РЕПРЕСІЇ.
Колективізація на селі в тридцяті роки минулого століття проводилася шляхом насильства над сільськими жителями. Велика частина населення села не хотіла вступати в колгосп. «Куркулі» були незадоволені заходами колективізації. Деякі з них висловлювали свою думку сміливо, без страху. Активісти села (роскуркулителі) суворо стежили за цією частиною незадоволених селян. Про незадоволених сільських жителів вони доповідали в сільську раду та у відповідні органи. Сім'ї незадоволених селян заарештовували. Їх відвозили на збірний пункт Уманського району. Збірний пункт для репресованих громадян знаходився в селі Доброводи.
Сільські жителі, які пережили насильство колективізації, нам розповідали, як проходив процес арешту «куркулів», їх виселення з особистих будинків, і про подальшу їх доставку на збірний пункт. Це було так. До будинку жертви під'їжджала підвода з представниками сільської ради та органів влади. В арешті громадян села брали участь також сільські активісти, тобто, комсомольці того часу, (роскуркулителі). На віз завантажували всіх членів родини: стариків, чоловіків і жінок, юнаків і грудних дітей, якщо такі були. Репресованим родинам дозволялося брати з собою тільки необхідні дрібні речі. Будинки, в яких вони жили до арешту, сільською радою передавалися в користування «роскуркулителям» або їх родичам. Житла передавалися новим господарям назавжди. Такий був встановлений порядок у період колективізації в нашому селі. Коли на збірному пункті накопичувалося достатня кількість заарештованих, їх відправляли на Уманську залізничну станцію. Далі товарняками по етапу вони відвозилися на радянські будівництва, в табори, в місця ув'язнення. Таким способом радянські керівники забезпечували промисловість безкоштовною робочою силою.
Не всім жителям села випала щаслива доля померти вдома, в своєму краю, у своєму селі, на рідній землі. Не багатьом жителям нашого села пощастило повернутися з місць ув'язнень. З числа репресованих тільки мала частина громадян повернулися у своє рідне село. Ті односельці, до яких доля була менш прихильною, померли в товарних вагонах на шляху прямування, або в чужих і далеких краях. І хто знає, в яких умовах жили і закінчили своє життя наші земляки, і де покоїться їхній прах?
Репресовані були і мої родичі. Слід їх загубився на залізничному вокзалі станції Умань. Додому вони не повернулися. Куди їх вивезли в товарних вагонах? Де вони проживали і де померли? Ніхто не може відповісти на це питання. Дід мій по батьківській лінії також був репресований. Повернувся в село наприкінці тридцятих років. Помер своєю смертю. Похований мій дід на нашому сільському цвинтарі.
Деяких громадян долає ниюча ностальгія по колишньому Радянському Союзі. Коли я читаю або чую плаксиві бажання цих громадян про повернення в співтовариство колишнього маразму, я думаю про те, що теперішніх «червоних прапороносців» і їхніх родичів не торкнулися репресії, ГУЛАГИ, не оплачувані трудові табори і промислові будівництва. Вони не знають, яку внутрішню гіркоту відчуває людина, коли його не обґрунтовано звинувачують у злочинах. Вони не відчували на собі постанову «червоної трійки» про винність. Про подальші розстріли в потилицю в підвалах НКВС-КДБ вони також не знають.
