Викладача історії, з яким мене попросила повечеряти Лідуня, звали Альбертом Олександровичем. Йому було сорок три. Він носив окуляри і сірі мішкуваті костюми. Лідуня сказала, що чоловік бачив мене біля універу і захотів познайомитись. «Поговори з ним, поусміхайся. Мені наступного року не завадить гарна оцінка з історії».
Мені не сподобалась ця ідея, але хіба я могла відмовити Лідуні?
Альберт Олександрович повів мене до дорого ресторану. Я ще ніколи не бачила настільки гарного приміщення. Як з картинки глянсового журналу, яких так багато в кімнаті моєї господині. Навколо все блищало, сяяло. Скатертина за нашим столиком лякала своєю білизною. Я не знала, як називаються деякі зі столових приборів, які принесли разом з тарілками.
Мій новий знайомий замовив страви з дивними назвами, які потрібно було їсти двома паличками ( у мене, нажаль, виходило поганенько). Під час вечері розповідав про свою університетську кафедру, вікінгів, кочові племена і їхній вплив на давню історію. Слухаючи його, я схвально кивала, як навчала Лідуня, і час від часу повторювала: «дуже цікаво» або «хто б міг подумати?»
Вона мала рацію. Подібні репліки його заохочували. Альберт Олександрович починав говорити жвавіше, натхненніше. До вина, яке замовив професор, я ледь торкнулася. Та й рибні рулетики на моїй тарілці лишилися майже недоторканими. Альберт Олександрович, раз по раз, наповнював свій келих, вертів в руках виделку, протирав хустинкою окуляри.
Коли офіціант приніс рахунок, він знову зняв окуляри, прочистив м’якою ганчіркою скельця. Дістав потертий шкіряний гаманець, перелічив гроші, пробурмотів собі під ніс щось нерозбірливе. Виклав на стіл купюри. Мені здалося, буцімто все, що лежало в гаманці. Густо червоніючи, підняв на мене очі.
– Роли такі дорогі. А суші… Я якось ходив з друзями в суші-барі. То не заплатив і половини від цього.
Киваю, не розуміючи, до чого він веде. Альберт Олександрович геть розгубився. Зіжмакав серветку, потер рукою перенісся. В очах вже майже благання.
– У вас не буде позичити двадцятки? – замахав руками, перекидаючи все на своєму шляху. – Я дуже вибачаюся. Я все поверну, відшкодую. Боже, який сором… Не подумав… Не взяв…
– У мене немає, – кажу правду, від якої чомусь стає ніяково. Я не брала з собою гаманця. Лідуня сказала, що за дівчат повинні платити ті, хто їх запрошує.
З вуст Альберта Олександровича виривається стогін, чимось схожий на виття. Він обмацує кишені, вивертає вміст гаманця. На скатертину сипляться копійки. Потім просить мене залишитися, доки він збігає додому (живе зовсім поруч) по гроші.
Професор йде, а я лишаюся. Користуючись тим, що стіл застелений довгою скатертиною, скидаю взуття. Спостерігаю за манерами і поведінкою людей. Мені ще так багато треба вивчити.
– Бажаєте ще чогось? – наді мною схиляється черговий офіціант.
Миттєво реагую на знайомий голос. Обертаюся. Переді мною стоїть Олексій. Впізнає, радіє. Розпитує, з ким я тут.
Розповідаю.
– Невже? – він голосно сміється. – Розказав би, ніхто не повірить. Ні, не бійся, я нікому не скажу, – хлопець замахав руками.
– Добре.
Олексій зібрав зі столу зібгані серветки.
– Зізнавайся, він справді тобі подобається?
Знизую плечима. Лідуня просила нікому нічого не розповідати.
– Він дивний.
– Еге ж. Професор сьогодні пив?
– Пив.
– Тоді тобі краще піти. Доки він не перейшов від теорії до практики.
– Я не можу. А гроші?
– Скільки там у нього? – Олексій потягнув до себе книжечку з рахунком, вправно перелічив залишене Альбертом Олександровичем. – Дурниці, – вийняв з кишені купюру, поклав її до решти. – Іди. Професор не вміє пити. Міг вже десь заснути.
– Ти не повинен, – тягнуся рукою до рахунку.
Він кладе свою руку поверх моєї. Вона – наче шматок льоду.
– Я ж сказав, дрібниці. Йди і ні про що не хвилюйся.
Коли я повернулася до будинку Савенків, на порозі мене зустрів Артем.
– Привіт! – зраділа я.
– Привіт! – холодно відізвався юнак. – Як минуло побачення?
– Що?
Він криво, навіть єхидно посміхнувся.
– Ну та ваша зустріч з професором?
– Не дуже, – чесно зізналася я, дивуючись, звідки він про неї дізнався.
– Добре, – Артем пішов, голосно гримнувши дверима.
Наступні кілька днів він мене уникав. При зустрічі не розмовляв і не вітався. Я намагалася з’ясувати, що трапилось, хлопець відмовчувався або просто йшов геть.
– Як зрозуміти цих людей? – скаржилась я дядьку Тарасу.
– Я сам їх не розумію, лялечко, – запевняв він.
Цього ж тижня трапилась ще одна неприємність. Тітка Поліна прийшла додому з великим букетом білих айстр. Збиралася поставити їх у воду у великій кімнаті, і не знайшла вази (насправді Лідуня просто викинула уламки в сміття, нікому нічого не сказавши).
І хоч Лідуня активно махала головою, наказуючи мені нічого не говорити, я не витримала і зізналася.
– І ти весь цей час мовчала? – вигукнула її мати.
Я не могла зрозуміти цього погляду тітки Поліни, але мені здалося, що разом з тією вазою розбилося щось дуже важливе. Можливо, довіра…
Лідуня взяла матір за руку і довго шепотіла їй щось на вухо, а потім вони пішли до іншої кімнати. З коридору до мене долинуло лише роздратоване тітчине: «Вона непорядна».
До вечора я просиділа у себе, не уявляючи, що мені робити. Лідуня повернулася пізно. Знову з бутербродами і чаєм.
– Поїж.
Не доторкнувшись до канапок, я сказала:
– Вибач.
– Це ти мене вибач, – махнула вона рукою. – Потрібно було одразу щось вигадати, – дівчина підсунула до мене тарілку. З одного із бутербродів вже почало витікати масло. – Не бійся. Мама більше не сердиться. Щось вона трохи занедужала. Тобі ж завтра на роботу на дев’яту? Приглянеш за нею зранку. Добре?
Я довго не могла заснути. Прокинулась, ледь зайнялося на світанок. Чула, як у своїй кімнаті ходив Артем (вже навчилася розрізняти його кроки), бачила, як збиралася Лідуня. Вони з братом майже одночасно покинули дім.
Щойно вони пішли, я встала, але довго не наважувалась піти до тітки Поліни і перевірити, як вона почувається. З її кімнати долинав сухий кашель, він обривався надто різко, наче губився у стінах.
Стиснувши в долоні свій амулет, що трохи заспокоювало, нарешті змусила себе відкрити двері її кімнати. Господиня лежала ні ліжку. Фіранки на вікнах й досі були зачинені.
Почувши кроки, тітка Поліна запитала хриплим, слабким голосом:
– Ліда, доню, це ти?
– Це Іванна.
– А, – видихнула вона розчаровано. – Принеси мені води.
Очі тітки Поліни сльозилися. Навіть на відстані я відчувала жар її тіла. Кашель довго не припинявся. За наказом господині я приносила все нові і нові ліки, доки вона не сказала:
– Виклич лікаря.
Я потяглася до мобільного.
– Хіба ти так додзвонишся? – скептично запитала вона. – Набери 103 зі стаціонарного.
Доки я телефонувала до швидкої, доки перепитувала у тітки Поліни назву вулиці і номер будинку, задзвонив мій мобільний. Розалія Сигізмундівна роздратована поцікавилась, чому я не на роботі.
– Я теж захворіла, – я відповіла перше, що спало мені на думку.
– А попередити мене не потрібно?
– Вибачте.
– Добре. Хворій. Але я не оплачуватиму твій лікарняний. Це не передбачено контрактом.
Я одразу на все погодилась. Зараз мене хвилював не лікарняний, а тітка Поліна. Після того як лікар, який виявив у неї сильний бронхіт, пішов, мені довелося бігти до аптеки за медикаментами. Мати Лідуні виглядала дуже слабкою. Після обіду вона заснула. І ледь помітно дихала. Мені було страшно лишатися з нею наодинці у порожньому домі. Не знаешь, где продлить медкнижку http://www.vsem-spravki-tyt.com/price/prodlenie-med-knizhki.html без медосмотра тогда переходи на сайт. Здавалося, що будь-якої миті може статися щось погане. Я стисла кулачки і розімкнула їх лише коли повернувся дядько Тарас.
Я не відходила від ліжка матері моєї господині три дні. Щасливий час. Ми багато розмовляли. Я бачила, що тітка Поліна вже не сердиться. Вона кликала мене давати їй ліки, бо запевняла, що я маю легку руку. На роботі я все ще «хворіла». А Розалія Сигізмундівна сердито запитувала по телефону, коли ж мені нарешті заманеться одужати?
Тітка Поліна розповідала про свою юність, круті сходинки, якими вона підіймалася, щоб збудувати кар’єру. «Сонечко, ти не повіриш – крок вперед, три назад. Але я рухалась. Брала себе в руки, забороняла розкисати». Іноді торкалася в розмовах і свого покійного чоловіка.
Я погано пам’ятала дядька Бориса. Знала лише, що він був високий, темноволосий, носив вуса. Коли Лідуні виповнилось шість, її батько подався з експедицією в гори, з якої вже не повернувся. Тітка Поліна називала його безнадійним мрійником, який всеньке життя наздоганяв вітер. «Добре, хоч діти не такі. Стоять на землі обома ногами. Не знаю, що й робила б, якби хтось із них вдався в свого татка».
Іншого разу, облизуючи пересохлі губи, вона шепотіла: «Ти не гнівайся на мене, Іванко. Живи тут, скільки хочеш».
Того ранку тітка Поліна почувала себе значно краще. Попросила принести їй косметику і, нафарбувавшись, засіла за свій ноутбук. Я занесла тацю з її сніданком на кухню. Біля вікна стояв Артем. Ми не розмовляли вже другий тиждень.
Я не могла просто так полишити брудні тарілки ( про миття посуду домашні мене вже й не просили. Просто ставили його до раковини і йшли). Але присутність Артема мене непокоїла. Він був наче сонце або зірка. Бачиш його, от тільки як торкнутися?
Артем загасив недопалок, прикрив вікно. Мені здавалося, що він знову пройде повз, але цього разу, наблизившись, юнак зупинився.
– Я сумував.
– Я теж, – охоче зізнаюся.
Його очі посміхаються, а руки огортають мій стан, притискають до себе. З наших вуст одночасно зривається: «вибач», але воно губиться серед гарячих поцілунків. Я не розрізняю слів, які він шепоче мені на вухо, лише лоскіт від його погано поголеної шкіри, тепло тіла.
Він бере мене за руку і веде до своєї кімнати – місця, в якому я була лише кілька разів. На стінах – знімки автомобілів, недбало розкидані речі. Я опиняюся на темних простирадлах, його руки якось одразу беруть в полон все моє тіло, і я не маю змоги, та й бажання, опиратися. Лише посміхаюся, спостерігаючи за грою світла на стелі.
Його доторки наповнювали мене теплом, вони накочувались хвилями, уносячи в далекі далі біль і страх. Яке все це має значення, якщо він тут, зі мною? Якщо Артем робив моє тіло ще живішим…
