| © Михайло Нечитайло, 21-12-2016
|
Тим часом жіночка, що крокувала дорогою, підійшла до обійстя Мирона Марковича й заторигала запертою хвірткою.
- А чого вам, молодице? – виглянув Мирон Маркович з ганку.
- Це буде хата Ванди Пацюк? – перепитала жіночка.
- Вона, вона, - погодився Мирон Маркович.
- А вчитель, Григорій Григорович Неук, у вас квартирує?
- У нас. Але не на цій садибі.
- А де? – допитувалася жіночка.
- У хаті Вандиного батька.
- Це далеко? Як туди пройти?
- Не так щоб і далеко, - відповів Мирон Маркович, - але я вас проведу, бо й мені туди треба. А ви хто будете, дозвольте поцікавитись?
- Я – дружина вчителя, Марина.
Закрокували вулицею. Попереду Мирон коливався, кремезний ще дідок, і думки, здавалося, хилиталися в такт його вайлуватим крокам.
Вона, Марина, стомилася. Знати б про втому з юності, обійти б її, як яму на дорозі, так ні, вбрела по самі коліна, погубила взувачку, попробивала п’яти, кров цебенить – а мусиш іти, мусиш.
Не життя, а вічний хід. І за чим?
Вірніше, за ким?
Що в ньому, Грицькові тому, таке сиділо, що з нього виглядало, що очі дівочі Маринині прив’язало, наче відьму до смертельного стовпа? А потім душу підхопило, а вона – не відьма, не з плоті, що покричала, доки згоріла, та й по всьому, вона – душа, палає й досі, як навіжена, як проклята, як зурочена.
О, Господи, молодице, ти ж стомилася, зупинися, струси капосного Грицька з душі, бо з життя вже не струсиш, розвернися та їдь додому, хай дід коливає собі вулицею далі, а ти розвернися – і їдь, їдь.
Несила.
Немає гіршого на світі, аніж закохатися напровесні. Чи то зорі так стають у небі, чи то небо так стає над світом, що й очі сторчма ставить, а душу вивертає та стелить, як простинь на ліжко, чисту та білу – кого б загорнути. Їх, кандидатів для загортання, поряд є та й є, але ж очі сторчма – не бачать. Ні достойних не бачать, ні розумних, ні гарних, ні простих, як двері, ні складних, як простір, ні балакучих, ні мовчунів, ні глухих, ні зрячих. Вони, очі сторчакуваті, ні повернутися, ні роззирнутися не здатні, вони втуплюються, як орел у мишу з високості, в когось одного, й падають каменем, як спалах у небі – та й згоряють. І в них, спопелілих очах, потім не здатне більше ніщо вже відбитися так, як відбивалося до пожежі.
А вони ж – дзеркало душі. Згоріли – й душа сліпне. Загортає в свою білу простинь отого, з очей – а ще весна в ті очі квітом, як фарбою по підсліпуватих вікнах – і можеш уже й не брикатися, в казематі ти, голубко, в казематі вся, як є, за такими товстими гратами, що й віками не переб’єш, за такими високими віконцями, що й небо в них зав’язується, не те що вік твій, у тугий-тугий вузол.
Побачила Грицька, й усі оті підлітки, що проводили до цього з танців додому, на щось натякали, до очей лізли, в душу зазирали, раптом в одну мить відцвілися, відзеленіли й обсипалися, неначе побило їх несамовитим зимовим морозом, що невідь-звідки й узявся серед розмаю.
Як же ж полюбила, покохала як. За кожну його волосинку з першого ж погляду готова була битися до останнього, мовби й не дівчиною була, а гладіатором серед розбурханих арен.
Сама підійшла.
- Потанцюємо? – запропонувала.
Глянув непевно – а очі, мамо, очі.
- Потанцюємо, – наполягала.
- Я знаю… - а голос, тату, голос.
- Потанцюємо, - не відступилася, не відійшла.
- Давай, - і руками обхопив за стан.
Аж обімліла й головою до грудей його притулилася.
Подружка, Ганя, тільки й мовила:
- Ого.
Не відступала від нього цілий вечір, тож і додому мусив вести.
Ганя:
- А я?
- Зачекай он Петю, - порекомендувала Марина.
Не знає, чи залигала Ганя того Петю, чи сама серед темряви зляканим звірятком додому пробивалася, та й не цікавилася тим, бо він був поряд, він.
Торочив щось про зорі, про науку, про телескоп – не слухала балачки, слухала голос.
Ось і батьківський тин.
- Отут ми живемо, - промовила.
А він – про зорі.
- Цього року стільки картоплі насадили – хто її копатиме.
А він – про науку.
- Хоч би батько не вийшов, бо корова ось-ось має отелитися.
А він гукає в якийсь телескоп баньки витріщати.
Не балачка – чортійщо. Тож припинила недолуге варнякання, притулилася до нього, припала до його вуст своїми пишними – і розтанув, розплився, обхопив руками та як цілував, як цілував.
Аж облизалася Марина. А тут ще й дід оглянувся якогось біса. Тьху ти, ще подумає, буцім щось жере позад нього, так язика вивалила та облизується, як корова.
Ех, чого тільки не згадаєш з тої весни, де думала – щастя, та не знала, що гірке. Як шепотіла: «Люблю, люблю».
А він мовчав.
- Чого мовчиш? – запитала. – Не любиш хіба?
- Та… - затягнув, намагаючись щось промовити.
Злякалася – а гляди, не те скаже, не в унісон її думкам і пориванням.
- Не кажи, - дихнула жаром, припала вустами до небалакучого рота.
А трава стелилася, а трава шелестіла, й верби такі високі-високі, аж до його зірок, хоч вилазь та рахуй зблизька, щоб жодної не пропустити.
- Диви, які верби, - прошелестіла до нього травою, - назбирай мені з них зір у жменю.
- Нащо? – горнувся.
- А посію в полі, може, зійдуть – ото будуть урожаї.
Думала, гляне в небо, на свої зорі, приміряє до жмені – скільки влізе. Не глянув.
Натомість так пригорнувся, так стиснув, так устами припав – незчулася, як з травою шовковою злилася.
А далі…
Одним словом, не пручалась, а розчинилась у його жазі, як цукор у чаї, що назад уже ні збереш, ні вернеш – молодицею стають раз на віку, а ще як серед кохання, що напровесні, молодицею стають так солодко, що й біль дівочий не в біль, а в мед.
От тільки страх, як джміль, довкола – споганив, тепер кине.
- Ти мій перший, ти мій найкращий, я ж для тебе й душу, й любов, і все – бо я твоя, тільки твоя – і будь моїм, будь, – такими словами проганяла джмеля.
Загалом, не скільки страх проганяла, скільки правду мовила. Не вустами, душею шепотіла. Вуста тільки повторяли.
Від душі не відвертаються відразу. До душі, котра шепотить, зазвичай зразу линуть.
Одружилися.
Здавалося, вхопила Бога за бороду, злетіла на сьоме небо, а птаха щастя не тільки зловила, а вже й обпатрала.
А тут ще й двоє діток – одне за одним. З любові зроджені.
Та для них, мамо рідна, для них, Гришо, ми ж для них – що найм’якіше є, постелимо, ти ж подивися, які в них ніжні ніжки-ноженята, їм пуху, пуху треба на віку, доки зростуть. А грудки – то це нам, розімнемо в пух; і дітки – по ковдрі, по ковдрі.
Ковдра, розуміла це добре, потребувала грошей. Батько, ще той куркуляка, придбав молодим хату, набудував усяких причеп, натягав у них худоби, птиці та свиноти, видурив у сільради чималу купу городів.
- Ну, дітки, - мовив, - годі гульбарити та балуватися любов’ю, пора закачати холоші й рукава та братися до баняків, сапи й габель.
Роззирнулася Марина по власнім обійсті – ех, аж жижки затрусилися. Це ж самі вже хазяї, скільки всього довкола, все в копійку й усе своїм дітям.
- Гришко, - раділа, - ти глянь, як нас батьки спорядили. А тепер же ж і ми батьки вже. Давай своїх дітей, як виростуть, спорядимо в дорогу ще краще, ще заможніше.
- Я не проти, - промовив.
- То закачуймо рукава, - сказала.
І кинулась у працю. Шалено, як ото вода, що рве дамбу, кидається далі по річці.
Так рвонула, що Грицько відстав.
- Я ж учитель, - скнів, - я ж не можу з-під корів здобувати знання та нести їх до школи. Мені треба розвиватися, читати, думати…
- А вечори нащо, - не розуміла, - а в школі що робиш? Розвивайся, думай собі там. Але день, коли дома, це ж для своїх дітей уже день, не для всіх. Господарюймо, Гришо, бо твоїм учителюванням далеко не в’їдеш, з нього не те що ковдру пухову дітям не змостиш, памперса путнього не надбаєш.
- Кидаю вчителювання, - об’явив якось Григорій.
- Правильно, - аж зраділа Марина. – Йди краще вчися на тракториста. І городи даром поореш, і худобі щось украдеш, і соляркою торгуватимеш, і по людях щось заробиш. І по господарству…
Не договорила.
- Ти – дурепа, - розвішував Григорій оголошення далі, - щоб це я, з освітою, та в мазуту… Їду працювати в район.
За дурепу не образилася, бо думала, що в районі добре платять, це ж не вчитель якийсь сільський задрипаний, це ж – у районі.
А платили так само. То дома хоч уся платня була дома, а це ж на дорогу та обіди більша половина платні розліталася. На дідька такі заробітки. Хто це їм буде радий?
Терпіла, благала, ще терпіла, а потім затялася:
- Або я, або така робота, як у тебе, Грицьку.
Думала, задумається чоловік, схаменеться, мовить, коси погладивши:
- Ти, голубко, ти, моя сизокрила.
А він, катюга безжальний:
- Робота, - бовкнув.
І вичах з обійстя, як вичахає давно не гріта піч. Як звіявся в свій район, то більше й не являвся. Передавав зрідка дітям якусь рідкувату копієчку – та й по всьому.
Та ще розламав навпіл, як хлібину, Маринину душу. І кинув, пахучу та теплу, прямо серед дороги, як непотріб. Там і лежала – бита негодою та лихим людом. Думала – зачерствіє, зсохнеться. Думала - скришить з душі ледацюгу-волоцюгу. Плітки про гульбища Грицькові в районі в душу всотувала, вогнем пекельним їхнім сушила ту душу – а вона, дебільна, не сохла. Вона тільки гноєм з тих пліток, як ковбаня яка, повнилась – і вихлюпнути не було куди.
«Треба шукати якогось путнього чоловіка, - надумалася, - бо самій… загнуся к бісу».
Ромцьо, алкаш місцевий, прибився якось до двору.
- Ой, Марино, - сьорбав синім носом, - самотина – не мед. Не того обрала, Марино. Дуже грамотного вподобала, а він, бач, тебе, наче собака кущ бузини, використав. Я тебе любив, - гепнув у груди, - пішла б за мене, мала б і сім’ю, й щастя.
- Ти ж утопленик, - мовила синьоносому прямо в очі.
- Як? – аж злякався.
Налила стаканюру гарячої.
- Дми, - підсунула.
Вихилив і не скривився.
- Бачиш – утопленик, - потвердила.
- Ти не дивися, що п’ю, - вів своєї Ромцьо, - горілка – не біда, аби любив чоловік, ось усе, що варте. Он твій гультіпака не п’є – що тобі з того, окрім поговорів, що нерви з’їдають на пні. А я б тебе любив. Хоч і п’ю, зате не ледачий. Виходь за мене, в господарстві поможу та й обійти ще мастак. Виходь, Марино, бо й мою плоть без баби старці з’їдають, і ти ще запалишся без мужика, наче свиноматка без кнура.
Як тримала в руках праску, так нею щелепу Ромцьо й вибила.
- Кнур, таку-т… твою, знайшовся, - гнала гоном з хати.
Ще й тягали за ту щелепу до дільничного, але натякнула, що захищалася, бо хотів алкоголік п’яний зґвалтувати, то Ромцьо заткнувся, а справа на тому й скінчилася.
Ех, мужики, де вас шукати, де знайти поміж кнурів, котрим одні свиноматки запалені в очах, а душ немає, бо постікали крізь штани.
Аж тут у молодого агронома Толика Микиташенка померла дружина. Лишився з дитям, а вона, Марина, якраз буряки сапати ходила, аби цукорцю заробити, то підійшов прямо на полі.
- Марино, - аж заїкався, - ти пробач, може, я й не того, й не вчасно, й недоречно, але твій віється половою, я – сам, діти малі й у тебе, й у мене, зійдемося, мо?...
Несподівано так сталося – аж осілася, не знайшлася на відповідь. Толик і не наполягав – почервонів та й побрів геть ланом.
Дома вже подумала – а чом би й ні. Микиташенко - чоловік порядний, роботящий. Чом би й ні.
Здибала якось серед села через пару днів.
- Давай спробуємо, - мовила.
- Вибач, - закліпав Толик, - але я вже знайшов собі жіночку – Василину Перехватову.
Та що ж це за світ, що за чоловіки? Той свиноматку в жінці бачить, той іде до них, ніби на базар корову вибирати. Люди добрі – а душі вам нащо? Чи це вона, Марина, така дурна, бо любов’ю напровесні вдарена, чи це вона розумна, бо напровесні, сказано ж, ударена, що в душу зирить.
А там – Грицько осоружний. Ох, гріх, через років чотири після Грицькового здимлення, коли тіло молоде кликало, як казав Ромцьо, тьху на його пельку, до кнура, не втрималася була, здалася на хтиві мацання Андрія Черкаса, шофера місцевого, що кнура вже, то кнура, де він тільки й нанюхував собі молодиць, так уже вмів рохнути, що не кожна й відмовить.
«Ех, здамся, - вирішила й Марина, - що ж мені, замолоду в камінь затісуватися, чи що».
Прилягли край обніжка, поліз Черкас рукою під спідницю, а та рука якась така липка, наче місяць в лайні запрілому її тримав, а тут ще й губи до вуст тягне, з рота якоюсь корою дубовою тхне – краще в камінь, ніж у лайно та кору.
- Не можна, - мовила й ноги стулила.
- Це ж чому? – сокорів.
- Грицько там.
- Де? – аж схопився й у верболіз очі втупив.
- Там, - і руку Андрієву геть з-під спідниці прибрала. – Грицько там. Не можу. Не до душі мені це.
Більше мужика не шукала – сказано ж, немає гіршого на світі, ніж закохатися напровесні. І літо мине, й осінь, і зима – кохання не пройде. Будеш його зводити, будеш виривати, палити та труїти будеш – не зведеш, не вирвеш, не спалиш, не витравиш; зійде, кляте, зійде й цвіте, цвіте – хай не трояндами, не ромашками, хай будяками колючими, чортополохом диким, але цвіте – той цвіт тобі, як кара; де б не йшла, куди б не поспішала – він у очі лізе, крізь них у душу; й там травами сушеними терпкими під бантиною висне – чи ліки, чи отрута, як спізнати; одним словом, зілля. Воно тебе й труїть, і лікує, воно тебе нищить і відроджує, і ти від нього – нікуди; бо пропадеш, як безнадійно хворий без ліків, як наркоман без своєї отрути, як людина – без душі, а світ – без кохання. Зілля з любові напровесні – його ворожки не збирають, ним не частують, ти сама собі його ростиш, сама вариш, сама потім з ним і мучишся, доки й віку твого, бо зілля те – вічне. Воно на твій вік, тож як не було б його без твого віку, так і вік твій не буває без нього. Доля.
А тут новина – збила Гришу машина, лежить, бинтований, у лікарні, нудить самотою, бо куди й звіялися його хвойди, сам, бідака, лишився на світі.
Всім кинула об землю, все полишила – помчала. Зайшла в палату – лежить, як лялька, спить.
- Гришо, - а сльози, як ріка.
Нахилилася, поцілувала вустами солоними в чоло, наче у весну давню повернулася.
Кліп, кліп – просинається.
Гуляка-гуляка, й де ж твої молодиці, га, кому потрібен ти, безпутній, на землі, окрім мене, дурної?
- Нагулявся вже, дурню? - видихнула важко. – Хоч калікою, може, вернеш у сім’ю?
Не відповів, відвернувся до вікна. Чи сором його пік, чи вертати не захотів – за сльозами світу не бачила, куди вже чиїсь думи роздивитися.
Виклала провіант на тумбочку та й пішла. До завтра.
Та завтра виявилося ще сірішим за вчора.
- Я женюся, - заявив Григорій, - дай розлучення.
- Ось, - тицьнула дулю, наче в ту дулю всю себе, гнівом повну, вклала.
- Не дам, - мовила сухо. – Ніколи. Я – весняна, а ця щипавка, що тиснеться в коридорі, вона ж без пори року, ненадовго, значить.
Думала – з тої пори спечеться вона, Марина, згорить, зішкребе хоч із сажею безпутну любов свою.
Та ледь зачула, що Грицько розлучився зі своєю щипавкою – рипнулася під сажу, а там наче нічого ні пеклося, ні горіло, так, як було напровесні колись, так і лишилось, от тільки пронесло життя через душевні сіни в’язку полину, тож гіркотою слалося довкола, аж у очі било. Та що гіркота – її слізьми, як молоком, змити можна; а кохання, що напровесні – ніяк не виходить.
Понесла те кохання знову до Грицька, виклала перед його очі – бери.
- Йди під три чорти, - не взяв, - халазія товстозада, - ще й обізвав.
Думала вже й піти. З коханням у серці, грець із ним, хай там тліє – піти, та й край.
Та сусідка новину внесла в хату, наче відро води холодної з криниці:
- Чула, в твого благовірного другу його її другий чоловік на той світ відправив, а твій песиголовець її прийомну дочку й свою рідну в інтернат спихає з рук, ніби руки після порання миє.
- Манько, - нічого не второпала Марина, - не торохти, а розкажи, що й до чого.
А як уже второпала, то плакала цілий день, аж дітей полякала розкислими очима своїми.
- Та чого ви, мамо, ревете й ревете? – аж сердилася дочка.
- Ох, доню, - не втерпіла, поділилася наболілим, - неправильним стає світ, бо твоя рідна сестра по-батькові при живому батькові казенні харчі буде вік гризти.
І раптом стала, як грім, як камінь.
- Не буде, - аж скрикнула. – Заберу до себе. Ваша ж сестра, діти. Не об’їсть. За рідну буде. Заберу.
І забрала. Не одну, двох дітей. Сироту нещасну, дитяти малого сестру названу теж удочерила. Так дивилося, бідне, диявол – і той змилостивився б, а людині як не пройнятися сльозою.
«Що ж, харцизяко, - мовила подумки до мужа свого, - раз у мене вже четверо дітей, нікуди тобі, батьку придуркуватий, не дітися. Ланцюгом прикую, а сидітимеш дома. А як надумаєш утекти – задавлю тим ланцюгом. Або з тобою й дітьми в сім’ї та при любові, або на семи вітрах без нікого, але й без любові, бо покійних лише пам’ятають, перепрілі мощі як любити».
І пішла в атаку. Напролом. Підключила дітей, аби й вони батька просили, підключила все, що можна – й уперед.
Утік, ірод. Думав – зійшов з очей, то зійде й з думки. А дзуськи! Радше зі світу зійдеш, виродку, але не від сім’ї й не від неї, Марини, втечеш. Як там не було, а вирахувала й нову його адресу.
І ось, дідуган попереду веде до бою. Останнього бою, де або перемога, або…
Або побачимо. Але щось-таки буде.
(Продовження буде).
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
