Жили-були під однією стріхою три горобчики: Цінь-Цвірінь, Стриб-стриб і Дзьоб-дзьоб. Кожного ранку вони просиналися разом із сонечком і приймалися за роботу. Цінь-Цвірінь наводила лад у гніздечку, слала його свіжим м’якеньким пір’ячком. Стриб-стриб приносив смачних жучків та черв’ячків, часом – знаходив хліб чи маленькі зернини. А завданням Дзьоб-дзьобика було спостерігати за сусідським котом, який постійно намагався упіймати когось з галасливого маленького сімейства.
Дзьобик не любив виконувати цю нецікаву і непотрібну на його думку роботу. Набагато більше горобчикові подобалось ганятись за метеликами, купатись серед дороги у теплій пилюці і просто дрімати. Жодні застереження, жодні вмовляння брата і сестри не допомагали…
Все це добре бачив кіт Федір. Якось Він підловив момент, коли Дзьобик знову заснув на якомусь з електричних стовпів і почав діяти. Звичайно, що до малого лінюха йому було не добратися, але внизу саме копирсався його більш тямучий брат…
Стриб-стриб саме знайшов важезну хлібину і намагався поділити її, щоб спокійно донести до гніздечка. Він так захопився, що й не побачив, як котисько підкрався до нього і стрибнув. Майнула чорнюща тінь…ще мить - і горобчик забився у міцних пазурях.
Тут і проснувся наш ледащо. Проснутись проснувся, а що ж робити? Треба кликати на допомогу.
- Півнику-братику, виручай! Там страшнючий котяра схопив Стриб-стриба!! Він його зараз з’їсть!! – залементувало горобеня.
Відвернувся від нього півень. Не захотів вислухати. Не любив він на ледарів час тратити:
- Куккуріккку!! – прогорланив, - якби ти не спав, стеріг, то не попавсь би горобчик котові лютому. Сам виручай! – і пішов геть.
Заплакав Дзьобик. Та що робити – он бідне пташеня перелякане-перелякане, кричати – і то, сил немає, заплющило оченята і чекає смерті. А кіт облизується, кігті об поріг точить, от-от - і з’їсть його.
Кинувся Дзьоб-дзьоб до песика і давай його просити:
- Врятуй мені братика, Гавчику! Спаси від котиська злющого! В нього кігті велецюзні, а очиська люті-люті. Кігті поточить – і – роздере Стрибика!
Не став слухати його песик. Розплющив одне око, глипнув на горобеня і знову заснув. Спить і говорить до малого.
- А хто винуватець біди лихої? Де ти був, коли Федір до Стриб-Стриба підкрадався? Сам кашу заварив – сам і їж її.
Зітхнуло важко горобеня. Похнюпило дзьобик, опустило крильця і попленталося куди очі бачили. Ішло-ішло і наткнулось на черв’ячка. Хотіло вже з’їсти, та згадало братика у пазурях котових. І так жаль йому стало сердечного, що аж заплакало. Стоїть над тим бідним черв’ячком і ридає. Аж черв’ячок знітився:
- Ти чого, горобчику? – питає, а сам аж тремтить – бо ж раптом з’їсть його монстрисько дивне. Он який клюв велетенський має. А, ні, не їсть, стоїть, а з очей слізки так і капають.
- еей! – насилу докричався
- Там мого братика, - хникає Дзьб-Дзьоб, - зараз кіт лютий з’їсть.
- Та ж чого ти переживаєш? – здивувався черв’ячок, - он який ти великий. Іди і врятуй братчика.
- Великий? – у свою чергу здивувалося горобеня, - і дивиться на черв’ячка, а то ж порівняно з пташком така крихітна крихітка. І не боїться, говорить з ним…
- А й справді…. Якби ж я не заснув, то не потрапив би братик-горобчик до кота лютого. Правду говорили песик і півник: ледащо я, нетяма.
Надумав і пішов братика рятувати. Підходить до котиська, - а той вже пазурі погострив, саме обідати зібрався.
- Відпусти мого братика, котику. З’їж мене. То через мене він у біду потрапив.
- Через тебе? – мяукнув Федір, - то я вас двох і з’їммм, - аж замуркотів від задоволення. – І як стрибне на горобчика, а той від переляку і собі стрибнув. Та ще й так, що дзьобиком прямо у ліве око котові потрапив.
Не чекав такого Федір. Перелякався і втік, а наші горобчики живі-здорові додому і полетіли. З того часу і повелося, що коти очі мружать і на горобців полюють, а вони, хоч пташки і маленькі – зате сміливі. І ледачих серед них вже зовсім нема. Бо дзьобик сам навчився і всім розказав як його черв’ячок розуму навчив.
