......
Десять довгих років минуло від того дня. Десять довгих і страшних років. За цей час помер Василь, вимотана його хворобою, доживала останні дні Марія. Від Наді, як і раніше, надходили самі листи… але тепер вже рідко…раз в півроку. Та чи могла жінка звинувачувати дочку? Надя мала право на щастя. Хоч тепер.
Марія пригадувала, якою щасливою була Надя в день весілля, яким милим видавався Андрій… Цілих два роки жили молоді в селі. А потім йому наче переклинило: знайшов роботу, купив квартиру і перебрався з її Надійкою та маленькими внучками до міста. Світ зруйнувався для Марії в ту ж мить, коли почула про майбутній від’їзд. Але вона це витримала. Витримала, бо було ще заради кого жити. А зараз немає. Немає більше її Василя. Вже два тижні, як лежить він за селом на цвинтарі. Вже два тижні, як не може Марія підвестись з ліжка. Вже два тижні наодинці зі смертю, яка немов поселилась в маленькій хатинці.
Стукнули вхідні двері – це знову прийшла сусідка. Намагалась достукатись до жінки, яка, немов сама смерть, лежала в очікуванні смерті. Говорила, вмовляла, плакала, сварилась, але Марія її не чула.
Перед очима стояв Василь. Усміхнений, молодий, високий. Мрія будь-якої дівчини. І він дивився на неї.
- Рідний мій, - шепотіла жінка, ловлячи руками повітря, обіймаючи когось, видимого тільки їй. – Васильку, - з очей градом котились сльози…
Рвучко в кімнату через відчинене вікно влетів вітер. Його холодний подих дещо отямив Марію. Вона сполохано роззирнулась у пошуках дивного марення, але не побачила його. Була лише сусідка баба Катя, яка мовчки куняла на лаві.
Знову думками Марія вернулась до доньки. Пригадала ті листи про начебто чудове життя, той час, коли Надя просила не приїжджати і…той день, коли забігла її донька в хату, бліда, розхристана, вся в сльозах.
- Мамо! – впала в ноги. – Тату! – ридала в напівтямі.
Це було тоді, коли Ніку збила машина. Цілих півтора роки вчилась дівчинка ходити і говорити. Спільними силами доглядало за дитиною мало не все село. Слава Богові, обійшлося. Дівчинка одужала і Надя з малими повернулись до міста.
Не мала сил Марія картати дочку за те, що та приховала втечу Андрія. Не мала часу, щоб сказати кілька слів на прощання. Надя зірвалась і поїхала. Так само швидко зникла, як і з’явилася. Немовби надіялась на те, що хтось їх там чекає…
А час все йшов. Життя невпинно витісняло Андрія з серця і голови Наді. Порожнє місце зайняли маленькі донечки, задля яких і жила жінка. Ще через певний період вона знайшла роботу вчителькою у спеціалізованій мовній школі. Не так вже й погано, правда? А потім познайомилась з Аркадієм. Добрий і спокійний, він пережив своє перше нещасливе кохання, розлучився і сам виховував двох дітей: Софі і Тома. Вони тулились один до одного у спільному горі і це немовби зближувало їх. Ще через якийсь час одружилися. Їхня сім’я одразу збільшилась вдвічі. Стільки гамору було тепер в їхньому домі! А трохи пізніше Аркадій, а він був іноземцем, забрав їх усіх на свою батьківщину – Англію. Там зараз і живуть вони.
Легкий зойк зірвався з губ хворої жінки. Боже, що ж це!? Немовби хтось сидів на грудях, неначе щось ухопило за горло і не давало їй дихнути. Судорожно схопилась жилавою рукою за край ліжка і спробувала піднятись.
- Катре, - прошепотіла через силу… - Катерино…
Але стара хата відповіла німим мовчанням. Тільки вітер десь вив у комині, і потріскувала дерев’яна підлога. Було далеко за північ і сусідка врешті пішла додому. Марія була одна. Це відчуття самотності настільки гостро вдарило по всіх відчуттях жінки, що, від страшного його усвідомлення, вона аж піднялася. Ступила крок, другий, захиталася і схопилась за стіл. Кімната крутилась перед очима, в голові шуміло, ноги підкошувались. Тримаючись руками за стіни, вона пішла до вікна. Відчинила його, похитнулась, іупала без сил…
Хоронили Марію на сільському кладовищі, поруч з Василем. Ця жінка, що до останніх днів своїх пронесла знамено любові до чоловіка, давно стала символом надії, вірності, палкого незгасаючого кохання. Непотрібні були селу Ромео та Джульєтта, коли у них були Марія та Василь.
На похоронах були всі, крім Наді. Дочка вилетіла зразу ж, але нельотна погода і розбиті українські дороги затримали рівно на стільки, щоб пропустити проводи матері в останню путь. З важким серцем поспішала вона на могилку…залишилась 20 кілометрів до села. Водій зупинився на підзаправку в якомусь містечку. Жінка вийшла, щоб розімнути ноги і завмерла, не в силі мовити й слова. Назустріч їй ішов Андрій. Красивий, усміхнений, в солдатській формі і з медалями на грудях. Зупинився навпроти неї, посміхнувся, як колись, в далекому минулому, і попросив:
- Зайди і до моїх, як будеш вдома.
- Андрію? – онімілими губами прошепотіла жінка… - де ти був? Як? Звідки?
- Надіє Василівно, - окликнув її водій, - ми вирушаємо.
- Почекайте,- кинула жінка, - але біля неї вже нікого не було. – Чоловік,з яким я говорила, куди він пішов?
- Біля вас нікого не було. – здивувався водій. – Ви були одні тут.
- Але ж…. - і прикусила язик. Мовчки сіла в машину. – Поїхали. – наказала.
Тихо загурчав мотор, машина рушила з місця. Водій, подаючи своїй пасажирці свіжу газету, загадково сказав про себе:
- Деколи, щоб все встигнути, життя не вистачає.
- Ви щось казали? – перепитала Надя.
- Ні, зовсім нічого.
«Мабуть, перевтомилася», - подумала жінка і розгорнула газету. З першої сторінки до неї сміявся Андрій. В статті, присвяченій чорнявому офіцеру, сповіщалось про трагічну смерть героя-лікаря при виконанні службових обов’язків. Трохи нижче – коротенький лист, який знайшли в його нагрудній кишені…
«Пробач мене, Надю…я просто не міг по-іншому. Пробач і зрозумій..» - Сльози заливали обличчя, у грудях стиснулося щось таке, чого, здавалось, уже й не було… - Андрійчику, - прошепотіла жінка, цілуючи фотографію - матусю, я до вас…
А за вікном падав сніг, замітаючи дорогу, накриваючи білими шапками дерева, присипаючи випадкових перехожих. Невелике жовте таксі з тихим гуркотінням покинуло заправку.. ще кілька хвилин – і зовсім сховалось за сніговою пеленою, посвітивши на прощання вже ввімкненими фарами… Мить – і самотня постать на дорозі. Чоловік у воєнному камуфляжі… стояв, і з якоюсь такою сумішшю жалю та радості дивився вслід машині. Так, Він знайшов її, але як пізно… По чоловічій щоці скотилась сльоза… потім ще одна, ще, і ще… Рвучкий порив вітру розвіяв химерне марення… І не було вже того дивного чоловіка, лиш продовжували тихо бряжчати на вітру медалі за мужність, ті, що їх видають посмертно…
