Ну от вони йдуть, переповзають з важезними торбами свої віадуки життя - наземні вокзальні переходи. Нічого не змінилося. Варто розуміти, що бачиш так само, як і твої предки, цю землю. Думаєш про неї те ж саме. Знаєш більше, але думаєш так само. Сніжить на змерзлих пасажирів. Треба пертися, бо не прокрутитися. Ніхто не принесе в хату, на стіл не поставить. Та й де та хата. Чи ти будував її коли? Кликав сусідів, сили земні й неземні... Мусити жити - це не зовсім те, що й хотіти. А коли ще б воля Його. То треба крутитися, аби виправдати довіру. Тягти торбину на спині. Як кажуть, – «на горбі». Саме так. І в поля щодень. А там українські землі. Навощені недожитими життями. Не справдженими, такими промовистими.., хто українець, тому чутиметься. «Як його жити далі, як його, Господи...» Хуга перетворює довкруж усе у білу пляму. Немов і нема куди далі. Нема нічого. Не сьогодні. Ріки не течуть узимку. Тільки поїзди ганяє «нелегка»...
Тупцяє пероном. Ясно, що чиясь мати. Щось «несе» у Світ. Себе несла, несла, а тепер забула. Давно забула. В ім’я дітей. Доньки чи сина, чи кількох навіть. Все, що хоч трохи мала у цьому житті. Лаштує в торбу. Млинці, голубці, тушковані курочки, ковбаски, насушені чаї, корінці, фасолі, закрутки. Душу. Надії. Своє недодане до світу у найсвятішому сподіванні на ознаменування. Новим життям. У найзаповітнішу таїну продовження роду й традиції. Хтось має прорватися… Закодований успіх усіх наслідниць Інгігерди чи Ольги продовжує текти судинами наших кріпких жінок. Народжуючи ці впевнені погляди, зухвалі й горді, яким то треба виносити не 9 місяців, а усі ці віки. Один за одним, Усі дев'ять віків. І ось їх погляди за вікном поїздів. Проводжають дочок. У кращу долю, у добрі люди. Які вони ці погляди... Зболені й помножені всіма жінками родоводу. Збиті вітром пасма з-під хусток, беретів, в’язаних шарфів. Стоптані, латані чоботи, чомусь одні на всі зими, це навіть не вимушеність, а неусвідомлена потреба віддати все, не виділятися на тлі доби, а як буде зайве - приховати. Сплатити комірне, купити творожку, ламбрекенів, поставити вікна, закласти депозитів дітям, як ті щілини у тих же вікнах колись від протягу. Крутитися. Збайдужіти до тиску і серця, не терпіти слабкості, вставати найпершою й підпорядковувати лад до останнього. Настроїти планів й зайве попрати всі фіранки. Випрасувати. Не сидіти, не лежати. Чекати на пероні, проводжати, заносячи непідйомні торби вглиб вагону, звідкілясь беручи нелюдські сили, не кажучи вже про жіночі. Забути про стан, бо йому, як броненосцю, на собі покладено традицією - витягти. Усіх своїх на собі, ревно й незламно, допоки сил. Не жаліючи своїх доньок, бо їм теж… тягнути колись. Незламним, загартованим, новоприйшлим на варту вічного родоводу.
Як тебе полишати на тому пероні, з такими очима… Бути за тебе слабшою не можна. Не можна жити легше за вас усіх. І доріг назад не існує, бо там страшенна кріпка варта віків. Жінок твого роду. Вони всі живуть в тобі. Тобі тільки вперед. Ніхто не знає куди саме, але в отих очах… ти щось маєш виправдати, дізнаєшся згодом.
Доглядається у ті повечірні вікна поїзду до кінця, поки не зрушить… може доня вигляне. На доріжку.
