Тепер все інакше. Ми постійно тримаємось за руки і ловимо посмішки одне одного. Це стали помічати оточуючі. Лідуня жартує: «Ванесса бува не закохалася в нашого Артемчика?» Дядько Тарас відмовчується, а тітка Поліна, як мені здається, невдоволено морщить лоба. В нашій присутності замовкає, іноді шмагає різким словом. Можливо, вона ще не одужала?
З понеділка я маю повернутися на роботу. Лідуня дістала для мене довідку, але мені все одно лячно. Що скаже Розалія Сигізмундівна? Їй дуже не подобалась моя тривала відсутність.
Артем проводжає до дверей крамниці.
– Хочеш, зайду з тобою? Та гримза не посміє тебе образити.
– Не треба. Я сама.
– Ти дуже допомогла мамі. Ти янгол нашої родини. Ти мій янгол, – він цілує мене, і я знову тану. Але навряд чи до цього причетне сонце. Відпускаючи його руку, відчуваю, що втрачаю часточку себе. Хіба ми вже не одне ціле?
У залі «Флоріани» багато нових квітів. Барвистих і чарівних. Мені треба ще так багато вивчити. Моя напарниця, рудоволоса дівчина Олеся, вітається і вітає мене з виходом. Показує нові екземпляри нашої квіткової колекції, розповідає про замовлення. Поспішає передати справи, розпрощатися. Сьогодні їй потрібно до РАГСу. Вони з нареченим подають заяву.
Думаючи про Артема, мені не потрібно згадувати, як правильно посміхатися. Він – мій коханий. А раптом брат Лідуні теж поведе мене до РАГСу?
Сьогодні я повертаюся додому одна. У супроводі зірок. Артем не зателефонував і не прийшов. Але чому я маю гніватись? У нього багато справ…
Знаходжу Лідуню в нашій кімнаті. Вона збуджена й весела. Просить мене замкнути двері. Витягає із шухляди велику потерту книжку з обкладинкою чорного кольору.
– Ти тільки поглянь! Це книга магії. Вона належала Ксенофонтівні.
– Де ти її взяла? – запитую, все ще вражена побаченим.
– В її будинку. Ти ж бачила тих парубків на її подвір’ї?
Вже минув тиждень, як будинок знову ожив. Якось ввечері до нього під’їхав великий білий фургон. Незнайомі люди зносили туди меблі, техніку, консервацію, кімнатні рослини. Інколи через відчинену кватирку долинають голоси нових пожильців – мелодійні жіночі, низькі та впевнені чоловічі. А вечорами світиться у вікнах. Теплі, затишні вогники. Наче дім посміхається.
– Бачила.
– Я познайомилась з сином господарів. Його звуть Сергієм. Такий милий хлопець. Він показав мені будинок і дозволив забрати книгу, – вона підняла свою знахідку вгору. – Тепер ми дізнаємось все про той амулет. Зрозуміємо, як ним керувати. Певно, ти вже втомилася бути дівчинкою?
Я лише знизала плечима. Насправді я зовсім не втомилася.
Лідуня, зготувавши для нас каву, сіла гортати книгу, а я, повернувшись до своєї частини кімнати, тримала кулачки, щоб вона нічого не знайшла.
Пізніше їй зателефонувала Маринка і дівчина побігла в місто.
Пухнасті хмари неспішно пливли небом, гублячись десь за небосхилом. Не знаю, як люди визначають свій настрій. Іноді мені хочеться плакати і сміятися. Одночасно. Як сьогодні.
Я вдруге не сказала Лідуні правду. І, що найгірше, не почуваю сорому. Коли подруга пішла, я просто взяла книгу Ксенофонтівни і віднесла її дядьку Тарасу.
– То ти не хочеш знову ставати лялькою? – примружившись, хитро посміхнувся він.
Хитаю головою.
– Ні.
Йому я легко можу в цьому зізнатися. Чому ж не вистачило сміливості сказати все Лідуні?
– І ти вкрала в Ліди книжку? – весело запитує він. – Вітаю, ти стаєш людиною.
Малюнок мого амулету був на одній із останніх сторінок. Під ним короткий, незрозумілий текст: «Девен – символ життя. Надає життя неживим речам, повертає життя в тіло, яке майже його полишило. Завжди має лише одного власника. Але той може його передати, заплативши найдорожчу ціну».
– Що це означає? – я зупинила погляд на обличчі дядька Тараса.
– Не знаю. Яка різниця? Ти ж хочеш, щоб цього тексту не було?
Рішуче киваю. Він дістає із шухляди ножиці, лезо.
– Не пошкодуєш потім?
Ким я була раніше? Шматком пластмасу, безпорадною і безправною лялькою. А тепер у мене є Лідуня, дядько Тарас, тітка Поліна і Артем. Хіба я можу пошкодувати?
– Ні.
Спокійно спостерігаю за тим, як він вирізує з книги ту сторінку, як легенько підчищає дрібні клаптики паперу.
– Сподіваюся, ніхто не помітить, – передав мені книгу дядько Тарас. – То що, лялечко, вже готуєш весільний рушник?
– Що?
– У вас з Артемом серйозно?
– Не знаю.
– Він вже зізнавався тобі в коханні?
– Ні, – соромлюся відповідати. Можливо, це означає щось погане.
– То скажи йому першою.
– Певно, він здогадується.
Дядько Тарас сердито махнув рукою.
– А якщо не здогадується? Знаєш, люди мають звичку говорити одне одному про свої почуття.
Сьогодні в крамниці практично немає клієнтів. А якби й були, я, певно, не помітила б жодного з них. Вмираю від хвилювання. І не через Лідуню, яка будь-якої миті може виявити нестачу сторінки. Кілька днів тому Артем знайшов мій паспорт.
– Чому ти не сказала, що в четвер у тебе день народження?
– Не знаю, – розгубилася я. Хіба ж запам’ятаєш усі ті дати? Особливо якщо вони поки що нічого для тебе не значать.
– Не можна бути настільки скромною, – він нахилився і поцілував мене в чоло. – Не бійся. Ти не лишишся без подарунка.
З нетерпінням очікую вечора. Чого мені чекати? Квітів, як було з Лідунею? Чи чогось іншого? Яка різниця? Сьогодні я послухаюся поради дядька Тараса, скажу йому про свої почуття. І сподіваюся почути у відповідь: «Я теж тебе кохаю».
Навмисне йшла додому довшим шляхом, через центр міста, зумисне тримала в кишені старий мобільний Лідуні, дозволяючи уяві малювати найприємніші миті майбутньої зустрічі. Боячись пропустити дзвінок від Артема.
Нарешті зайшовши у відчинені двері, відчула в коридорі різкий аромат жіночих парфумів. Такий незвичний, насичений, п’янкий. Здавалося, він заповнив собою весь простір, повиштовхувавши у щілини всі інші, домашні запахи. На кухні – хор із голосів: Лідуні, тітки Поліни, Артема. І ще один. Дівочий, незнайомий. І сміх – легкий, безтурботний.
Ледь чутно ступаючи, щоб не виказати своєї присутності, йду до спальні. В кімнаті не було моря квітів. Я не помітила нічого, що хоч віддалено нагадувало б подарунок. Лише, як завжди, розкидане ліжком вбрання Лідуні.
Почала згортати одяг, коли почула позаду голос подруги:
– О, Іванко, ти вже вдома?
– Вдома.
– А в нас гості. Ніка – університетська подружка Артема.
– Зрозуміло. Я не заважатиму.
– Може, підеш, привітаєшся?
Нахиляю голову.
– Та ні, я краще тут.
– Як хочеш. До речі, це тобі, – Лідуня кладе на стіл велику коробку цукерок. Читаю на обгортці написані блискучими літерами слова: «Пташине молоко». – З Днем народження!
Вона вперше мене обіймає. Тілом знову розливається приємне тепло. Як же все-таки добре бути людиною.
– Треба тобі до всього цього звикати. Знаєш, в тій книжці я нічого не знайшла.
У відповідь я мовчу. Хіба можуть бути кращі новини?
За кілька хвилин з’являється Артем. Ховає за спиною білі повітряні кульки і букет ромашок. Цілує і обіймає мене з такою силою, що я втрачаю рівновагу. Ми падаємо на шафу і голосно сміємося.
– Ти така гарна, – шепоче він, перебираючи пальцями моє волосся.
Я розкриваю вуста, щоб сказати те бажане: «Кохаю», але мої слова переривають чужі кроки.
– Артем! – долинає з коридору голос тітки Поліни. Ми схоплюємось, відходимо одне від одного. Виходимо з кімнати, намагаючись зберігати серйозні вирази облич. Хоча мені це ледь вдавалося. Кортіло обійняти його, притулитися, не відпускати від себе. Здається, цілком людські, жіночі бажання.
Я вперше бачу ту дівчину, Ніку. Висока, струнка білявка. Справжня лялька Барбі. Вітаючись, вона швидко ковзає по мені байдужим поглядом і одразу переводить його на Артема.
– Ніко, рада була тебе бачити, – прощаючись, тітка Поліна приязно стискає її руку. – Артем тебе проведе. Так?
– Так, мамо.
– Я не надто й поспішаю, – на обличчі дівчини з’являється чарівна посмішка.
– От і добре, – підхоплює господиня. – Прогуляєтесь містом. Чому вам сидіти в чотирьох стінах? Така погода…
Помітивши мене, її обличчя набуло здивованого виразу. Наче ще мить тому я тут не стояла, і матеріалізувалася невідомим чином.
– Іванко, допоможеш мені з посудом?
– Добре.
Помахавши Ніці рукою, вона завернула на кухню. Я збиралася йти за нею, але Артем легенько смикнув мене за лікоть.
– Я скоро повернуся. Ти ж не заперечуєш?
– Ні.
Я заперечувала. Але нізащо б цього не сказала. Мене знову поглинало те кляте відчуття безпорадності. Воно гостре, наче лезо. Ревнощі. Як тоді, в далекому минулому, коли Лідуні на семиріччя подарували ляльку Барбі. Вона була набагато легшою і значно кращою за мене. Тепер дівчинка вже не випускала з рук нову подругу, а я лежала на дивані, вкрита пожовклим мереживом. Забута.
А через кілька днів ляльку вкрали. На дитмайданчику. Лідуня голосно плакала, вимагаючи повернути її улюбленицю. А тітка Поліна стала моєю рятівницею. Заявила, що більше не принесе жодних Барбі. Її донька занадто безвідповідальна. Їй не можна довіряти дорогих іграшок.
Того ж вечора я зайняла звичне місце на ліжку дівчинки. Правда, подушка, на якій лежала моя голова, була мокрою від сліз…
– Ти йдеш? – гукає з-за дверей Лідуня.
– Артем, ти бачив джип мого татка? – запитує Ніка. – Сьогодні я на колесах. Якщо хочеш, дозволю тобі покермувати.
Раніше мені здавалося, що людські обличчя не можуть розквітати. Що це лише перебільшення, гарні слова. Але усмішка на обличчі Артема розпустилася, як зі сходом сонця розпускається лілея. Йому подобаються машини. А Ніка має те, що він так любить…
