Лист
Марія тремтячою рукою дістала зі столу зім’ятий аркуш паперу…акуратно розгорнула його, піднесла поближче до світла, нап’ялила велетенські круглі окуляри і почала читати. Ох і нелегка це справа – розібрати нерозбірливий почерк Наді, але жінка робила це з якоюсь радістю, щирістю, терплячістю… починала читати з посмішкою, але, коли відкладала в сторону, – по її обличчі стікали сльози.
Дочка писала, що все добре.. Нове місто, нові люди, робота, і – все добре? Слабо вірилось Марії в таке диво. По собі знала, що легких і простих доріг у житті не буває, що мусить бути щось, об що обов’язково розіб’єшся… але що? Розуміла і Надю, яка хвилювалася за її хворе серце і, мабуть, не розповідала всього.
Ще раз перечитала лист. Намагалась вичитати з-поміж рядків щось недосказане. Їй хотілось побачити небезпеку, яка неодмінно мусила підстерігати дочку (бо ж не буває все так просто!)… Хотілось застерегти свою дівчинку, оберегти її, але… у словах не було нічого зайвого… жодного найменшого натяку на щось лихе. От саме це найбільше тривожило Марію. Але що вона могла вдіяти? Важко похиливши голову, роздивлялась нові мозолі на уже старечих руках. Крапля за краплею важкі сльози падали на папір і розпливались у химерних плямах чорнила..
Тихою ходою у кімнату зайшов чоловік. Молодший від Марії на кілька років, він і досі був надзвичайно привабливим, випромінював якусь життєву енергію, його погляд, сповнений молодечого запалу і блиску, і досі принаджував молодиць. Але для нього існувала лише Марія. І зараз, і колись, і у день знайомства, і, навіть, до...
Василь ще зі школи був закоханий у горду красуню. Як видумав у п’ятому класі, що одружиться на ній, так і дотримувався цієї думки впродовж життя. Пізніше жартував, що все через те, що не привик він обіцянки порушувати, особливо ті, які сам собі й пообіцяв. Але далеко не в цьому була справа… далеко не обіцянки сивої давнини тримали Василя біля Марії. Далеко не вони заставляли його витягувати шию, щоб ще здалеку розгледіти струнку постать дівчини, оглядатись по сторонах, вишукуючи її з-поміж усіх, здригатись при звуках голосу, розгублювати себе на частинки, коли доводилось їм стрічатись поглядами.
Він дивився на її нахилену постать, на пооране зморшками чоло, на помережене сріблом волосся і бачив перед собою все ту ж Марію, що й двадцять з гаком років тому… все ті ж очі, хоч і покриті димком зажури і турботи, все та ж посмішка, хоч і з’явились біля губ нові морщинки, все той же голос… Боже, як йому захотілось заспокоїти її!
Підійшов, нахилився над жінкою, обняв її за плечі, а вона притулилась до його грудей, зарилась обличчям в сорочку і затихла…
Марія вдячно пригорнулась до чоловіка. Він міцною широкою долонею гладив її по спині, акуратно витирав сльозинки, тихенько поцілував у маківку голови… і жінці на душі одразу стало тепло і легко. Так, як тоді….
Марія вперше пішла до клубу коли їй виповнилося дев’ятнадцять. Висока, струнка дівчина з довгою, за пояс, косою і чорними, як терен, очима, одразу ж привернула увагу парубків. Навіть, занадто багато уваги… натанцювавшись вдоволі, дівчина залишила подруг і вийшла на вулицю перепочити. Зачарувалась ясними зорями, тихим супокоєм ночі і незчулась, як відійшла далеченько… вже не було чути галасних компаній, не звучала і музика… Марія присіла на перелазі і заслухалась ніччю. Тут її і знайшли захмелілі від самогону хлопці, обступили з усіх сторін, закидали брудними жартами… спершу Марія пробувала відійти від них подалі, але ніхто і не подумав так легко відпускати свою здобич. А дальше – гірше… хтось взяв її за руку…вона вирвалась.. Ще двоє схопили її за талію і спробували потягнути в сторону лісу. Марія пручалася, від жаху їй пересохло в горлі і вона не могла закричати…. Тут з’явився він. Спокійною ходою вийшов назустріч і перегородив дорогу.
- Якісь проблеми, хлопці? – і досі чується їй Василів спокійний голос.
- Іди куди йшов. Не бачиш – ми розважаємось. – обрубав його головний з компанії.
Тут Марії все ж вдалося вирватись від своїх мучителів, вона побігла, перечепилась і полетіла прямо в обійми Василя.
- Я бачу, дівчині не до душі ваші «розваги». – Зневажливо скривився хлопець. – Іди, Романе, і не чіпай більше мою Марію.
Мою Марію… Слова відлунням бились в голові дівчини. Здивовано відсторонившись, вона з неспокоєм вдивлялась в суворе і мужнє обличчя свого рятівника. А він тільки міцніше обняв її і ніжно погладив по спині…
Хлопці пішли геть, а Марія з Василем все ще стояли. Аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Спогади важкою хвилею нахлинули і закували в невидимі досі кайдани. Вона не витримала і розплакалась, уткнувшись носом у сорочку Василя. А він витирав їй сльози і цілував у маківку голови.
Після того дівчина і хлопець стали нерозлучними. Скрізь їх бачили разом. Скрізь вони були удвох. Не було, здається, не існувало якогось окремого я… тільки «ми». Він чекав її дорогою до школи, кожної перерви стояв під класом, проводив додому, навіть, допомагав по господарству. Марії ж подобалось його товариство, коли вони стояти і говорили ні про що, або, як часто траплялось, просто мовчали. Вона любила торкатись його рук, працювати поруч, милуючись тихцем високою постаттю, задивлятись в кутики губ, де найчастіше ховалась лукава посмішка… Дівчина утопала в синяві його очей, ловила на собі не зовсім зрозумілий погляд і…. любила, не підозрюючи про свої почуття. Чи здогадувалась, але боялась? Адже перше кохання, воно завжди якесь незбагненне, чисте, наївне, довірливе і несміливе. Кожний, мабуть, пам’ятає перші невдалі освідчення, перші сльози і перші посмішки. Біль першої утрати і біль розчарування. Перше кохання несміливе, тремке, росянисте, дивне і захоплююче. Це як перший промінчик сонця зранку, як малюсінька мерехтлива зіронька на небосхилі.. Це коли від доторку рук серденько готове вистрибнути з грудей, коли від одненького погляду хочеться тішитись, як малій дитині, коли обняти ще немає сміливості, а цілуєш тільки в щічку. І від однесенького такого поцілуночку робиться так добренько, все всередині підстрибує і виспівує якусь нікому незрозумілу мелодію. Нікому крім них двох.
Приблизно так почувались молоді люди, але чи ж можна в кількох словах описати такі могутні почуття,… чи можливо занотувати вічність?
Надя переїхала до Львова нещодавно, вслід за коханим чоловіком і батьком їхніх донечок. На роботу ще не влаштувалася. Не те, щоб не хотіла. Андрій був проти того, щоб вона працювала, хотів, щоб дружина займалась дівчатками. Так, вона любила дітей, але своїх двох близняток було явно замало. У серці залишалось ще стільки незаповненого місця! Недаремне була вчителькою. Однак, скільки не вмовляла, а чоловік залишався непохитним у цім своїм рішенні: вона повинна була сидіти вдома.
Надя не перечила чоловікові. У чомусь він все-таки був правий: дівчаткам потрібна мама. А яка ж мама із заклопотаної, вічно заваленої зошитами, шкільної учительки? Ані їсти зготувати, ані в хованки побавитись з малими. Біда та й годі з такою мамою. Надя це все розуміла, а тому й не наполягала. Однак, муляло щось зсередини, вірилось, що вона змогла б, що встигала б і у школу ходити, і малих виховувати.
Тим часом життя спокійно рухалось… сидячи у їхній невеличкій квартирі, Надя зовсім не мала чим зайнятись. Весь вільний час проводила зі своїми бейбіками, зовсім не турбуючись ані про свій зовнішній вигляд, ані хоч про якийсь відпочинок. Вона любила зустрічати чоловіка з роботи, любила варити смачнючий борщ, ліпити вареники з вишнями і пекти пиріжки. Їй подобалось, коли Андрій з порогу хапав її у обійми, коли до нього, дзвінко сміючись, підбігали Ніка і Таля і тоді він так неохоче відпускав дружину, але в ту ж мить кидався обнімати дівчаток. Скільки радості було щовечора! Скільки втіхи після тривалих, так, тривалих, бо ж не бачились всенький день (!), розлук! А потім всі дружно хвалили матусин борщ і смакували пиріжками…
Опісля малеча йшла спати, Андрій заглиблювався в роботу, а Надя залишалась наодинці з думками, які досить часто заводили її надто далеко, надто «не туди». Адже все немов і добре, та все ж…. щось не те.
Так буває, деколи чогось не вистачає, чогось такого маленького, але, мабуть, найголовнішого. Хоча…. ну що я говорю….У Наді було все, але, мабуть, так влаштований світ, що перед тим, як щось та й станеться, жінка це обов’язково відчує. Інтуїція, чи що.. називайте як хочете, але тим не менш оце «не так» росло і збільшувалось, розривало зсередини і давило, давило в груди. Це не просто щось, що творилось у Наді в голові, це виникало зовні: нові і нові причини, що створювали все нові підозри.
Рік життя в місті проминув непомітно. Разом з ним відходили і зникали десь за якимсь горизонтом обійми, цілунки, ніжні слова та тихі освідчення. Залишалась сірість і буденність. Борщ, тісна кімната, маленький телевізор і чотири, не такі вже й привітні, сірі, вкриті протертими килимами стіни. Все менше і менше було таких щасливих хвилин, все рідше Андрій з’являвся на вечерю, все частіше Надя з дівчатками залишались одні…
- Коханий, - звернулась якось Надя до чоловіка, - може, сходимо кудись? От коли ми востаннє гуляли разом? Он Ніка і Таля вже пів року марять цирком…
Андрій, не відриваючись від паперів, кинув, немов і не до неї:
- Ну сходіть, раз так.
- А ти?
- Ну ти ж знаєш, я працюю.
Дальше продовжувати не мало сенсу. Він працює. Він працює…. працює. На мить Наді закрутилось в голові… працює.
- Андрійку, - підійшла, обняла за плечі, притулилась до його щоки… - Андрійчику, - у ніс вдарив різкий запах жіночих парфумів.
- Та що ти причепилась??! Я ж сказав, що працюю! Не заважай, іди спи.
Немов крижаною водою облив хто жінку. Відхитнулась, і, немов п’яна, пішла в кімнату. Не бачила ані дверей, ані підлоги… Якось інстинктивно впала на ліжко, загорнулась в покривальце і захлинулась риданнями.
Тієї ночі Андрій не прийшов – ночував у вітальні, і наступної, і ще кілька днів, а якось прийшов, нічого не говоривши, зібрав речі і щез… сказав лиш, що Ніка і Таля будь-коли можуть до нього переїхати….а адрес залишити забув.
Надя сиділа в порожній кімнаті. Стіни дихали холодом, по кутках шарудів страх….. Сльози мовчки стікали по підборідді і капали маленькими калюжами на стіл, на якому лежав зімнутий лист паперу.
« Дорога Матусю,… -
писало корявими літерами….. ти головне не хвилюйся. У нас все добре. Андрій просто щасливий новій роботі. Всі свої сили кинув на те, щоб забезпечити хороше життя. Ніка і Таля вже скучили. Я теж. Однак, місця в невеличкій квартирі, як ти розумієш, дуже мало…. А ще цей ремонт…мабуть, краще буде, якщо зараз не приїжджатимеш… цілую в щічку….
З любов’ю, твоя Надя »
Мовчки встала і підійшла до вікна. Там саме починало сходити сонце. Його гарячі промені вдарили в очі і зупинились на кінчику носа.. ось іще раз захотілось закритись від усього світу, але вона рішуче подавила зародки безнадії. У сусідній кімнаті мирно спали маленькі янголи. І ради них, так, ради них треба було думати про новий день.
