Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43896
Рецензій: 85505

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

ІЩЕ ПОЛІТАЄМО!

© viktor achinko, 18-12-2016
                                                                                                  Всім, хто ТАМ  побував
                                                    1

    Якби йому, загартованому в боях атлету, що не вірить ні в Бога, ні в чорта, сказали, що з ним може таке трапитися, –– Анатолій Кошовий розкрив би поширше свої сіро–сталисті очі і гаркнув би командирським баритоном: «Та ти що, млинець, звихнувся насправді? Кинь ці казочки!” Він твердо знав себе і своє, швидше за все генеральське майбутнє.
    ─ Іще політаємо! ─ мовляв він, посміхаючись. Та кортіло сказати: „Завжди будемо літати!” Однак завтра можуть і збити. І вже зовсім не підозрював Анатолій, який пророчий сенс затаївся би в тих словах.
    А почалося все з того, що йому приплентався безглуздий сон. Начебто йдуть вони по Афгану з красунею–дружиною Асею. Вона білява, довгонога, в блакитній шовковій сукні і легка, як серпанок далеких гір. Бальними танцями займається навіть тут, в курному Кандагарі, з офіцерськими подругами. Грубий, широкогрудий, безстрашний полковник Кошовий обожнював дружину і навіть трохи побоювався її чар.
    Поки немає вильотів на бойове завдання, стрільби, крові немає. І бредуть вони з Асею по ніжній прохолодній травичці босоніж. Толя нагнувся і побачив, що це ж ковила його дитинства, запорізький степовий шовк! І так гарно навколо, тихо, мирно...
    Раптом дружина падає в яму. Де вона там взялася, стерво, на благодатному, зеленому полі ─ глибока і темна? Ася кричить звідти в жаху, кличе його на допомогу. Не роздумуючи, як і належить спритному десантникові, він стрибає вниз. Приземляється і яскраво бачить... вусату, смугасту тигрицю! Та скалить білі ікла–клинки і пильно дивиться на нього смарагдовими, вогняними очима дружини.
    Анатолій навпомацки дістав бойовий ніж і стиснув його рукоятку, готуючись до захисту. Тигриця, однак, не нападала. Присівши на задні лапи, вона невдоволено рикнула. Полковник тільки тепер помітив, яка ж вона величезна, рази в три більше його, і пружна, немов вилита з спецсталі.
    Який тут до біса ніж? З карабіна б пальнути! Тигриця рикнула ще раз, грізно, громоподібно, і не розуміючи, що відбувається, загартований в боях воїн похолов. Ноги його налилися розплавленим свинцем, і він навіть не згадав: «А де ж Ася?»
    Могутній, якийсь містичний рик звіра розкочувався поруч, рукою подати, і наростав. Анатолій відчував, що серце ось–ось розірветься від жаху. Врятувало його те, що він... прокинувся. Завзято бухало десь під щелепою. «Маячня якась», ─ подумав він.
    Полковник навіть не запитав себе: «До чого б це?» Дітвак статутів, він не знав сумнівів, властивих кволим штатським, і в глибині душі зневажав їх. "Ми сила! ─ вважав Кошовий. ─ На нас, офіцерах, тримається величезна країна». І йому було затишно в цьому переконанні. Він знав: ніхто і ніщо в світі не проб'є цю його потужну душевну броню.
    А всякі вчені, попи, торгаші, поети, крім, звичайно, тих, які складали стройові пісні, – всі здавалися Анатолію таким собі народцем. Хоча про те він мовчав. І лише в колі військових же, коли заходила мова про ясновидців, наприклад, махав рукою і прорікав: «А–а, каламутна брехня!»
    Проганяючи від себе поганий сон, Кошовий помітив, що ось же поруч, в ліжку, мирно сопе його солодка Ася. На зім'ятій подушці в'ється її ковилове, шовковисте волосся.

                                                   2

    Коли «розцвіла» шкідлива для офіцерів перебудова, обурений балаканиною і втомлений від війни полковник подав у відставку. Трошки попрацював у військкоматі, потім в управлінні цивільної оборони. Там цінували його розум і хватку.
    Але було нудно. Кров Анатолія ще як  грала, просила гострих пригод, і він найнявся в охоронну фірму. Тут і платили значно більше, і завзятість, десантну вправність можна було проявляти.  
    А крім того, якось непомітно його потягнуло до гарних молодих тіток, які товчуться біля фірми. Та й на вулиці Анатолій раз у раз вихоплював їх з натовпу і ласкаво проводжав в далечінь. «Напевно, старіти я став», – посміхався він.
    Фірма займалася і перевезеннями коштовних вантажів, а вони – «хліб» для крадіїв.  Не устигнеш зловити одних, як вже плигають інші. Хтось повинен був сидіти на місці і оперативно повідомляти про це. Так Кошовому приладнали секретарку. Зіна виявилася ставною, тямущою брюнеткою, вище Асі і міцніше. Про таку пантеру (вона і сукню носила чорну, і блакитні очі її часом виблискували похмурим закликом) можна було тільки мріяти.
    Анатолій став придивлятися до неї. То нахилиться ближче, начебто до паперів на столі, то доторкнеться ненароком опліч, то похвалить тонкий аромат її парфумів. Він і не підозрював, з чим грає. Бо жодні статути не забороняли легкий флірт.
    На жаль, Анатолію і в голову не приходило, що у його дружини теж є мета. Подібно рибі–лоцманові, яка всюди пливе поруч з акулою, харчується і розмножується разом з нею, Ася була шановною капітанкою, майоркою, полковницею і непомітно командувала не тільки підлеглими, їхніми дружинами, а й самим Кошовим. Це приємна роль владних жінок всіх начальників.
    І раптом так гулькнуло, що «акула» Анатолій заплив в невідомі води, де Асю ніхто не знав і знати не хотів. Військкомат або фірма ─ це не закритий гарнізон. Там, в тісному офіцерському  світі, дружини роками плели свої тонкі мережі, і гонориста Ася мала славу серед них вище начальника штабу! А тепер... Хто вона така? Зрозуміло, що на цю слизьку тему вони з чоловіком ніколи не обмовилися ні словом.
    ─ Чим це пахне від тебе, блін? ─ запитала якось дружина ввечері. З посмішкою, звичайно, поцікавилася. Але не без ревнощів. Адже всю свою молодість і красу вона подарувала цьому невгамовному Кошовому.
    ─ Та звичайний мій одеколон «голд», ─ сміючись, відповів він. Питання було йому неприємним, і тому він помітив, як постаріла дружина. Зморшки на шиї  побігли тоненькими гусячими лапками за вуха. Та й весняна тополина зелень її очей явно потьмяніла.
    Робота у Кошового небезпечна і непередбачувана. Асі доводилося дзвонити і дізнаватися, де він і коли буде вдома. Відповідав дражливо–ніжний голосок якоїсь секретарки Зіни. «Що ж вона собою являє, ця понура? ─ міркувала з тривогою дружина. ─ Як би Толю мого не захомутала!» Тоді самітницьке життя Асі втратила б будь–який сенс. Адже син Павлик вже виріс і випурхнув з батьківського гнізда.
    Потихеньку Ася стала прикладатися до винця. Це пішло ще з Афгану. Там дружини старших офіцерів нерідко гасили тривогу дефіцитним шампанським. Але Ася – з північних поморів, які ніколи не знали вина, – зазвичай відмовлялася. Боялася зіпсувати фігурку і лише пригублювати спиртне.
    Тепер до неї внадилася сусідка, теж колишня, гордовита полковниця. Ось вже з ким Ася відводила душу. Вони брали темну «Монастирську хату» і помаленьку розпивали. Непомітно заявився терпкий закарпатський кагор. Але все це не влаштовувало Асю. Вона спробувала знайти роботу. Її бальні танці нікого не цікавили. Найнялася продавщицею в кіоск. Там холодно, нудно, ще й звинуватили в розтраті. Тоді–то вони з полковницею і перейшли на горілочку. Наливали ледь–ледь, звичайно. Залишалося і Анатолію.
    ─ Що це ви, мої жіночки, так періщите? – регочучи, дивувався він.
    – А куди діватися? – заперечувала Ася. – У нас же немає молоденьких секретарів!
    Полковник мружив сталистого кольору очі і мовчав, ніби не вловлював натяків. Лише відзначав мимохідь, що і голос–то у дружини змінився, погрубів. Скрип якийсь в ньому прокльовується возовий.
    – Ти не дивись на мене так! – заводилася Ася напідпитку.
    –  Не зрозумів натяк.
    – А ось... вивчаючи. Ти що, блін, вже порівнюєш мене з кимось?
Інстинктом старіючої самки вона відчувала якусь неприємну, підозрілу зміну у чоловіка і нічого не могла з цим вдіяти.
    – На кого ти натякаєш? – сп'янівши теж, комизився Анатолій.
    – Голосок у твоїй секретарки боляче ніжний!
    Чоловік зі стуком кидав на стіл ніж і виделку, швидко йшов до телевізора.
    – А–а, не сподобалося? – скрипуче шуміла дружина з кухні.
    «Що відбувається?» – здивовано запитував себе полковник, дивлячись на екран телевізора. Там показували «золоту молодь» – нащадків щасливих шулерів і ділків. Нахабна реклама кричала про якусь заслужену співачку, про все нових задоволеннях і розвагах.
«А де ж Батьківщина, присяга, честь і совість, нарешті? Кому і чому служити в незалежній Україні? Оцій «еліті» ─ купці нахабних мільйонерів?» – широкі плечі Кошового піднімалися від обурення і мимоволі стискалися кулаки.
    Тепер все частіше він бачив навколо себе не мужніх офіцерів, а товарно упакованих молодиків, які цінували гроші, знання мов і плювали на саме поняття «служба». У них був свій «космос», і вони жартома називали себе «космонавтами», впивалися дівчатками, діловими контактами.
     «Заради чого ж ви крутитеся, молодики?» ─ розмірковував полковник. Ці грошові хлопці здавалися йому порожніми зсередини, як піонерські барабани. Заради чого вони готові померти? Для корінного запорізького козака це було святе, першорядне запитання.
    Особливо неприємні були Анатолію «гравці». Ці зневажали працю і кар'єру, жадали схопити все і відразу. А потім – трава не рости. Їх девіз: «Зрубати бабки і відвалити!» Були ще «терпіли», що повзуть в споживчий рай, і лохи–невдахи. А всі інші для гравців – совки, неприкаяне бидло.
    Ось в такій мутній каші варився нащадок  козаків Кошовий, і з кожним днем його сварки з дружиною переростали в скандали. Син закінчив військове училище і, рідко буваючи вдома, дуже дивувався батьківській гризні. «Звихнувся, чи що, люд похилого віку?» – думав Павло, намагаючись урезонити їх. Батьки ж немов зірвалися з ланцюга. Дійшло до бійок.
    ─ Йди звідси! – кричала Ася, виштовхуючи Анатолія за поріг, коли чоловік приходив з роботи. – Біжи до своєї Зіночки!
    – Та ти що, жіночка, зовсім з глузду з'їхала? – кричав і полковник. Офіцерська честь не дозволяла йому кинути дружину.
    Якось, уже не знаючи, що й робити, він теж штовхнув Асю. Ледь ледь. Але вона впала і зламала руку. Місяць ходила з бинтом через шию. Дружина розуміла, що потрібно заспокоїтися, взяти себе в руки. Але це не виходило. З кухні свого багатоповерхового будинку постійно бачила схожі одне на одне чужі вікна. Вони дратували її сірою безликістю.
Праворуч і ліворуч понуро різали око плоскі дахи «хрущовок». Внизу ж зі скрипом крутилася дитяча карусель, і в сміттєвих баках рилися бомжі. А по асфальту день і ніч летіли авто, трясучись на вибоїнах. Від усього цього у Асі боліла голова, і часом хотілося завити від туги. У лікарні лікар сказав їй прямо:
    – Я сам живу в вашому районі. Всі аналізи у вас в порядку. Не хвилюйтеся. Це звичайна болячка великого міста.
    Ага, легко йому говорити. Асі ж постійно лізла в голову ця секретарка Зіна. Більш того – приперлася до неї додому! Чи то був привид?
    – Відкрийте, будь ласка, Ася Василівна, – просила вона. – Я більше так не можу. Ну, вислухайте ж мене!
    За дверима довго мовчали. Нарешті вони розчинилися, і Ася з бинтом через шию крикнула:
    – Геть звідси, сука!
    Тепер кожна зустріч полковника з дружиною вечорами перетворювалася в шум і бійки, хоч святих винось. На Кошового шкода було дивитися. Від потужного атлета залишилася лише військова виправка. Худий і суворий, він бадьорився і, чисто поголений, йшов на роботу.
    Чи любив він секретарку Зіну? Чи спав з нею? Хто знає.  Не відала про те і дружина. Однак її бабин інстинкт (вона була в тому абсолютно впевнена) ніколи не обманює, і тому зажадала, щоб Анатолій знайшов собі іншу роботу.
    – Та кому ж я, жіночка, потрібен – пенсіонер? – гарчав полковник. – І де мені будуть стільки платити?
    – А–а, впираєшся! – злорадно заперечувала Ася. – Значить, не верти хвостом, суче помело!
    Від болю, нервування дружина Кошового посивіла, але не могла від нього піти. Куди? На що жити? І одного разу, вже не володіючи собою, Ася крикнула в розпачі:
    – Щоб ти здох, бездушний гад!
    Він втратив дар мови. Такого побажання не чув навіть від злодіїв, яких тепер ловив. Вони з дружиною вже переступили межу, дозволену смертним.
    Незабаром розгорілася нова колотнеча. Крик стояв такий, що його чули не тільки в під'їзді. Старенькі у дворі скрушно хитали головами. Щоб позбутися від усього цього, Анатолій поїхав до Києва, де шумів–гримів–палав Майдан ─ революція справедливості. Там Кошового шанобливо називали «батьком», і він сам кидав пляшки із запальною сумішшю. Всім тоді здавалося, що настали ж, ось вони – нові часи!

                                                     3

    Найлегша, прозора душа ясно бачила з висоти, що її тимчасове тіло лежить у машині. А син Павлик в формі лейтенанта – теж атлет – йде до господаря санаторію, де вони зняли кімнату. Навколо – білий південний пісок і море. Вони вчора з татом приїхали сюди, на азовську косу, купатися, попити горілки і забути про скандали.
    Господар санаторію в солом'яному брилі та квітчастих шортах, пузатий і засмаглий до чорноти, стояв на ґанку будинку з колонами.
    – Приберіть труп з моєї території. Відпочиваючі скаржаться, – зажадав він.
    – Та ти що мелеш? – обурився син. – Я тебе зараз самого зарию в пісок з головою! Батя ж – Герой Афгану і Майдану. Щойно помер. За кермом. Я ж не знаю, що з ним робити!
    – Везіть його до районної лікарні. Там дадуть довідку.
    – Це ж п'ятдесят кілометрів по жарі!
    – Без офіційного паперу вам ніхто не повірить, що він сам помер. Міцний дядько, і раптом скукожілся, – холодно карбував слова господар санаторію. Павло в розгубленості опустив голову.
    «У–у, дожилися, – в сум'ятті думала душа колишнього полковника. – Герой нікому не потрібен на Землі. Одному синові. І той не відає, що з моїм тілом робити! »
     Невидима людьми, душа ширяла тепер низько над морською косою і навіть не намагалася щось зробити. Вона вперше лише байдуже спостерігала. Останнє хвилююче, що їй запам'яталося тут під гучний дзвін – це як велика голова полковника безпорадно впала на плече сина, який сидів поруч в автомобілі.
    Потім все земне потьманіло, і душа Кошового із тяжким гукцууом понеслася по темній трубі, немов винищувач в піке. Далі видно було яскраве світло. Не наше. Більш м'яке, променисте. Той Світ. Скупавшись у ньому, душа колишнього полковника наповнилася захопленням, якого не відала ніколи в земному житті. Їй було так чудово, що неможливо передати словами.
    Вона побачила там в картинках, в якісь миті всю свою метушню. Ось її потужне тіло бездумно вартує у військовому строю. Ось жадібними очима «їсть» молоденьку Асю. Ось стріляє з автомата в негрів Анголи. Ось снарядами рве на шматки смаглявих афганців. Ось кричить матом на дружину...
    ─ Ти хотіла б ще ТАК прожити? – раптом запитав невідомий беззвучний чоловічий голос.
    – Ні, ні! – злякалась душа колишнього полковника. – Це ж не я робила, Господи! Військовий обов'язок і обставини змушували мене коритися.
    – Так всі белькочуть, – безпристрасно і беззвучно вимовив могутній голос, і незрозуміло було, від кого він іде. – А де ж ТИ літала в ті миті?
    Душа з трепетним подивом відкрила для себе, що її бачать тут наскрізь. Голос не засуджував і не наставляв. Він не був грізно–командирським. Ні. Він не по-земному величний, незаперечний.
    – А тобі знайомі любов і співчуття?
    «Я – воїн! Ця бабська, попівська нісенітниця мені ні до чого», – подумала душа Анатолія, забувши, що тут її бачать наскрізь. Вона почула:
    – Воїн? Ти навіщо відвідував Землю? Піди ж, глянь на підсумок своєї марноти!
    Зараз, тимчасово повернувшись на цей світ, душа все дивувалася: «Звідки ж узявся ТОЙ голос? Чий він? Якщо зустрічає все душі, значить, знає всі мови, почуття і думки земного світу? Невже це ... Бог! »
    Тим часом син повіз небіжчика в місцеву грязелікарню. Вона була поруч, за піщаною косою, на крутому березі, і там вранці робили укол занедужалому батькові – пустувало серце. Синові швидко виписали потрібну довідку, і вони поїхали в обласний морг. Додому Павло не міг заявитися. Боявся, що втратить і матір. Нехай вона хоч не відразу побачить тіло чоловіка. Душа небіжчика мовчки схвалила це рішення.
    У морзі, вночі їх зустрів підпилий черговий – кремезний дядько з мутними, колись, мабуть, карими очима.
    – Ця ваша довідка, молода людина, вибачте, до одного місця, – сказав він грубим басом. – Яка грязелікарня? Ви що, жартуєте? Він що, там і помер, у грязі?
    – Ні–ні, – сторопів Павло.
    – Словом так, – підвів підсумок черговий. – Труп ми не будемо брати. Він – незаконний!
    «Це підземна істота, – визначила душа, спостерігаючи. – Вона начебто жива, повзає. А гірше трупа».
    – Чи є у вас хоч якесь начальство? – розгублено запитав син.
    – Зараз немає. Я сам все вирішую, – брехав черговий, тому що патологоанатом був п'яний вщент і спав в кабінеті.
    Павло дістав гаманець і простягнув черговому сто доларів.
    – Це замінить довідку? – запитав.
    – Святий пропуск в наш світ! – підморгнув каламутним оком морговик, ховаючи папірець в кишеню. – Зараз я знайду загортання.
    Вони поклали тіло полковника на якусь ковдру і понесли в будинок. «Ой, тут же бедлам!» – здригнулася душа покійного, прямуючи за ними. У холодильнику, праворуч і ліворуч, прямо на брудній бетонній підлозі лежали зігнуті, понівечені тіла. Павло мало не зомлів.
    – Клади, – велів морговик, знайшовши порожнє місце.
    «Тільки не тут!» – благала душа, і син начебто почув її.
    – А чи не можна, де чистіше? – попросив він.
    – Можна, можна. Якщо додаси святиньку, – басив черговий.
    – Згоден, – сказав Павло крізь сльози. Дав ще долари.
    – Іди сюди, – покликав морговик. Вони стягнули з полиці задерев'яніле тіло якогось нещасного і кинули його на бетон. А на те місце запхали колишнього героя афганської війни...
    Син поїхав додому. Душа батька летіла над ним. Не помічаючи її, мати зустріла їх з подивом:
    – Щось забули, Павлик?
    Він пройшов на кухню, сів до столу і мовчав. Ну, як сказати? І що говорити? Замість слів полилися сльози.
    – Щось трапилося? – здогадалася, нарешті, Ася, обіймаючи сина.
    – Батька... більше... нема, – видавив він сумні, як виття бронебійної ракети, слова.
    Потім вони з матір'ю довго плакали. А душа колишнього полковника хотіла крикнути їм: «Не треба, милі! Мені так легко зараз, без кайданів тіла!» І вона швидко полинула від них в променисту даль, щоб, може бути, колись знову повернутися.
    Через півроку, з розбитого паралічем тіла туди ж полетіла і душа Асі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 20-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 19-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 19-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88317799568176 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …