ПОСТАЧАЛЬНИКИ «СЕКРЕТНИХ ПАКЕТІВ».
Голодомор. Про український голодомор тридцятих років ми знали з книжок, а також з рідкісних газетних публікацій. Про голодомор, що забрав мільйони громадян моєї України, ми чули і в дні нашого голодного і обірваного дитинства. Але це тільки невелика частина того, що ми знали про голодних умиранях людей нашого села. Мої найближчі родичі і жителі мого села знають ціну крихти хліба, знають, чим пахне голодна смерть. Все це відбувалося в їх присутності, на їх очах. Вони були живі свідки насильства влади над мирним населенням моєї Батьківщини. І ми не можемо не довіряти розповідям жителів села, які пережили колективізацію, репресії, голодомор в тридцяті роки минулого століття. Особи, які відчули на собі приниження під час становлення колективних господарств, давно залишили земне життя. Померлі односельці забрали з собою свою історію, історію приниження над ними радянською владою.
Пройшли роки. Але страх за себе, за свою сім'ю змушував їх замовчувати про насильство, яке вони відчували від репресивних органів. Деякі зі свідків голодомору розповідали своїм дітям і онукам про жорстокі часи тридцятих років. Перед самою смертю свого життя вони і нас посвятили в деякі таємниці того часу. Мабуть, страх, який вони відчували перед радянським режимом супроводжував їх весь час. І тільки в кінці свого життя, - не на кухні, як це робиться зазвичай, коли про наболілу тему говориться тільки в колі своєї сім'ї або в суспільстві людей, яким можна довіритися, - вони сміливо, без страху, могли розповідати про свої прожиті роки, коли «чорні ворони» відвозили в невідомість їх родичів, сусідів, друзів.
Матеріал про голодомор, про колективізацію, про репресії громадян, нами був зібраний ще тоді, коли деякі жителі свідки процесів тридцятих років були живі. Всі події, про які нам розповідали мешканці села, ми описали так, як нами було почуто з їхніх вуст. До почутих історій ми від себе нічого не додавали. У них немає художнього вимислу. Запевняємо, це не творчість. Ми тільки залишаємо за собою право висловити свою думку на відповідні діяння деяких осіб, тобто, дати свої коментарі.
У попередніх роботах ми говорили про те, що під час насильницької колективізації в селі були організовані штаби, які займалися роскуркулюваням і репресіями громадян. Про виконану роботу члени штабів села, а їх було в селі кілька, доповідали в сільраду кожного дня. Сільрада, в свою чергу, звітувала перед районними керівниками шляхом доставки їм пакетів. Пакети доставлялися в міліцію, прокуратуру, а також керівникам партійних органів району. Вважаємо, що в цих пакетах містився матеріал про підозрюваних осіб, які негативно ставилися до радянських органів. Інформація про громадян, які відмовлялися вступати в колгосп, і яких необхідно було виселити з села шляхом репресій, також, мабуть, повідомлялася в районні органи.
Для цієї роботи сільрада, з числа колгоспників, виділяла двох осіб. Вони були постачальниками пакетів сільської ради в Уманські районні органи. Також у їхній обов'язок входило оповіщення осіб, які повинні були з'явитися в штаб сільської ради для дачі показань. У нас їх називали «виконавцями» (посильними).
Від мого села до райцентру Умань відстань становить близько 20-ти кілометрів. Транспорту не було. У будь-яку погоду посильні щодня пішки доставляли пакети у відповідні органи району.
Про поліцейській режимі на селі, мені розповідали жінки, які в період організацій колгоспів виконували роль посильних при сільській раді. Зараз нам важко повірити в напіввійськову обстановку, яка панувала в роки колективізації і голодомору. Моя свідомість відмовляється позитивно сприймати розповіді свідків-очевидців тих подій. Але про що нами було почуто, про те ми і оповідаємо.
