Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43768
Рецензій: 85285

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

ПОВЕРНЕННЯ

© Зоряна Зінь, 28-12-2016

Не обрізайте ангелам крил. Не обрізайте, люди добрі! Бо ті крила дістали вони від небес. І людина не сміє їх обтинати, спалювати, забирати. Хто ми такі, щоб чинити жорстоко із ними. Це вони захищали нас із вами, це вони відстоювали нашу мрію , нашу гідність, нашу свободу. Тож залишімо їм оті невидимі крила, бо не варті ми їх молитов у піднебессі голубому. Не варті… Ці слова складалися у молитву. Щораз звучали по-різному. Щораз знаходилися нові, що набували суттєвішого значення, гострішого болю. Ці слова мали діткнутися до душ збайдужілих, зачерствілих, здичавілих і… Бог його знає ще яких людей. Людей? Людисьок! Перевертнів! Зрадників і холуїв. Мамонників і запроданців свого народу, своєї країни. Та й ці слова стиралися й знаходилися інші, ще гостріші й правдивіші. Тоді він лякався їх і самого себе. Бо на споді душі народжувався звір, котрого не можна було випускати на світ Божий. Він стискав кулаки так, що на руках випиналися жили й довгими й тонкими лініями випинали шкіру, як гадюки вилися вздовж тіла, його тіла. Глухим болем озивалися у голові й ногах. І стогін виривася назовні. Тоді зблідла медсестричка бігла із шприцом і вводила заспокійливе. Гадюки втишувалися, завмирали і щезали, залишивши по собі ледь вловимі борозенки на шкірі. Ті борозенки згодом також щезали. І він падав у забуття . Ні, то не у забуття, а повертався до того дня, коли потрапив у пекло. У пекло на рідній землі. І дорога із цього пекла додому довга. Він не знає ліку дням. Він їх не рахує. Все, що може зробити, то лише відкрити очі, кліпнути, застогнати і…і знову бій. Страшний бій не на життя, на смерть! За плечима – батьківщина, мама, тато, сестра і купа маленьких племінників. Він не має права відступати. Він мусить рятувати свою землю, своїх людей, світ од напасті, що віками суне й суне із сходу. То на конях із мечами, арканами, то на тачанках із кулеметами, гарматами, то на літаках і танках. По землі, що родить хліб – життя. Підминаючи під себе живих людей. Хлопчиків, безвусих молодих людей, зовсім юних, таких, як і він. Перемелюючи гусеницями їх тіла. А що ж ті хлопці ще бачили у світі? Мабуть і дівчини ще не цілували, не тримали руки й стану дівочого, не ховали щасливого обличчя у волоссі коханої. І що таке щастя не знали…  Та й він не знав іще того щастя. Ні власної сім’ї, ні дівчини. Малим пастушком відбігав на пасовищу, школяриком – школу. Вчився у вузі. Працював. Жив тихим й спокійним життям. Минувся час спокою, коли дзвони церковні били в набат, скликаючи небайдужих на Майдан, на захист своїх прав, своєї гідності. Був там, де були його друзі, знайомі, де було тисячі таких як він. Молодих, юних, поважного віку чоловіків і жінок. «Я маю бути тут, мамо, бо як не ми, то хто?» І їхав. Не раз. Не два. Їх було багато, але без зброї… Перші смерті, перші поранені. Розстрілювали народ. Хто? Хто може стріляти  беззбройного? Виродки! Таких немало посеред народу. Холуї. Перевертні. Людці. Людиська…
     Сонячне світло, що било в очі й осліплювало уже тривалий час, спохмурніло й примеркло. Білосніжні стіни, підлога, стеля також ледь потемніли. Насувалося щось незриме й тривожне, бо у грудях закалатало власне серце, котре він давно уже не чув. Воно раптово схарапудилося і він аж здивувався, що почув його у собі. Десь на споді душі хвилька вдарилася об щось й та сама хвилька стала підніматися вище й вище. Ота хвилька добралася до шиї і йому перехопило подих. Тінь стала виразнішою й світ, що оточував його, став похмурішим, темнішим. Йому стало важче дихати. Він старався дотягнутися рукою до шиї та рука залишалася на місці . Здавалося,що до неї причепили якийсь вантаж й вона стерпла. Так часто буває, коли тримаєш важку ношу.
Ношу? Ні. Ні, він просто щось тягне й не може відтягнути, воно важке й він втомився. Він так втомився! Та тінь нависала над ним й не давала йому дихати. Тепер він відчув, що йому бракує повітря. Хапонув раз, другий і враз його стало душити й він раптово розплющив очі.  
-   Лікарю-ю-ю!!!- вчув знайомий до болю голос. – Лікарю!!! Він, він кліпнув очима. І рукою поворухнув.
-   Заспокойтесь, негайно візьміть себе у руки…- почув десь поряд із собою. – Виведіть маму, негайно…
-   Лікар…
-   Негайно вийдіть!
Навколо його заколихалося повітря, війнуло й зашурхотіло.
-   Д-де-е я? – шелеснуло із грудей.
-   Козарлюга! – у відповідь вчув. - Глянь на мене, бачиш?
Він бачив лише тінь, темну пляму, але кивнув «так».
-   Житиме! Ти, дивись, синку, тримайся! Герої не вмирають! Маєш жити!
Приходив до тями довго. Часом впадав у забуття. Та тихий голос не давав йому втратити дорогу у темряві. Тихий голос Ангела вів його до світла. Той голос такий знайомий, здається, що чув його все життя. Часом якась тінь схилялася над ним. Втирала обличчя, змащувала губи, потріскані, зранені, пошерхлі.
-   Все буде добре, синочку!
Мама! Це її голос. Це голос його Ангела. Голос дитинства…Й попри біль видавлюєш усмішку, хоч та усмішка схожа на гримасу болю.
-   Болить? – в’ється пташкою голос. – Де!? Де болить?
І ти попри біль несамовитий лиш хитаєш головою «ні».
Часом од того болю виривається стогін, котрий ти хочеш втамувати та ніяк не вдається, а часом ...
…часом здається, що ти стоїш над прірвою.
Темна безодня обрамлена цямринням. Радше каменем. Гострим , часом тупим й чорним каменем. Оте каміння мовчазне, похмуре й страшне. А ти не маєш сил, снаги покинути оте урвище в котрому нічого живого. Воно, оте чорне й страшне поволі оповиває тебе, витягує твою сутність із тіла, висмоктує душу й ти стаєш байдужим до того, що оточує тебе. Ти ще здатен бачити кольори, що живуть навколо отого чорного й страшного отвору, котрий затягує, всмоктує тебе. Ти поволі байдужієш до кольорів, котрі малюють світ, і твій світ стає тьмянішим, згодом сірим, а там суміш сірого, коричневого, темно-синього переходить у чорний - чорнющий. Світ втрачає барву й твоя душа звикає до темноти. Щоправда інколи ти борсаєшся, хапаєшся за гостре каміння, котре ранить твоє тіло, випікає твою душу й ноги самі по собі вишукують під собою чогось твердішого й міцнішого. Опори. Та її нема або її площина настільки дрібна, що ти не годен втриматися на ній. Й нога зісковзує , а ти стрімко летиш вниз. Над тобою змикається коло, вужчає ота смужечка голубого неба й світла.  Ти розумієш усіма фібрами – це кінець. Черговий виступ гострого каміння роздирає твоє тіло, душа завмирає од болю. Ти стрімко летиш-падаєш і коло над тобою змикається у дрібненьку крапочку. Щось у середині тебе прокидається й ти рвучко хапаєшся за чергового виступу. Тепер ти не пускаєш болю у душу, замикаєш її на замок, висушуєш й вона, твоя душа, кам’яніє. «Нічого, - думаєш,- я її відігрію, лишень виберусь із цієї пропасті. Я міцний. У мене все вийде!» Зціпивши зуби впинаєшся пальцями у каміння, здається, що той камінь стає глиною й твоє тіло вгрузає в оте , що так боляче вгризалося у тебе й тепер ти завдаєш болю отому сірому гострому й міцному. Та чи стане снаги вибратися із пастки, котру приготувало тобі власне життя, чи ота крапелиночка там, вгорі, не щезне зовсім? Ти змикаєш вуста й вперто вишукуєш над собою чергового виступу за котрий би міг вхопитися, вп’ятися руками, зубами, щоб досягнути своєї мети. Вишукуєш куди б поставити ногу, щоб бодай на мить перехопити подих і знову продовжити шлях вгору, до неба, до світу, котрий вабить тебе своїми барвами, барвами, яких ти ще не забув. Й коли тобі забракне сил, раптом хтось здогадається простягнути тобі руку допомоги. Ти починаєш вірити у щасливий випадок. Сил додається вимученому тілу й зовсім замерзла, закостеніла грудочка десь у середині тебе починає поволі оживати, гріти із середини й тепло розтікається по тілу. Тіло набирає сили, рухи стають впевненішими, твердішими. Крапочка над головою уже не просто позначка, тепер можна побачити синь над собою, відчути запахи, що доносить вітер. Темінь стає світлішою, сіріє колись чорне каміння й виступи тепер не мають гострих країв.  «Ще трохи і я вибе руся із цього кам’яного мішка!»- тихо радієш і боїшся, щоб твій порятунок не став ілюзією. Й коли до тебе долинають звуки,що панують у світі, над тобою наступає темрява – отвір накрили чимось важким, чорним, тепер  ні крапелиночки над тобою. Усередині щось тріснуло й впало каменем. Тепло, яке розносилося по твоєму тілу щезло й ти, ставши холодною і сірою брилою, летиш у безвість.
Вдаряєшся об виступи, розбиваючись на дрібні кавалки й щезаєш, перетворившись на кам’яний пил…
-   Синочку-у-у! Дитино моя!!!
Цей голос не раз розривав темінь прірви у котру він падав. І він знову вибирався із тієї пропасті у котру затягував біль і ще якась невідома сила.
-   Тримайся, козаче, тримайся! Мусиш жити, коли Бог дає тобі таку силу. Мусиш! – чоловічий голос до котрого звик тривожно наказував йому жити й боротися за життя.
Поволі одужував. Приходив до тями. Воював за своє життя. Бо що складати крила й каменем падати долілиць. Раз дано шанс вижити, то потрібно це зробити. Бодай для того, щоб пам’ять зберегти про побратимів, про хлопчаків безвусих, котрі не повернуться додому, бо стали Ангелами Небесної Сотні. Ангелами Добра, Віри, Справедливості.
Пережити, переболіти, відплакати, перетерпіти, зневажити, зненавидіти, відімстити?
Відпустити, скам’яніти, стерпнути, віджити, пам’ятати, чекати, плакати, сподіватися…
Падати, вставати, йти, не зупинятися, вірити! Жити!
Нагадувати, не забути, бо як не ти, то хто?
Любитиме, чекатиме, шукатиме, пташкою летітиме, крилами лопотітиме, серцем чутиме, хто як не ти?!!!
Хто як не ти, стоятиме поміж світів, чекатиме поміж негод, пам’ятатиме поміж втрат, згадуватиме поміж днів, плакатиме по ночах… завиватиме поміж самотини, як не матір чи ти?
Не зраджена та покинута, не зневажена та нещаслива, бо ти матір та дитина, що не дочекалися батька і сина!
Герої не вмирають? А діти сиротами зростають… Герої не вмирають? А матері у сльозах потопають… Герої не вмирають? Та рідні від того  більше щастя не мають…
Герої не вмирають - Ангелами в небі літають…
Герої не вмирають?!!!
Півтора року власної війни із смертю. Півтора року війни із зневірою. Півтора роки війни із каліцтвом й байдужістю людських сердець. Нехай, нехай кажуть, що хочуть. А він буде жити на зло ворогам, він житиме, щоб пам’ятати, він буде живою пам’яттю, живим нагадуванням про гідність, честь і свободу…
Третя річниця Революції Гідності… Пам’ятна дата.
Смуток, зажура, страх, ненависть, обурення, непокора…Скільки слів ще можна додати до цього списку. Скільки болю, сліз, відчаю, крові, смертей. Третя річниця не лише Революції , а третя річниця початку війни.
Не АТО, аж ніяк не АТО…
Чиєї гідності революція? Нашої!!! Чиєї свободи революція? … Не нашої, на великий жаль. Не нашої!
Маємо право голосу,  маємо право висловити свою думку ( бо що наші з вами думки?), бо ця думка нікому не потрібна, окрім нас самих… Сумно…  Що святкуємо, люди добрі? Це не свято, це ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ і СКОРБОТИ. Свято буде потім, коли позбудемося внутрішніх ворогів і поженемо із своєї землі загарбників і їх холуїв, коли позбудемося заробітчан у лавах державотворців, наших із вами обранців, що продають нас, нашу віру у майбутнє, знищують цвіт нації, зраджують нас  свої обранці… Та не маємо права здаватись, втрачати віру, надію. Не маємо права, бо за ЩО тоді загинули ті, хто став на захист нас, нашої гідності та свободи.
Герої не вмирають, вони Ангелами над нами літають...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 03-01-2017

[ Без назви ]

© Елен Тен , 30-12-2016

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 29-12-2016

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 29-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46441102027893 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …