Міжміська асфальтівка оминала село, як річка оминає пагорб. Зійшли з автобуса на зупинці, рушили до села навпростець. Сусід Микола наздогнав підводою.
- О, - здивувався, - Марина мужа в село веде. Дивина.
Муж зло блимнув очима, але не озвався.
- Сідайте на віз, - пропонував тим часом сусід, - підвезу.
Їхали. Микола тарабанив то про се, то про те, можливо, й заткнувся б, якби знав, що ніхто, ну зовсім ніхто, окрім коня хіба що, на світі цім, підводою та шляхом довкола неї обмеженим, його не слухає.
Зима побила трави обіч шляху, поробила з квітучих та плодючих рослин сіро-чорні промерзлі патики, не потрібні ні звірині, ні птасі, ні людям, ні Богу, ні світу. Сірий непотріб стирчав довкола, визирав з-під снігу, а до кого, а нащо, а що намагався зродити в подорожніх – то й сам не знав. Його вже ні любити, ні ненавидіти, ним уже ні милуватися, ні на корм жати, отаке собі пусте зело стирчить у сірому світі – само собі паскудне; а комусь – то й поготів.
Перевела погляд на Грицька – той же сірий бур’ян. Ще зранку цвів у душі, кудись кликав – а це враз зсірів і знищився, наче в душу прийшла зима й усе вибила, як лихий тать у звойованому світі.
Навіть любов напровесні – й та зітліла. Її повінь не змила, спека не випалила, осінь не згноїла, а зима морозом війнула – зісклилась, і в друзки, наче від каменя вікно.
Боже милий, Гришо, хай молодиць, дівок лапав – а це на бабу виліз, наче на могилу, й «люблю» виєш, ніби скіфів з тої могили, тисячоліттями на порох стертих, до оргій підняти хочеш.
А я, Грицьку, а діти? Невже гірші ми старої баби, невже ми мак, невже попіл, невже мікроби нікчемні на твоєму шляху? Що ти за людина є, коли найрідніше, найближче до тебе тобі ж у гіркоту, а баба стара, від літ сивих затхла – в мед та літепло. Що ти можеш видивитися на небі, як під ногами нічого не бачиш? Що ти можеш випросити в неба, як тобі немає випрошеного в чому нести, бо ти запхнув у штани душу, а вона там зіпріла. Нащо тобі телескоп, Гришо, як ти сліпий?
І такий бридкий, що ліпше без тебе, ніж з тобою. Бур’ян, Гришо, збитий морозом ти бур’ян. Лягай отут у сніг та й сірій віками – бо нічого з тебе, окрім сірості, не визирає. Ні любові, ні добра, ні жалю, ні поваги. Пустка.
- Стій! - гукнула до сусіда, - Стій, сусіде.
- Тпру, - зупинив той коней. - Що, до вітру припекло, молодице? – жартував.
- До бурі, - поправила.
- Злазь, - скерувала Грицьком.
Той вибалушив очі.
- Чого б то? – не втямив.
- А нащо ти мені? – запитала. – От скажи – нащо ти мені?
- А я знаю, - знизав плечима. – Нащось же ти мене везеш.
- Бо думала, що дітям везу батька, собі – чоловіка; серцю – втіху. Але це омана. Це така ж омана, як чекати врожаю з отих почорнілих бур’янів.
- То що, будеш бур’яни косити? – поцікавився.
- Нащо? – здивувалася. – Хай стоять собі. Вони ж порожні, пусті. І ти такий же бур’ян, Грицьку. Лишайся в своєму світі. Отут, між бур’янів. Ви такі однакові, що вас і розрізнити ніяк.
Скинула Грицькові лахи з підводи.
- Їдь, - гукнула до сусіда.
Той знизав плечима, цьвохнув батогом.
- Марино, - почулося з білого снігу.
- Що? – озирнулася.
- Марино, - заворушилося щось між бур’янів, наздогнало підводу, - ти це, не спіши, ти ж основного не віддала…
Десь із глибин, відчула, щось здійнялося, кинулося між бур’яни.
- Що я тобі ще не віддала? – крикнула. – Серце, душу, себе всю – давно вже віддала. За чим ще за мною біжиш? Що тобі ще віддати? – останньою надією спалахнула. – У мене немає другого серця…
- Та навіщо мені твоє серце, - зашелестіло зі снігів. – Телескопа віддай.
- Нащо? – пшикнуло згорілою надією, наче замоклим сірником.
- Як це нащо? – перло з бур’янів здивуванням, як віхолою. – В небо дивитися.
- То для тебе пусте заняття, Гришо, - повчала. – Ти сам безодня, чоловіче, нащо тобі в іншу дивитися. Дивися краще в себе. Для цього телескопи не потрібні, для цього треба просто мати щось у голові та грудях.
- Віддай телескопа! – чіплявся за підводу. – То все моє багатство, весь мій світ.
Боже, яка сірість. Сірі бур’яни, зсіріле кохання, сіра постать за підводою з сірим багатством у сірому світі. Нащо їм телескоп? Що вони побачать, окрім сірого на сірому? Хіба якусь чорну діру, про яку колись патякав колись же коханий Грицько. Та чи варто видивлятися щось ще чорніше й у так уже позбавленому кольорів світі? Чи варто з’їдати синь неба потворній безбарвності? Хай краще зирять через скельця в самих себе та не пхаються до інших світів, не затягують сірою поволокою жодної кольорової гами.
Здійняла телескоп над собою.
- Бери своє багатство, - крикнула, - як не бачиш поза ним нічого.
І жбурнула в понівечені зимою бур’яни, у збиті груднем грудки. Тільки хряснуло й розсипалось.
Сіре від хмар небо влилося в розбиті дзеркала. І все вирівнялось, усе стало в одну масть, у якій годі було щось розгледіти, окрім самої масті.
Тільки десь за видолинком гуркотіла по грудках підвода. Вона відвозила щось усе далі й далі.
Що?
Можливо, там, на підводі, й знали, що. А тут, серед ледь притрушених ріденьким снігом похилих бур’янів – тут була така пустка, така невизначеність, що аж гуло.
