Мирон Маркович узявся за клямку злегка перехняблених дверей невеличкої хатини.
Двері без скрипу й рипу, ніби й не гнули їх літа в косину, прочинились і пустили прибульців у темні сіни.
Мац, мац – це Мирон Маркович у темряві налапує двері до кімнати.
- Проходьте, - запрошує до сіней Марину. – Отут і проживає ваш чоловік.
- Ой, як тут темно, - ступає в сіни Марина.
Мац – а ось і двері до кімнати. Рука Мирона Марковича вправно відчиняє їх, і в сіни ллється світло.
Світло – воно не всім у щастя. Іншим воно згірш за тьму. Світло – воно ж несе правду, як на долоні. А від неї, немилосердної тітки, іноді хочеться беззахисним звірятком заховатися під кущ незнання й там сюсюкати собі баєчку про нескінченні красоти, сидячи під промоклим брудним кущем серед калюжі-настоянки з перепрілого листя, трухлих корчів, вовчого лайна та видохлої позавчора черви.
Ех, заплющити б очі й нічого не бачити та жити, жити в придуманій байці.
Не виходить.
Світло згонить байки, наче росу з консервної бляшанки серед дороги. І всі красоти розбиваються об загиджений та пересмічений світ, як хвиля об камінь на березі – і тільки бризки довкола, як сльози. Або сльози, як бризки.
Лежать. Він і вона. Розімлілі, розпашілі. Жаром пре від натопленої груби, тож і ковдру скинули долі. Голі-голісінькі. Сплять.
Хоч би запиралися, як паруються. Охо-хо, ні в старості, ні в молодості, ні в зрілих літ – ні в кого сорому нема. Розум – і той спарувався; чи то б пак – випарувався.
- М-да, - мовив Мирон Маркович, поволі розвернувся та почовп назад у сіни.
Зійшов зі світла у тьму, наче можна від світу сховатись у сінях.
Не можна.
Тож поволік вулицею свій світ по світлу – а куди, а нащо – поволік собі, бо треба волокти. Адже оте волочіння свого світу по світу і є наше сновигання по землі, яке ми чомусь гордо нарекли життям. Ех, бачили б ми справжнє життя – чи ж розкидалися б так високими словесами серед непотребного буття. Хоч би хтось побачив справжнє життя. Хоч би хтось схаменувся. Гляди, й інші за ним пішли б.
Оглянувся Мирон Маркович на хатину, що вже ховалася за грушею – зітхнув важко, махнув рукою.
Ех, життя… Тьху!
Пішов.
Зі сном наодинці стояти не те що страшно, а незручно. Треба або буркати сон, або нищити самотність.
- Простинь вивішувати будемо? – це Марина супроти снів і самотини.
- Яку простинь? – Ванда Михайлівна крізь сон, солодко потягнувшись.
- Щоб люди знали, чи цілісною невістка до нас залетіла, чи вже така зжована та згризена, що з неї не те що пломби ще зривати треба, а на роз’їжджених та розбитих дорогах ту пломбу вже й причепити ніде – де не притули, протяги зривають, бо рот беззубий, а господарство струхло – діра наскрізь.
Сон зісковзнув з голих тіл, як пух із бляхи на вітрі.
- Марино, ти звідки, як? – витріщив Григорій очі.
Ванда Михайлівна потяглася до ковдри на підлозі.
- Не варто вже вкриватися, - забачила той рух Марина, - кого тут соромитися? Мене? Та цього діяча з його пиптиком я вже бачила та й бачила, а таких, як ви, мадам – он сусідку, Меланку, Грицько знає, баба ваших літ, позавчора перед похороном обмивала та наряджала, то надивилася.
Ванда Михайлівна тягнула ковдру на себе.
- Не варто! – скрикнула Марина та відкинула прихисток для нагих геть. – Зодягайтеся краще. Бо ваш дід сюди мене привів, та як побачив, то або дуже тебе, стару смердючу сучку, захотів, або геть перехотів, бо десь побіг, аж курява знялася – а чи дрочити, чи ригати, розпитаєш його сама, бо я не встигла, я саме думала, чи мій бугай на тебе й за дня полізе, як у темряві ліз, чи гикати почне, як побачить при сонці, яких червивих опеньок наївся.
- Шановна пані, - здійнялася Ванда Михайлівна з ліжка, - я б хотіла побачити тебе, не червиву ще опеньку, отут, поряд зі мною, в такій одежині, як і я. І дарма, що в дочки годишся, бо моя старість ще вабить – ось глянь, а твоя баддя смальцю з відрами аж до пупа зродити може хіба що бажання принести корито та гарно попоратися біля обважнілої худобини. Бо моє тіло – хата, воно до ліжка верне; а твоє – хлів, від нього просто верне. А тепер стань отам, дай нам у моїй, до речі, світлиці зодягнутись, аби говорити далі про наші проблеми, біди та здобутки. Отже, ти Гриші жона?
Марина аж захлинулась обуренням, аж зіпнула.
- І не розкривай рота, зачекай, - попередила Ванда Михайлівна неминучу тираду. – Не забувай, що в моїй хаті моя сила, і правда, і воля. Ніж малася патякати про минуле, яке вже не зміниш, краще кажи про майбутнє, як хочеш. Биті вікна, вирвані коси та подряпані пики – це може бути майбутнім, але воно таке ж пусте, як хата без вікон. Майбутнє повниться мріями, а вони линуть спокійно, аби не сколихнути майбутнього, аби не злякати – бо втече ж, розсіється. Я так розумію, що в тебе є діти й тобі потрібен чоловік.
- Ви правильно розумієте, - змахнула Марина чи безнадійно, чи збайдужіло вже руками, - тільки от нащо тоді…
- Хочеш сказати, краду батька в дітей? – випередила Ванда Михайлівна.
- Так, батька в дітей, - погодилася Марина. – Як чоловік Грицько мій непевний, незугарний, скажемо, чоловік, але ж діти – вони ж його люблять, куди їхню любов приткнути? Ну, не до вашого ж пом’ятого ліжка врешті-решт?
- Ні, звісно, - зодягнута Ванда Михайлівна заходилася заправляти постіль. – Дитячу любов узагалі не варто кудись притикати, у ній треба купатися, її треба пити, нею треба жити й не міняти її ні на що.
- Чуєш, Грицьку, - звернулася Марина до чоловіка, - ну, натанцювався ж ти вже й на молодицях, і на дівках, і на бабах столітніх товкся, ну вернися до дітей, ну припни своє пужално врешті-решт, годі ним хльоскати. Ось коханка твоя, і та розуміє – діти, слід на землі – над усе. Ну не лізь ти до бабів тільки під спідниці, ну не міряй їх шириною та глибиною їхніх дірок, ну подивись – у жінки ще й голова є на плечах, а в тій голові думки. Не прись тільки в ліс, вийди інколи й у чисте поле. Не люби тільки своє пужално, полюби ще щось, полюби когось на світі, Грицьку.
- А я люблю, - відповів Григорій.
- Ой, Боже, - сплеснула Марина руками, - ну кого, кого ти любиш? Не обманюй хоч себе, бо мене вже не обманеш.
- Її люблю, - й обхопив Ванду Михайлівну за плечі, й прихилив свою голову до її кіс. – Дуже люблю, як нікого ще не любив, - і поцілував.
- Бабцю любиш? – ледь не впала Марина зі стільця. – Не сміши, Грицьку.
- Не бабцю, - заперечив, - людину люблю.
- Це смішно, - не знала, що сказати, Марина. – Я тебе люблю – так, то ми ж рівня. А це… - наразі ствердла, крицею стала. – Слухай, Гришо, до задньої мені твоя любов, бабці та діди їхні теж до задньої, бо вона, ота моя задня, день при дні не висихає від роботи, аби стали на крило наші діти. І я чхала на все, бо одне знаю – в мене від тебе діти, й не тільки, до речі, мною зроджені, оце і є найбільше потвердження моєї любові на землі, оце і є істина від душі, а все інше – від пужална. Поїхали додому.
- Марино, - зітхнув Григорій, - не поїду я. Не люблю я тебе. Ну не прив’яжеш ти мене, сточу зуби до ясен, а перегризу цепка й утечу. Чи варто псувати інвентар? Краще прив’яжи на той цеп ще з пару корів – все ж дітям поміч більша, ніж із мене.
- Уб’ю, - видихнула Марина.
- Що? – не второпав Григорій.
- Не поїдеш зі мною, вб’ю, - повторила.
- А діти? – не повірив. - Їх куди дінеш?
- А що мені з них без тебе? – не крикнула, завила. – Що мені зі скарбу, як він на дні моря? Що мені з життя, як ти його відніс на базар? Що мені з серця, як воно спеклося? Що мені з цього світу, як на тому я можу бути з тобою завтра, а на цьому – ніколи.
- Марино, не вий,- стояв на своєму Григорій. – Я кохаю Ванду, це і є мій світ. І що мені з твого світу, як він для мене гуде пусткою, наче вітер у димарі. Я не піду проти серця. Я не піду проти кохання. Воно світ верне, воно його перевертає, і те, що для тебе гранітною стеллою було, раптом розсипається на друзки, й ти – вже не ти, ти вже єсмь кохання, бо світ твій потрапляє в окупацію до іншого світу; і ти вже не міряєш його розумом, а віриш, віриш – окупант і є твоїм світом. Я все життя стояв на тім, що буття визначає любов. Але ж ні, що мені буття, що діти, ти, Марино, що, що мені чиїсь літа та слова чиїсь? Ніщо, коли я закохався. Я люблю, я кину все з-за любові, я тіло своє заточу в каземат заради душі й піду в те життя, яке виростає із серця. Вандо, я був таким дурнем, я думав, що серце викочується з днів, як баняк з розбитого воза, аж ні, воно, серце, виявляється, тче дні, як павук павутину, й ми виснемо в тих днях душами, й змінити їх не годні, бо вони висотані з нас, а не ми – з них. Вандо, я не піду від тебе ніколи й нікуди, бо ніде моїй душі щебетати, окрім як біля тебе, та й твоїй, я думаю, теж без моєї не співати в повен голос, а може, й не співати взагалі.
- Підеш, Гришо, підеш, - мовила Ванда Михайлівна. – Не вір старій бабі, не вір її теревеням про серця, що пакують буття, як солому в тюки. Брехня то, Гришо. Буття наше, дійсно, солома, але ми не тюкувальники, ми – худоба сухоребра, що бреде полем у пошуках поживи й гине без соломи, смородом повнячи світ. Кличе нас до себе солома й ми йдемо до неї. Ми стискаємо серця, ми гнобимо душі – але йдемо. Бо як без води гине риба, як без дощу гине пшениця – так і ми гинемо без поживи. Тож перш за все йдемо до неї, а вже там, між солом’яних тюків, добре наремигавшись, посоловілими очима роззираємося довкола та напихаємо ще когось і в серце, бо для повного щастя мало повного шлунка, ще треба когось увібгати й у серце, аби кров стугоніла по тілу та бубнявіла жагою. Гришо, оглянься. Є лиш два паралельні світи, звідки все витікає та куди все й зливається врешті-решт. Можна підбирати наукові поняття, душевно страждати, народжуючи поетичні алегорії, але люди давно й по-простому назвали й окреслили для себе ці два світи. Знаєш, як вони звуться? Тільки не червоній, бо в тебе є така звичка. Один світ зветься – в рот; а другий – між ноги. Два стовпи нашого буття, довкола яких кожен топче свою дорогу, на якій і життя, й любов, і все, все, все. Іншого – немає.
- Вандо!... – вжахнувся.
- Я ж просила – не червоній, - усміхнулася. – Я ж просила… - відвернулася.
- Вандо, це неправда, - обхопив її за плечі, кинувся цілувати, не дивлячись на Марину, не дивлячись ні на що, - на дідька мені якась солома, на дідька, та я здохну з голоду, але я хочу бути біля тебе…
- А я не хочу здихати, - не обернулася до нього, дивилась у стіну, в потріскану, порепану, мащену білою глиною стіну, - а який з тебе добувач корму? Та ніякий, ти ж знаєш це, Гришо. Яка любов, соколе мій ясний, - різко повернулася до чоловіка, палаючими очима глянула в його очі, - не вір. Не вір… сну. Старій бабі захотілося молодої голоблі, бо це остання її голобля – от і все. Немає більше нічого.
- Як?! А любов?!
- До голоблі – так, є любов. О, вона в тебе така пружна, не голобля – кілок. А поза нею… що? Теревені твої? Та я й у своїх топлюся, нащо мені чужі моря, як своє хату заливає. Ти що, повірив, що я тобі душу виливала? Дійсно, виливала, але з одною метою лиш – аби осушив мою криницю, бо осипається вже, а води ніхто й відра витягти не хоче. Я тобі торочила про все на світі, але те все зі всього світу, як добре вслухатись у балачку, зводилося до одного: сину, потіш бабу, ти ж бачиш, як мучиться, нещасна, плоттю нікому не потрібною, а старістю ще не вбитою. Потішив. Дякую. Я, звісно, й ще хотіла б потішитись, але як з’явилася Марина так передчасно, зманювати своєю лахудрою тебе від дітей не бажаю, бо ще Божого гніву зароблю. Бувай, сину, вертай до діток і нікому не вір, що любов визначає буття. А гопак з бабою в ліжку можеш пам’ятати. То такий яскравий спалах був.
- Вандо Михайлівно, - зціпив кулаки, вдарив ними один об один, - краще б мене вбила Марина. То була б смерть тілесна. А ви… ви вбили мене зовсім. Стерво ви старе, Вандо Михайлівно…
Відступив, похилив голову, пішов пакувати речі.
- Та хто дав вам право так нищити душі? – кинувся назад до Ванди та й відступив назад, почвалав до пожитків. – Та Марина справжніша, ніж ви…
- Люби Марину, - розвела Ванда Михайлівна руками.
- У нас судять убивць, та не тих, - зітхнув важко. – Нищать, ізолюють тілесних убивць, а тих, що рвуть душі, як папір, чому з них не рвуть душ гаками кованими гарячими?!
- Бо душу не зачепиш на гак, - мовила Ванда Михайлівна. – Що таке наші душі? Світ. А що таке світ? Вічний спалах, якого немає. Як можна вирвати таке з нас, Гришо? Як? Як можна вирвати те, чого немає, тим, чого немає, з того, кого немає? Як?
