– Ти не мала іншого виходу, – погодилась увечері Лідуня.
Вона щойно завершила розмову зі своїм хлопцем й досі посміхалася. Тепер, після зустрічі з тим Олексієм, моя господиня бігала не тільки вранці, але й ввечері. Та й за раціоном своїм стежила пильніше, не дозволяючи собі навіть морозиво. Я лише дивувалася, для чого такі жертви. Вона мала чудове личко і гарну жіночну фігуру. Ну навіщо їй змагатися зі мною у стрункості? Я ж лише лялька…
– Але мама цього не зрозуміє, – продовжила моя господиня. – Вона і мене змушує підробляти на канікулах. Мусимо терміново тобі щось знайти.
Вона перевернулася на ліжку на живіт. Потяглася до газети.
– Адміністратор в нічному клубі, листоноша, бухгалтер, продавець у квіткову крамницю, – Лідуня зупинилася. – Ти ж любиш квіти? І робота не важка.
– Я не вмію рахувати.
– Я навчу, – відмахнулася від моїх слів Лідуня. – Треба подзвонити.
Наступні кілька днів моє життя оберталося зі швидкістю каруселі. Я знову опинилася в комірці, але цього разу це була невеличка квіткова крамничка неподалік центру. «Флоріана». Я довго не могла запам’ятати складну назву і не менш складне ім'я власниці крамниці – Розалія Селіфанівна. Вже не молода, висока білявка, котра, не зважаючи на гарну, струнку фігуру, носила широкі безформені сукні.
Розалія Селіфанівна погодилась взяти мене на випробний термін, попросивши принести ксерокопію документів. Вималювалась чергова проблема, яку пообіцяла вирішити Лідуня.
– Скажеш, що твої документи зараз у паспортному столі і ти принесеш їх пізніше.
– Добре.
– Тобі хоч там подобається?
Я пригадала ряди різнобарвних троянд на високій ніжці, ароматні лілеї і орхідеї. Хіба на землі може бути краще місце? Розалія Селіфанівна дала мені переглянути кілька брошур із флористики. Я не могла дочекатися моменту, коли лишуся в кімнаті сама і зможу прочитати їх з допомогою абетки.
Наступного ранку я вже була у «Флоріані». Розалія Селіфанівна вчила мене складати весільний букет із кремових, ніжно-рожевих троянд і білих дрібних квіточок, назву яких я так і не запам’ятала. Цікаве, захоплююче видовище, хоч я й не думала, що весільний букет має каркас і збирається, наче конструктор.
Через день я вже сама складала букети, а з понеділка – працювала без допомоги господині. Моїм першим покупцем була літня пані в капелюшку, яка придбала букет білих пухнастих хризантем. Пригадую, як тремтіли мої руки, коли я перераховувала гроші, коли давала решту. Намагалася не забути науку Лідуні. Але, на щастя, все вийшло.
Коли клієнтка нарешті пішла, я полегшено зітхнула. Торкнулася рукою шиї і не знайшла там свого амулету…
Я двічі обшукала сумочку, одяг, обдивилася підлогу. Нічого! Де я могла його згубити? Вдома чи на вулиці? Як би там не було, а втрата амулету не віщувала мені нічого доброго.
Додому поверталася, ковтаючи сльози. На кухні дядько Тарас наспівував про «джагу-джагу». Я не раз чула цю пісню по радіо, але в його виконанні вона звучала значно кумедніше. Та й Лідуня мала гарний настрій. Поклала переді мною на стіл новенький паспорт з кодом. Наказала:
– Розгорни.
На першій сторінці, поряд із моєю фотографією (нещодавно Лідуня знімала мене на камеру біля білої кухонної стіни), було написано: «Іванна Леонідівна Лялькова». Дата народження: 17 липня 1995 року.
– Іванна Лялькова! – голосно прочитала моя Лідуня. Вона не здогадувалась, що я вже трішки читаю по складах. – Класно я вигадала, так?
– Я дуже тобі вдячна, – притискаю до грудей паспорт у блискучій обгортці.
– Сильно не радій. Він не надто справжній. Але для твого підвалу згодиться, – вона вилізла з ногами на підвіконня. – Правда, я тепер в боргу перед одним типом. Він хоче, щоб я влаштувала йому побачення з Маринкою. А в мене немає навіть часу нормально з нею поспілкуватися. І запросити до нас її не можу. Побачить тебе, почнуться запитання. Ще дійде до матері, що ти з нами не навчаєшся.
– Вибач, що завдала тобі стільки проблем, – один з тих моментів, коли я починаю шкодувати про своє існування.
– Я сама на них нарвалася, – приязно посміхається вона. – Не переймайся. Працюй. Аби тобі було добре. Сподіваюся, скоро ми розберемося з цим божевіллям і повернемо все на свої місця.
Киваю, почуваючись величезною грішницею. Як розповісти Лідуні, що я згубила амулет? Підходжу до свого дивану, обмацую його руками, зазираю у щілини, стаю навколішки, перевіряю килим.
– Не це шукаєш? – наді мною схиляється Лідуня. Тримає в руці амулет. Він гойдається на ланцюжку, наче маятник.
– Де ти його знайшла?
– Ти лишила його на тумбі, а я взяла. Хотіла дещо перевірити. В ломбарді не змогли визначити вартість каменю. Вони, взагалі, не змогли його ідентифікувати. Розривалися у здогадках між тим, справжній він чи підробка. Все розпитували, де я його взяла.
– А я шукала…
– Вибач. Забула тобі сказати, – вона поклала медальйон на мою долоню. – Заховай його. І бережи.
Усі купують троянди. Червоні, на довгій ніжці. Ділові, статичні букети. Я не сперечатимусь з тим, що троянда – королева квітів. Але мені вона здається холодною. Навіть із яскраво-рожевими пелюстками.
Кілька днів тому до «Флоріани» завітав чоловік похилого віку в елегантному темно-синьому костюмі. Сказав, що не має багато грошей, але попросив зробити для нього незвичний букет. У дружини ювілей і він хоче порадувати стареньку.
Я склала білі хризантеми з крупними білими ромашками, додавши дрібних краплинок-квіточок, назви яких ніяк не пригадаю. Клієнт лишився дуже задоволений.
Дідусь повернувся наступного дня. Приніс шоколадку і показав фото своєї жінки: сивочола бабуся із щасливою щербатою посмішкою і моїм букетом.
– Ви просто чарівниця, – повторював він, що дуже сподобалось моїй шефині.
– З тебе будуть люди, – задоволено посміхаючись, сказала вона.
У кінці тижня Лідуня запросила мене на дискотеку і познайомила зі своїм Олексієм. Високий шатен з кумедною родимкою на лівій щоці при зустрічі поцілував мене в руку. Я одразу залилася червоним. Наче та рожа з моєї крамниці.
– Ну що ти. Іванка – дівчина проста і не звикла до таких церемоній, – легенько штовхнула його в бік Лідуня і попросила принести морозиво.
А в неділю додому повернувся старший брат Лідуні, Артем. Стрункий, засмаглий (між сесійними іспитами встиг з’їздити з друзями в Коблево). Я дивилася на нього і мене розривали емоції. Він, як і Лідуня, був моїм, рідним. Ці діти виросли на моїх очах, змужніли, випурхнули у доросле життя.
Лідуня нас познайомила. Її брат, здається, не звернув на мене особливої уваги. Все розповідав рідним про свої пригоди і грав біцепсами під тонкою сірою футболкою.
На вечерю я не лишилася. Родині потрібно побути разом. Вигадала, що мене викликали на роботу. Дивно. Казати їм неправду стає все легше.
Надворі було прохолодно. І дуже добре. Мені подобалася веселка, яка нависла над стомленим від дощу містом; строкаті хмари, запах асфальту, пташині трелі на дахах височенних будинків. Тихі вулички манили незвіданим. Хотілося кружляти, розкинувши руки. І посміхатися. Я починала закохуватись у це місто, у життя…
«– Чи я тобі, чи ти мені – нерівня. Нерівність душ – це гірше, ніж майна», – завершую я читати.
Дядько Тарас підводиться і починає мені аплодувати. Стоячи.
– Молодець! Лялька, а розумніша за багатьох дівчат. Тепер ти вже готова.
– До чого?
– До реального життя.
З вуст дядька Тараса злітають слова, які мене все ще непокоять.
– Я тут ненадовго.
– Чому? – уважно стежить за моєю реакцією. – Хочеш знову стати лялькою?
– Не знаю, – заламую кісточки на пальцях лівої руки. Вони сердито хрустять. Звук, який так ненавидить Лідуня.
До речі, нещодавно я помітила, що подібний жест робить і Артем. Сестра награно морщиться, тре пальцями скроні. А мені подобається за ним спостерігати. Як він спілкується, ходить, посміхається. Пригадую того незграбного малюка, котрого всі називали сиреною.
Якщо щось відбувалося не так, як хоче Артемко, тишу розривав істеричний дитячий крик. Відчайдушний і голосний. Втихомирити в такі моменти неслуха було надважким завданням.
– А що тут думати? Життя чудове.
– Не впевнена, що зможу стати людиною.
Дядько Тарас посміхнувся, поклав руки мені на плечі. Від них по тілу розходилось тепло, зігрівало.
– Сонечко, ти вже людина. Хороша людина. І байдуже, ким ти була раніше.
Як не буває двох абсолютно схожих людей, так і не буває двох однакових квіток. І навіть, здавалося б, в ідентичних, все одно знайдуться маленькі, та відмінності. Дядько Тарас називає це словом, яке ніяк не хоче затримуватись в моїй голові. Різноманітність.
Мені подобається бути серед квітів, чаклувати над ними. Іноді я, правда, занадто захоплююся. Як з тією дівчиною, якій не зовсім сподобався мій букет. Вона попросила додати щось до троянд. Я взяла листя папороті і пухнасту траву, яку в народі називають перекотиполем. Але з трьома квітками букет виглядав не дуже. Я додала ще чотири.
– Дівчино, я не просила сім троянд. Я не платитиму за такий букет, – обурилася вона. – Для мене це занадто дорого. Я розумію, вам аби продати. Та або лишайте три троянди, або я нічого не купуватиму.
Я змовчала. А що мала казати? Вона просила всього три квітки. А я піклувалася про те, що букет був гарним, і зовсім забула про іншу сторону…
Познімала перекотиполе, забрала троянди. Зробила все, як просила клієнтка. Коли та нарешті пішла, перестала стримувати сльози.
Я не помітила, як до крамниці зайшов Артем. Лише коли той покликав: «Дівчино», протерла долонею очі і озирнулася.
Ці дні вдома ми з ним майже не пересікалися. Юнак вечеряв і летів з дому. А тепер він вперше дивився на мене уважно, з цікавістю.
– Здається, ми живемо в одному домі.
– Здається.
– Ви працюєте в такому гарному місці. От і чудово. Мені потрібні квіти. Багато квітів.
Артем купив тридцять дев’ять червоних, сім рожевих та двадцять одну білу троянду, кілька орхідей і білі ромашки.
– Для чого вам стільки квітів? – запитала я, і одразу осоромилась.
– Як для чого? Сьогодні день народження у моєї сестри. Хочу зробити Ліді подарунок.
Швидко киваю. День народження Лідуні. Як я могла забути?
– Я допоможу вам скласти букети. Якщо бажаєте.
– Бажаю, – він вклонився в реверансі. – Але я хотів би, щоб ви розставили їх по кімнаті Ліди. Я не знаю, як це правильно зробити.
– Добре, – одразу погодилась я, та за мить зрозуміла, що поспішила. – Але в мене робота…
– Ірина…
– Іванна.
– Іванно, ви сьогодні маєте тижневий виторг. Хіба хазяйка не відпустить вас з оптовим клієнтом?
Помітивши, що я все ще вагаюся, наказав:
– Давайте її номер.
Доки я перетворювала кімнату Лідуні на квітучий сад, Артем відволікав її в кафешці, що знаходилась через дорогу. Сортуючи квіти, я думала про свій подарунок. Що я подарую Лідуні? Я не мала грошей. Навіть гаманця. А не привітати дівчину незручно. Що подумає про мене Лідуня, інші члени родини?
О п’ятій вечора іменинницю із зав’язаними очима привели додому. Коли брат розв’язав білий шалик і вона побачила усі ті троянди, то від здивування ледь не знепритомніла. Мене виручив Артем своїм: «Це наш з Іванною подарунок». А у вітальні на мою господиню чекав ще один сюрприз. Великий портрет Лідуні. Дівчина серед квітів ботанічного саду.
– То це ти взяв ту фотографію? – накинулась на брата Лідуня.
– Я.
– Я її шукала, – вона перевела погляд на мене. – Через тебе наробила багато дурниць.
– Ну вибач, – він віднісся до її слів жартома. – Якби я тобі сказав, це не було б сюрпризом. Все це для моєї малої. Заради інших я би так не старався, –Артем підійшов до сестри і обійняв її за плечі.
Я спостерігала за ними і милувалася. У дитинстві вони з сестрою часто з’ясовували стосунки кулачками. Тепер, подорослішавши, розуміють одне одного з напівслова.
Після невеличкого застілля (я отримала величезний шматок смачнючого торта, який ледве подужала), Лідуня повела друзів на дискотеку. Я довго відмовлялася, пояснюючи, що в таких місцях почуваюся незручно. Але вона сказала: «Без тебе нікуди не йдемо. Ти ж не хочеш зіпсувати мені свято?»
Не хочу…
Знову була світломузика, від якої блимало в очах, гучні мелодії, котрі змушувала невидимі молоточки в моїй голові чимдужче гатити по скронях. А ще поряд був Артем, в присутності якого я чомусь не могла не посміхатися.
Коли мене запросив на танок друг Лідуні, Олексій, я чемно відмовилась. Артем подібної відмови не прийняв. Махнув рукою на мої заперечення: «Я не вмію танцювати», які щоразу ставали все кволіші. Обеззброїв мене своєю посмішкою. Повів у центр зали, опустив руку мені на талію. Чомусь тіло відізвалося на його рухи дивною реакцією, затремтіло.
– Ти мені когось нагадуєш, – нахилившись, прошепотів на вухо.
– Кого?
– Аби я пам’ятав.
Ступаю, намагаючись повторювати, силкуючись копіювати його рухи. Він мене веде, в його обіймах безпечно. Тільки на підборах важко, боляче. Доводиться закушувати нижню губу. А ще слідкувати за тим, щоб обидві мої ноги рухалися рівно, не шкутильгати. Хоча саме Артем став причиною того мого дефекту…
Минуло кілька місяців відтоді, як Артемко вишкріб на моєму лівому плечі гвіздком слово «Ванесса». Після того вони з Лідунею довго не розмовляли. Згодом помирилися. І ось новий бешкет. Дев’ятирічний Артем вихопив мене з рук Лідуні і побіг до саду. Вона кинулась наздоганяти. У довгій святковій суконьці. Зчепилися в кущах самшиту. Дівчина забирала ляльку, хлопчик тягнув мене за ногу. Якоїсь миті моя нога лишилася у нього в долоньці. Хлопчик зареготав і жбурнув її в пісок. Лідуня сіла на землю, розплакалась.
Дядько Тарас, як умів, відремонтував мою ногу. Але та вже ніколи не була такою, як раніше.
Поверталися додому пішки. Я йшла з Артемом, Лідуня з Олексієм. Вже не було чутно музики дискотеки. Але моя душа все співала…
Лідуня успішно здала сесію і отримала у тітки Поліни згоду, щоб я пожила у них до початку нового навчального року. Лідуня влаштувалася на практику до редакції невеличкої газети, яка поступалася тиражем і популярністю виданню, в якому працювала її мати. Тітка Поліна хотіла забрати дівчину на літо до себе, але вона відмовилась (тепер Лідуня часто зустрічалася з Олексієм і не хотіла, щоб її контролювала мати).
Я працювала у «Флоріані», в яку тепер час від часу зазирав Артем. Ми розмовляли. Переважно говорив він, а я уважно слухала. Чи здатна лялька сказати щось розумне? Артем говорив переважно про автомобілі. Розповідав про іноземні моделі з таким захопленням, що я навіть заздрила. Я люблю квіти, але чи можу розказати про них щось цікаве? А в нього любов до автівок ще з дитинства. Коли тітка Поліна виводила своїх дітей в місто, чотирирічна Лідуня, завжди насуплена, тулила мене до грудей і мовчала, шестирічний Артемко вертів головою в різні сторони і майже безпомилково називав марки автомобілів: Мерседес, Хонда, Тойота, БМВ.
Перехожі дивувалися: «Вундеркінд!» Хлопчик не реагував на їхні репліки. Ще не розумів значення того дивного слова.
Віднедавна Артем почав ще й зустрічати мене з роботи. Ми поверталися додому разом. Містом, яке повільно готувалося до сну. Іноді зазирали до затишних кав’ярень під відкритим небом. Випити кави.
А того дня, коли поблизу парку Артем розвернув мене обличчям до себе і поцілував, у моєму світі щось змінилося. Він похитнувся, застиг, вибухнув барвистим феєрверком. У світлі ліхтаря я бачила його очі. Вони затягували. Я боялася, що можу в них зникнути. Зайшла до будинку на підкошених ногах. Помітивши мене, дядько Тарас жартома запитав:
– Лялечко, ти не пила?
Хіба що від щастя можна захмеліти.
Коли я була лялькою, я лише спостерігала за людьми. І не уявляла, що вони можуть спілкуватися між собою не лише вербально. Вони одне одного відчувають. Я можу вгадувати, коли зателефонує Артем. Замучила Лідуню, доки вона навчила мене користуватися тією дивною штукою, яку називають мобільним. Відчуваю його настрій, намагаюся під нього підлаштуватися. Спостерігаючи за нами, Лідуня лише хитро посміхається, а дядько Тарас не радить квапити події. «Ти надто вразлива, а мій племінник занадто легковажний».
Чудово, що я живу. Життя чарівне. Але інколи я зовсім його не розумію. Лідуня натякала, що я мушу віддячити їм з тіткою Поліною за допомогу. І я віддячила… Купила на першу зарплатню цукерок, морозива, великий торт.
А моя Лідуня розізлилася.
– Ти безголова лялька. Протринькала всі гроші.
– Ти ж говорила, що я маю віддячити.
– Але ж не цими дурничками, – вона взяла кришку і накрила коробку з тортом. Відійшла до вікна. – Ну вибач, я забула, що тобі все потрібно розжовувати. Я сказала мамі, що ти заплатиш нам за житло. Не ображайся. Я не могла придумати нічого іншого. Ти ж не наша родичка. Якось дивно, що ти живеш на всьому готовому.
– Я не подумала.
– Треба було запитати у мене. Покажи, скільки ти витратила.
Мої щоки знову горіли червоним. Дивна реакція на хвилювання. Швидко дістаю гаманець. Необережно розвернувшись, зіштовхую зі столу важку прозору вазу. Поштовх супроводжується голосний дзвоном. Підлогою розлітаються дрібні шматки.
– Ой, – перелякано зойкаю, нахиляючись над вазою.
– Дуже добре, – Лідуня підштовхує ногою друзки. – Що ми скажемо мамі?
–Я вибачусь.
– Це кришталь. Він коштує дуже дорого. Мама розізлиться. Ще виставить тебе за двері.
– Виставить? – перепитую, а долоні холонуть.
– Ну добре. Я спробую все владнати, – Лідуня знову стає веселою. – І з вазою, і з тортиком. Щось вигадаю. Тільки тепер ти винна мені дві послуги.
