білий шум.
То десь дотичні наші теореми.
Я можу жити так, я знаю алгоритми,
Лиш вії твої спокій не дають.
І сила ця, і впевненість, і осоружна легкість
Звичайної розмови між людьми.
Чи чуєш ти, чи чую я, чи сліпо
Ми на розп’яттях слова розлягались?
Псуючи класику життя й чийся задум
Зухвало звірившись, що можна бути разом.
Навіщо кажеш ти, що є - не приховати,
Позбудитися, занести в ліс, згубити.
Воно вже в космосі, поглянь, літає,
Зірки запалює, вертається між люди, -
Творить диво!
Благословляє землю цю самотню.
Говориш в голові, хоча тебе й немає,
Бо ти був тут завжди, лиш здійснився. І говориш:
«Навіщо ж хочеш диво пояснити?
І дати радості причину.
Най буде, най живе, най незбагненна!
Ходи зчудована замріяна, земна…
Якщо ти хочеш те – візьми собі даремно.
Ти щось віддала світу, ось візьми тепер!
Не дійдуть тільки ті листи,
Що ти їх не писала.
Не самотня.
Не забувай лиш - говори мені.
Не відповім якщо – то значить тільки те,
Що знаєш відповідь: Ти можеш все…»
