Наступного вечора я вперше збрехала Лідуні. Вона потягла мене на дискотеку. «Тобі корисно, – запевняла подруга. – Перейматимеш людські звички». А я сказала, що мені там дуже сподобалось. Насправді ж ледь витримала ті дві години. Гучна, дика музика, від якої тремтіла підлога; напої, які обпікали нутрощі і огортали розум дурманом, незнайомі хлопці, котрі так наполягали на знайомстві.
Разів з десять я відхиляла пропозиції потанцювати.
– Ти сьогодні маєш успіх, – криво посміхнулася Лідуня. – Чому відмовляєш?
– Я не вмію. І не хочу.
– Щаслива. Я б потанцювала.
Черговому кавалеру, який кликав мене до танцю, я запропонувала запросити Лідуню. Він чомусь почервонів і розгубився, а вона сердито кинула: «Мені не потрібні подачки», й відійшла.
Решту вечора Лідуня була не в настрої. Я відчувала свою провину, от тільки не наважувалась запитати, чим саме завинила.
А за сніданком, коли я підсунула до неї тарілку з пиріжками, сердито кинула, що вона на дієті. Я знову зголосилася мити посуд, бо бачила, що зараз їй краще не попадатися на очі.
На кухню зазирнув дядько Тарас. У широкому солом’яному капелюсі він скидався на чарівника із книжок, обіймаючи які, у дитинстві засинала Лідуня.
– Привіт, лялечко!
Від цього «лялечко» я стрепенулася.
– Не бійся, я нікому не скажу.
– Чого? – я застигла.
– Що ти миєш посуд без Галли, – засміявся він. Опустив руку до кишені. На підлогу полетіло щось схоже на листівку. Дядько Тарас, крекчучи, нахилився, підняв її і поклав на підвіконня. Забувши правила етикету, які так наполегливо втовкмачувала мені Лідуня, я прикрила вуста мокрою долонею.
Це був знімок. На ньому малесенька Лідуня в білому пухнастому кожушку заколисує в руках свою улюблену ляльку Ванессу.
– Гарненька, правда? – хитро посміхнувся він, забираючи світлину.
Щойно дядько Тарас вийшов з кухні, я, так-сяк домивши тарілки, побігла до своєї кімнати. Хотіла розповісти про те, що сталося, Лідуні, та не наважилась. А якщо я щось не так зрозуміла? Якщо мені щось здалося?
Та й моя Лідуня перебувала в чудовому настрої. Весело щебетала, подарувала мені джинсові шорти.
– Іванко, тобі обов’язково потрібно змінити зачіску. Зробити на голові щось сучасніше. Та й білий тобі не надто личить.
– Не личить? – засмучуюсь. Мені здавалося, що все добре. Мене такою створили. Я не уявляла, що можна бути іншою.
Але Лідуні краще знати. Вона хоче записати мене до свого перукаря. А я з радістю погоджуюсь.
В салоні краси було багато вродливих дівчат. І навіть наречена у пишній білій сукні. Доки я захоплено роззиралася довкола, Лідуня розглядала журнали. Вибрала для мене каре з густою гривкою, запевнивши, що ця зачіска підкреслює форму мого обличчя. І ще порадила обов’язково перефарбуватися в темно-коричневий.
Майстриня уважно вислухала наші побажання. Обережно розчісуючи моє довге волосся, вона все ж не стрималася і запитала:
– А вам його не шкода? Таке гарне.
– Не шкода, – заспокоїла її Лідуня. – Іванна більше не хоче бути схожою на ляльку.
Коли перукарка скінчила роботу і мені дозволили розплющити очі, із дзеркала на мене дивилася зовсім інша дівчина. Незнайомка, котра не мала нічого спільного з Ванессою.
Можливо, так і треба. Тепер я Іванна. «Тобі дуже личить», – обіймаючи мене за плечі, шепотіла Лідуня. А я вірила її словам значно більше, аніж відображенню.
Якось увечері, зачекавши, доки споночіє, Лідуня знову пішла до будинку Ксенофонтівни. Я мала бути на сторожі. Повідомити дівчину, щойно на вулиці хтось з’явиться.
Моя господиня повернулася занадто швидко. З часу її уходу по радіо пролунало лише три пісні.
– Нічого не вийшло. Спадкоємці поставили на двері сигналізацію. Туди вже не потрапиш.
Моє мовчання вона сприйняла за велике розчарування.
– Я знову шукатиму щось в Інтернеті. Або піду до якоїсь ворожки. З Ксенофонтівною товаришував дядько Тарас. Він часто до неї ходив, вони спілкувалися.
– Дядько Тарас? – перепитую я. Вже кілька днів, після того незрозумілого випадку, намагаюся його уникати.
– Так. Але ж я не буду в нього про неї розпитувати. Так що доведеться тобі поки що побути людиною.
– Я буду добре поводитись.
– Будеш. Проблема в іншому, – вона копнула ногою пересохлі грудки. – Я пообіцяла матері, що ти житимеш у нас не безкоштовно. Що ти віддячиш за нашу доброту. А як ти це зробиш? Хто тебе візьме на роботу, якщо ти навіть не вмієш читати?
Я пообіцяла, що віддячу, чим тільки зможу, і наступні дні виконувала все, про що мене просили Лідуня та тітка Поліна. Опанувала мистецтво прибирання і Лідуня стала довіряти мені вже не лише швабру та віник, але й пилосмок. Правда, одного разу я не помітила і випадково всмоктала пасок від нової сукні Лідуні.
– Що робити? – перелякана прибігла до неї за порадою.
– А хіба ти не знаєш, що потрібно робити? – роздратовано кинула вона.
Що я могла знати? Мій світ стільки років обмежувався стінами однієї кімнати.
– Виймай кошик для сміття і витрушуй.
Перебрала я на себе і ручне прання та приготування простеньких страв. Тітці Поліні подобалась моя яєчня, а я кожного разу з великим страхом підходила до газової плити. Намагалася бути обережною з пательнею, але на пальцях постійно червоніли болючі опіки.
Лідуня ігнорувала не тільки мої страви. Останнім часом вона перестала їсти жирне та борошняне. Почала зранку бігати. Спочатку брала на стадіон і мене. Та я не могла її наздогнати, швидко втомлювалась і починала задихатися. А ще клопоту завдавала нога…
У тітки Поліни на роботі настала спекотна пора, тому вона поверталася додому дуже пізно. Лідуня здавала сесію. А так як вдень в будинку нікого не було, в неї зникла потреба брати мене із собою до університету. Та й вдома я почувалася значно краще. Знала, що мені потрібно робити. І спокійно займалася хатніми справами, не орієнтуючись у часі.
Дядько Тарас сьогодні повернувся із служби раніше. На кухні працювало радіо і я не почула його кроків. А побачивши брата тітки Поліни у дверях, здригнулася.
– Сонечко, мені здалося, чи ти мене боїшся? – хитро посміхнувся він.
– Не боюся, – я знітилась.
– Тоді за щось ображаєшся. Це через ту фотографію, так?
Відвертаюся і мовчу. Вкотре воджу мокрою губкою по вже помитих тарілках.
– Не бійся мене, Ванессо.
У мийниці задзвенів посуд.
– Як ви мене назвали?
– Твоїм справжнім ім'ям. Ви з Лідою розмовляли дуже голосно. Дивуюся, як не почула Поліна. А наші з вами кімнати знаходяться стіна в стіну. Та й медальйон Ксенофонтівни я одразу впізнав. Галя казала, що він має здатність оживляти предмети. Але вона ним не користувалася, бо вважала, що речі мають лишатися речами.
Я мовчала, не уявляючи, що робити далі. Слухати його чи відразу тікати.
– За інших обставин я б нізащо в таке не повірив. Але бачив у Галі й не такі дива, – він повільно наблизився. – То як це сталося? Випадково?
Киваю, ковтаючи густу слину.
– Здогадуюсь. Навряд чи б Ліді спало на думку оживляти ляльку. В першу чергу вона завжди думає про себе. До речі, це вона зробила тобі таку непримітну зачіску?
– Лідуня не порадить мені нічого поганого, – відповідаю, не бажаючи розвивати цієї теми.
– Добре. Як скажеш, – дядько Тарас підняв вгору руки. – Але ти – диво. Справжнісіньке. У Ксенофонтівни теж були ляльки. Якби ж вона знала, які з них виходять симпатичні дівчата…
– То вона справді була відьмою?
– Я вже казав, що вона дещо вміла.
– Робила людям зло?
Дядько Тарас задумався. На його шиї випнулась велика, пульсуюча вена.
– Я не знаю. Люди часто були до неї несправедливі. Та й хіба ти зло? – підійшов до мене і легенько щипнув за щічку. – Така лялечка.
Я знову густо червоніла. Як тоді, на дискотеці, коли мене кликали до танцю незнайомі хлопці.
– Галя була хорошою жінкою. Але дуже самотньою. Іноді я заходив до неї на чай. Тоді ми ділили нашу самотність навпіл. Пам’ятаю, Галя пропонувала приворожити для мене якусь кралю. Я, звісно, відмовився. Не знайшов справжнє, то не потребую несправжнього.
Чомусь мені стало лячно. Страх підкрадався десь зі спини. Обіймав крижаними долонями. Я ж теж не справжня. Хоч і ходжу та дихаю.
– То що ви вирішили робити?
– Не знаю, – чесно зізналася я. – Ми ще нічого не знаємо.
– А що ж тут думати? – в свою чергу дивується він. – Живи. Воно того варте. Це набагато краще, ніж бути шматком пластмасу. Світ великий. Невже в ньому не знайдеться місце для такої лялечки?
– А ви навчите мене читати? – поспішаю перескочити на іншу тему.
– Навчу. Без проблем. Тільки не розповідай Ліді, що я все знаю. Щоб її не хвилювати. Нехай це буде нашою маленькою таємницею.
– Таємниця, – повторюю я. Пробую слово на смак. Але на душі неспокійно. Почуваюся винною. Раніше в мене не було від Лідуні таємниць.
Я почувалася вдячною не лише Лідуні, її матері і дядьку. Але й Галині Ксенофонтівні, котра, нехай ненавмисне, але так кардинально змінила мою долю. Тому на одному з наших таємних занять з мови я сказала дядьку Тарасу, що хотіла б навести лад на квітнику сусідки.
Ідея йому сподобалась. Озброївшись відрами для зіллі і дерев’яними палками з гострими залізними наконечниками, які дядько Тарас називав сапками, ми зайшли на сусідське подвір’я. За будинком трава була викошена. Разом з ірисами і дрібними блакитними квіточками, назви яких я не знала.
Квітник не чіпали. Троянди обплів дикий в’юнок, решта рослин змушена була змагатися у рості з бур’янами. І змагання це вони програвали.
Я нахилилася, торкнулася долонею цибатого зеленого гілля.
– Виривай. Це зілля.
Киваю. Легенько висмикую рослину із землі. Разом із кошлатим корінням.
– Вже не ображайся, сонечко, сам не здужаю нахилитися. Але підказуватиму тобі, що робити. Буду твоїми очима.
Незважаючи на дошкульний біль в руках і спині, який з'явився десь за годину, робота йшла швидко. І чим більше я звільняла від зілля квітник, тим сильніше дивувалася. Квіти були висаджені не рівними рядками, а в незрозумілій хаотичній послідовності. Здалеку здавалося, що вони креслять на землі незрозумілі візерунки.
– Гарно, правда? – усміхнувся дядько Тарас. – Це захисні символи. Галя вірила, що вони захищають дім і заманюють в нього удачу.
– Гарно, – підтверджую. – Дуже.
– Ось ти де, – на паркан сперлася моя Лідуня. Уважно озирається довкола. – Що це ви надумали?
– Рятуємо квіти.
– Від кого?
– Від бур’янів.
– Думаєш, нові господарі подякують?
– Це не для них.
– А для кого? – на її вустах заграла іронічна посмішка.
– Для Ксенофонтівни.
– Ну якщо тобі немає чого робити, то будь ласка, – протягнула Лідуня, подаючи мені знак підійти.
Скидаю рукавички, наближаюся до моєї господині.
– Сподіваюся, ти не базікаєш перед дядьком Тарасом зайвого
– Ні. Я ж обіцяла.
– Добре. Слухай, мені потрібна твоя допомога, – нахилившись, прошепотіла вона мені на вушко. – Якщо мати про мене спитає, скажеш, що я пішла до бібліотеки.
Її обличчя розквітло, як розквітають на сонці троянди Ксенофонтівни.
– Я йду на побачення. На справжнє побачення. Уявляєш? Тільки нікому ні слова. Ясно?
– Ясно.
– Дивися, щоб мати не помітила, що ти працюєш вже й на сусідів. Вона цього не зрозуміє. Вже й так в мене запитувала, коли ти знайдеш нову роботу.
Слова Лідуні підтвердились наступного ранку. Тітка Поліна не поспішала збиратися до редакції. Побачивши, що до університету йде лише її донька, поцікавилась, чому я пропускаю заняття. Лідуня на ходу вигадала історію про те, що на англійській ми ходимо до різних підгруп, а моя викладачка сьогодні захворіла.
Провівши доньку до хвіртки і поцілувавши її на прощання (мені дуже подобалась ця їхня традиція), тітка Поліна повернулася на кухню. Помила чашку від кави, прибрала на столі. Вперше за кілька останніх тижнів.
– Сонечко, ти ще нічого собі не підшукала?
– Ні.
Я винувато опустила голову. Коли «сонечком» мене називає дядько Тарас, то мені хочеться сяяти, а в неї це лише слова, позбавлені теплоти. Принаймні, мені так здається.
– Я хочу тобі допомогти. Один мій знайомий шукає на свою фірму секретарку. Ти дівчина розумна. Думаю, впораєшся. І зарплатня там більша, ніж в офіціантки, – вона змовкла, вичікуючи на мене дивлячись.
– Дякую, – вичавлюю із себе, не знаючи, що ще сказати.
– Не дякуй, – махнула та рукою. – Я знаю, що тобі немає на кого сподіватися. Ти мусиш у цьому житті пробиватися сама. Тому тримайся за це місце.
Слабо киваю, навіть не уявляючи, що мені робити.
– Збирайся. Я все одно запізнююсь. Тому візьму таксі. Підкину тебе на співбесіду.
Повернувшись до нашої кімнати, я знайшла сукню, в якій вперше виходила в місто. Надягнувши її, помітила, що знизу та зім’ята. Лідуня показувала, як користуватися праскою. Та я б ніколи сама не наважилась її включити. Не знаю чому, але електричні пристрої викликають в мене паніку. Тому просто посмикала поділ сукні, намагаючись її розрівняти. Із взуття Лідуні на мене підходили лише її білі туфлі на високих підборах, ті, котрі вона надягала на випускний бал.
Я вперше їхала на автомобілі. Захват від швидкості і барвистих краєвидів за вікном так недоладно перекривали неприємні відчуття фізичного характеру. Мене нудило. Теж вперше. Я намагалася глибоко дихати, тамуючи вулкан, що прокидався десь усередині. Було дуже страшно зганьбитися в присутності водія і тітки Поліни.
На щастя, машина швидко пригальмувала. Перед великою багатоповерховою будівлею зі скляними дверима.
Світ хитався. Я заледве вилізла з машини, непевною ходою пройшлася по тротуару. Автівка рушила далі, а я ще довго блукала вузькою цементованою доріжкою, ковтаючи свіже повітря і благаючи шлунок заспокоїтись.
Перше, що я побачила, відчинивши гарні скляні двері, була величезна зелена рослина в широкому глиняному горщику, розмальованому соняшниками. За скляним столом, біля комп’ютера, сиділа молода дівчина, чия зовнішність здавалася ще більш ляльковою, ніж моя.
– Добрий день!
– Добрий! Ви щодо посади секретарки? – з-під рясно нафарбованих вій мене прискіпливо оглядали сіро-блакитні очі.
Киваю, роблячи кілька кроків вперед.
– Принесли резюме?
Почувши незрозуміле слово, заперечно хитаю головою.
–Ні.
– Тоді заповніть анкету, – вона подала мені роздруківку.
З дядьком Тарасом ми щойно завершили вчити літери і тепер складали їх у простенькі слова. Але мені нізащо не прочитати і не відповісти на ці запитання.
– Заповнюйте, а я зараз повернуся. Сядете за мій комп’ютер. Подивимось, яка у вас швидкість друку.
Вона вийшла з кімнати, а я безсило опустилася на стілець. Навіщо я сюди прийшла? Що робити? «Тебе привезла тітка Поліна», – шепотів розум. Але страх бути викритою виявився сильнішим. Я швидко підвелася, лишивши анкету і ручку на стільці, рушила до дверей.
– Ви куди?
Я й не помітила, як повернулася дівчина.
– Вибачте. У мене термінові справи. Мені подзвонили. Треба бігти. Зайду до вас пізніше. – я проговорила скоромовкою всі відомі мені пояснення. Поспішила відчинити двері.
