Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43651
Рецензій: 85090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Жертва

© Ірина Мельничин, 04-01-2017
Тиха розгублена ніч. Я знаходжу у ній свій неспокій та схвильований трепет; видається, що десь далеко, нечутно й легко, в’ється тонка ніжна мелодія мого очікування та ще живих вогненних невинних надій, сплітається зі смутком м’якої чорнильної темряви, розливається важко здобутою певністю всеньким світом: вона вкриває елегантні слабі нечіткі контури високих мереживних лип і піднесено-лагідно перемовляється із жовтаво-срібним місяцем, линучи разом із його світлом в найвіддаленіші забуті місцини моєї чуттєвої емоційної радісної душі. Ніч повільно зникає в своєму розміреному мовчанні, та це додає ще більшої гучності моїм роздумам й сподіванням; все розмивається од нечіткої акварелі марення, все ледь чутно й монотонно повторює моєму серцю вільне та обнадійливо-легковажне: гомони! Чи я можу хоч раз без вагань піддатися цій пропозиції?..
Вгорі бачу птаха, що майже остаточно утратив свою істинну звичність. Скоріш за все, те мені тільки видається – ні, я у цьому впевнена. Та бажання втрачати вподобаний образ у мене не виникає, як би не намагалася себе змусити; спроби збудити передбачливість не приводять ні до чого путнього, якщо, до того ж, врахувати, що я не надто й старалась. Очі заглиблені ввись і самі домальовують мереживні лінії непевностей та припущень(у власні теорії чомусь завше віриться дуже легко). Птах увесь тонко вплетений в небо – погано. Я ще бачу його нечітку білосніжність, свято сподіваюсь, що вона ще жива, не зовсім потонула у глухій чорноті. Ох, навіщо брехати собі, навіщо ці обнадійливі фрази! У цьому небі не видно навіть найяснішої зірниці – що йому якась дрібненька птаха?
Чую кроки попереду, чую, як темрява вливається в дійсність, постає переді мною живим людським образом. Дивлюсь, примружуючи очі од м’якості навколишньої незмінності. Ледь-ледь розрізняю контури й одразу її пізнаю – це таки Маргарита, я повинна була здогадатись. З її появою я немов чіткіше починаю сприймати дійсність. Ніч пахне зовсім по-іншому, ніч пахне травнем і свіжістю. Руки вплітаються в темний килим рослинного танцю, що усе завзятіше й елегантніше звивається в поривах холодного миттєвого вітру. Я відчуваю, як разом із ним починає наростати й мелодія мого хвилювання, як вона досягає своєї кульмінації, а тоді раптово коротко обривається й падає, падає, падає все далі у моє серце.
Я знаю її уже протягом доволі довгого часу, видається, розумію всі її особливості й можу спрогнозувати кожен порух, та чомусь не відчуваю її чимось буденним, не можу записати до переліку сірих повторюваних звичностей; разом із тим це викликає деяку прохолоду та відчуженість, певна, вона не зосереджує на мені свою увагу так само пильно. Мій егоїзм торкається й цього персонажа історії; не можу уникнути набридливих дурних дум про те, що Маргарита зобов’язана мені навіть власними відновленими принципами й рішеннями. «Гей, це ж ти встановила у ній хоч якусь слабку певність в собі!» – так ти мовиш, внутрішній голосе? Вона ж має крім тебе ще купу сторін й варіантів бачення, незліченну їх кількість! Невже вони не робили спроб нав’язатися її серцю? А все ж, Маргарита і їм набридає; бажання жалості і постійна незмінна нестабільність вбивають навіть найпалкіші, найбільш вперті помисли(але не мої, звісно).
Вона не може ні на чому зосередитись, постійно шукає прихистку; я вважаю це страшенним фальшем. Вона шукає всеохоплюючого сяйва, вона переконана, що те зове її найщиріша, найясніша зоря, якої навіть й не видно. Яка дурість, яка довірливість, легковажність!.. Маргарито, хіба ти не бачиш, що тягнешся до штучного світла настільної лампи? Її ж солодкаву брехливу сліпучість так легко пізнати! Ти ж не певна навіть у власній цілі!..
Наївністю та надуманим піднесенням легко скористатись, я часто зустрічаю однаковісінькі приклади цієї простої істини. Інші сміються над тобою, Маргарито, та хіба ти не помічаєш причини? Ох, ні, для чого занурюватись у ситуацію, ти не хочеш бачити її дна! Якщо й так, хіба це має для тебе значення? Чому ти так часто вдивляєшся в дійсність? Безглуздя! Фізичний стан речей не має жоднісінького значення. Чому ти не хочеш пізнати свій власний світ? Тебе не повинна хвилювати реальність, це не твої проблеми(я хочу вірити, що ти все ж вища за цю буденність).
Ти так часто промовляєш до них(більше жестами, обличчям, та я помічаю): «Я сплітаю усе це божевілля разом! Я елемент, якого не можна позбутись!». На твоїх чобітках мерехтять синьо-зеленими плямами тоненькі шнурки; вони переконані, що туго зв’язують все взуття. Ти ходиш швидко, великими кроками; шнурки мелькають в повітрі туманно і непомітно, ти певна, вони б’ють сильніше, аніж найміцніший батіг. Люба, люба Маргарито, яка поверхневість та самовпевненість… Шнурки найбільше страждають од злив і бруду.
Ти стоїш переді мною, і я здогадуюсь про власне майбутнє; мене охоплює дивне свідоме оціпеніння. Я набридла тобі, я виявила занадто багато волі та індивідуальності, впевненість в руйнуванні остаточно встановлюється. Я не можу підібрати жодних, жоднісіньких адекватних фраз; все сказане Маргарита сприймає як особисту образу. Відчуваю швидкий міцний удар по обличчю, присідаю од болю та несподіванки. По щоках котяться нескінченні дрібні сльози, я не можу це зупинити, вони не мої. В мені немає відчаю та примирення, аж ніяк; тільки злість і тихий внутрішній бунт. Поспішно витираю обличчя, на ледь помітних у чорноті долонях залишаються темні плями. Яке їхнє походження? Відчуваю, що ніс переповнює в’язкість, я не маю права дозволити крові збігати по шкірі. Знов і знов вкриваю обличчя руками; іще більше, більше, більше м’яких темних плям. Тону в своїх же невисловлених переконаннях й істинах, вона не дозволить мені скористатись ними. Я більш не можу це стримувати! Мене душить несправедливість і власна кров.
Маргарита судомно здригається; мені видається, що вона сліпне од неясності божевілля у ній самій. Помічає мене в траві, мої принципи й спроби виправлення. Це остаточно розпалює злість, її обличчя кривиться од невдоволення. Я більш нічого не бачу, я не хочу цього бачити, я хочу просто побігти, хоча б кудись, хутчіше, хутчіш!.. Земля втікає з-під ніг, падаю на гостре шорстке каміння. З надією спрямовую погляд в небо – ні, птах не може звільнитись од чорноти, він зовсім втрачає свою чіткість, а я разом з ним.
Люба, люба Маргарито, я вважала тебе жертвою, та ти убила мене.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Мені дуже сподобалося

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мар'ян Кіхно, 13-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-01-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47157001495361 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …