Скільки гарних пісень про першу вчительку. А от у мене з вчителями не склалося.
До того як Поль відкрив залізну руду в Кривому Розі, наше село було містечком, головним торговим та ремісничим центром краю. Потім вся торгівля і чимало людей перебралися в Кривий Ріг. Майже в кожному дворі хтось із родичів жив та працював в цьому промисловому місті. А літом онуків привозили до бабусь.
Не знаю яким цабе був син діда Оліяна, але його онук, літом, перед тим, як я пішов в перший клас, привіз з собою пугача. Металевий сріблястий револьвер, що лунко стріляв корком. Ми гралися у війну і зброю виготовляли самі, хто що придумає. Пістолет зображував кусочок гілки з відростком. Відросток був руків’ям пістолета, а сама гілочка стволом. Гвинтівку зазвичай зображував стовбур соняха. В певному місті вирізалася продовгувата щілина, в цю щілину вставлялася тоненька гілочка з відростком. Гілочка в щілині зображувала затвор. Нею можна було пересмикнути туди сюди, так само як в кіно, коли досилали патрона. От з такою зброєю ми воювали. А тут такий револьвер. Хлопчачій заздрості не було меж.
Перший тиждень вересня видалася по літньому жарким. Після школи я трохи поспав і не одягаючись в трусах та майці, босоніж вийшов на вулицю. До мене біг збуджений Вітько:
- Петрику! В кооперацію, під яйця привезли пугачі. Точно такі як у Оліяна.
- Ну то й шо. – байдуже запитав я. – Де ти візьмеш ті яйця. Бабуся їх перераховує. Непомітно не візьмеш.
- І не треба. Клуню біля школи бачив.
- Ну? – зацікавився я, бо зрозумів що Вітько щось придумав.
- Під тією клунею кури з всього села несуться.
- А як їх дістати?
- У батька є саперна лопатка. Підкопаємо між стовпчиками і проліземо. Там достатньо простору. Я дивився.
- Так побігли.
Забігли до Вітька додому. Він скинув одяг, в якому ходив до школи і став як і - я в трусах та майці, босоніж. Взяли саперну лопатку і пішли до клуні. Клуня стояла на кам’яних стовпчиках. Причому рівень землі під клунею був нижче чим зовні. Ми підкопали поміж стовпчиками і пірнули під підлогу. Там було досить просторо, в крайньому разі, ми могли вільно рачки пересуватися. Крізь дошки в підлозі клуні в багатьох місцях просипалося зерно. Кури із всього кутка збігалися під клуню поклювати цього зерна. Заодно і неслися там. Я не скажу, що там було море яєць, але було їх таки чимало.
- Петрику! Ти ж дивись телепнів не набери – повчав мене Вітько.
- А як же їх відрізнити?
- А ти візьми яйце і потеліпай біля вуха. Якщо булькає, значить телепень. Ти його не бери. А якщо не булькає то можна брати.
- А ти звідкіля знаєш?
- Так продавщиця так в кооперації перевіряє.
Набрали по повній пазусі яєць. Пора й додому. А де ж вихід? Куди не поткнемося прохід занизький. Потовкли всі яйця за пазухою, а виходу знайти не можемо. Вже й стемніло. Полягали біля одного з виходів і плачемо. Раптом в обличчя світло ліхтаря.
- Дядьку, витягніть нас звідсіля – заволав Вітько.
- Тю ти. – вилаявся якийсь дядько. – Діти! Як ви туди залізли?
- А ми підкопали прохід поміж стовпчиками.
- Де?
- Так ми ж знайти не можемо.
- А лопата де?
- Там де копали, ззовні залишили.
- Зачекайте – ліхтарик став гуляти поміж стовпчиків, а потім зник. Ми з Вітьком заревли ще гучніше. – Ось вона. Лізьте сюди. – почули з протилежного боку клуні.
Швидко порачкували до промінчика, що пробирався поміж стовпчиками. Вітько з ходу вискочив на зовні. Я тільки просунув руки в отвір, як мене підхопили і висмикнули на світ божий.
- Чиї ж ви будете – запитав дядько з рушницею за плечима. Другий дядько світив на нас ліхтариком.
- Я Вітько Доля. А це Петрик Нехай.
- Чого ви туди залізли ?
- Яєць надрать. – продовжував відповідати Вітько, а я мовчки розмазував соплі і сльози по обличчю.
- Навіщо?
- А в коперацію пугачі під яйця завезли.
- Ти диви, які комерсанти. Слава богу, що ми здогадалися ліхтарика прихопити. А то Василь заходить і каже: "Іване. Там під клунею тхори виють, як діти. Це така гидотна, якщо завелася то всіх курей передавить. Бери рушницю пішли вб’ємо". Ну біжіть додому, а то вас там уже мабуть шукають.
Нас дійсно збиралися вже шукати. В крайньому разі коли ми прибігли додому, то біля Вітькового двору стояли стривожені моя та Вітькова бабуся і радилися куди йти нас шукати. Вони страшенно зраділи уздрівши нас. Моя бабуся попрощалася з Вітьковою і ми пішли додому.
- Ой лишенько – сплеснула в долоні бабуся коли ми зайшли в хату, де горіла гасова лампа. – З якого пекла це чортеня вилізло. А ну швидко роздягайся. Будемо тебе одмивати.
Легко сказати роздягайся, та ще й швидко. Яйця розтовклися за пазухою, висохли і намертво приклеїли майку до тіла. Бабуся посадила мене в ночви, кухлем заливала теплу воду за пазуху. Коли якась частина майки одмокала її обережно оддирали. Потім процедура повторювалася. І таким чином врешті решт вдалося зняти майку.
Не знаю як, але вся ця історія дійшла до школи. Вчителька поставила мене та Вітька біля дошки і в глузливій формі переповіла наші пригоди класу. Наприкінці сказала:
- От бачите діти, що буває з тими, хто зазіхає на громадське добро.
Я страшенно образився. Мало того, що з нас насміхалися та ще й зробили злодіями. Але діти довго образ не тримають. Єдине, це те, що я зробив для себе висновок – вчителька зла людина і треба триматися від неї подалі.
Наше мирне співіснування тривало до весни. Якось, на останньому уроці, вчителька дала нам домашнє завдання:
- Діти! Ми будемо вести щоденник спостереження за природою. Кожен із вас буде вести свій щоденник. А самі цікаві спостереження будемо занотовувати в класний. Вам треба дома власноруч виготовити щоденник. Для цього візьміть три зошита. Всі сторінки в них треба розлініяти ось таким чином. А потім ці три треба зшити в один.
Вчителька докладно розповіла, як з трьох зошитів зробити один.
- Са! Мені треба три зошити. – звернувся я до брата, коли прибіг із школи додому. Він був старший і завідував зошитами, олівцями, ручками та перами.
- Навіщо тобі.
- Нам вчилка задала зробити щоденник спостережень за природою.
Брат мовчки пішов до шафи, трохи там покопирсався і вручив мені незвичайний зошит. Товстий, в коленкоровій палітурці. В середині зошит, типографським способом, був розлініяний саме так, як нам задала вчителька. Правда на палітурці було надруковано: “Журнал полевых наблюдений”, але це була дрібниця.
На уроці вчителька перевіряла, хто як зробив щоденника. Я гордовито показав свій “журнал ”. Хоча десь там в середині було побоювання, а що як вчителька забракує. Або ще гірше скаже, що треба було зробити власними руками, а не приносити готовий. Вчителька подивилася на мій щоденник, швидко пішла до свого столу, взяла звідти свій журнал і знову підійшла до мене:
- Петрику! Давай зробимо так. Твій буде класним щоденником, а я тобі віддам свій.
- Це ж чого – буркнув я собі під ніс.
- У тебе щоденник цупкий, гарний, великий. Туди багато записів влізе. Хай він буде для всього класу.
- Але ж він мій.
- А я тобі свого дам. Тобі вистачить. А цей буде для класу.
- Але ж цей мій – ніяк не міг второпати з якого це дива я повинен обміняти свій гарний щоденник на щоденник вчительки.
- А я такий теж бачив – вставив свої п’ять копійок Славко. – У моєї мами. Вона у мене геолог, так їм такі на роботі видають.
- Так, Славіку. Я знаю і твою маму і Петрикову. І батьків ваших навчала. – ласкаво звернулася вчителька до Славка. А потім знову взялася за мене. – Петрику! Всі радянські люди повинні спочатку думати про суспільне, а вже потім про особисте.
- Так то ж радянські. А я тут до чого?!
Вчителька зблідла. Стривоженими очима оглянула клас. Але всім вже набридла наша перепалка і нас ніхто не слухав. Вчителька жбурнула щоденник мені в обличчя:
- На, подавися, куркуль!
З цього моменту у мене в школі справи пішли геть кепсько. Суцільні двійки. Навіть стало питання чи переводити мене до другого класу, чи залишити на другий рік. Мої знання перевірили інші вчителі. Я вправно писав, добре читав та рахував. То ж вирішили все таки перевести.
Перші мої літні канікули ми провели разом з батьками. Того року бригада, в якій працювали батько з матір’ю, стала окремою дільницею біля дачного селища Фрунзе під Дніпропетровськом. То був незабутній рік. Тоді не стали наймати квартири у місцевих мешканців, а розбили наметове містечко у якомусь гайку на березі Дніпра.
З протилежного берега був металургійний завод і кожного вечора в один і той же час зливали в річку, як казали місцеві знавці, шлак. Це було вражаюче видовище. Раптом на протилежному березі спалахувала заграва, яка перетворювалася в палаючу ріку, що повільно з високої кручі текла в Дніпро. Ця ріка відбивалася в воді і Дніпро від берега до берега ставав багряним. Дерева, пісок, очерет та верболіз ставали якимось урочисто казковими, неначе не з цього світу.
Але головним було не це щоденне видовище. Колектив, де працювали батько з матір’ю, став переможцем руху комуністичних бригад і був нагороджений телевізором. Тоді я вперше в житті побачив це технічне диво.
Посередині геологічного табору вкопали стовпа, на якому закріпили металевий ящик з дверцятами. В цьому ящику вдень зберігався телевізор. Ввечері, о шостій, коли починалися телепередачі, геофізик відмикав ящика і починалося диво. Дивилися все підряд по одному єдиному каналу – новини, концерт, кіно. Об одинадцятій трансляція припинялася.
Жінки виносили з палаток табуретки, розставляли їх півколом навкруги стовпа з телевізором. На цих табуретках встановлювали примуси та керогази і готували вечерю. Потім ці ж таки табуретки використовували в якості столів. Сідали на землю і їли вечерю разом з чоловіками та дітьми. Потім чоловіки відходили вбік покурить, а жінки мили посуд. І все це без відриву від телевізора.
Єдина прикрість у всій цій ідилії – комарі. Але й проти них знайшли захист. Ми з братом нарвали і насушили качалок з очерету. Якось батько взяв підпалив качалку і поставив біля себе. Качалка не горіла, а повільно тліла. Навкруги поплив приємний димок. Комарів як рукою зняло. З цього моменту у дітвори в таборі з’явився обов’язок. Ми рвали, сушили, а ввечері роздавали очеретяні качалки. Від своєї значущості нас просто розпирало.
Перед самою школою батьки повезли мене з братом в місто. Сіли на річний трамвайчик і попливли на станцію «Кайдаки»,а звідтіля звичайним трамваєм. Спочатку пішли в універмаг "Дитячий світ ". Мене тоді вразила ця споруда як своїми розмірами, так і кількістю людей що сновигали в середині. Правда потім, через сорок років, коли я знову потрапив в Дніпропетровськ, мене знову вразив цей універмаг. Але цього разу тим, який же він маленький.
В універмазі купили все, що треба мені та брату для школи і поїхали на виставу до цирку. Видовище мене вразило так, що і досі не можу підібрати слів. Особливо запам’ятався клоун, що плутався під ногами у канатохідців, потім зривався і летів вниз. Не долітаючи кількох сантиметрів до землі знову злітав до гори. Виявилося, що він був прив’язаний за резинку.
Після цирку каталися на дитячій залізниці, та годували коропів в ставку, що був посередині парку.
Коли приїхали на річковий вокзал, з'ясувалося, що останній річний трамвайчик уже пішов. Батько найняв моторного човна і ми ним переправилися на інший берег. Я тільки того літа навчився так сяк плавати, тому весь час примірявся, чи допливу до берега чи острова в разі, якщо човен почне тонути.
Вражень від того літа вистачило на все життя.
Коли восени повернулися в село до бабусі і я пішов в другий клас, вчителька на першому уроці попросила розповісти хто що цікавого бачив за літо. Я з захватом розповів про телевізор. Клас реготав так, що деякі полізли під парти: “ Во дає! От так бреше!”. Єдина надія була на вчительку.
- Заспокойтеся діти – сказала вчителька. – Він не бреше, він фантазує. У нього є старший братик. І він йому читає багато казок. Тай самі ви вже вмієте добре читати, тож за літо, мабуть, прочитали не одну казку. От Петрик і видумав такий фантастичний прилад. Можливо коли виросте стане видатним винахідником, реалізує свою мрію, а ми будемо пишатися, що вчилися з ним в одному класі.
Я так образився і на дітей і на вчительку, що не став розповідати ні про цирк, ні про дитячу залізницю, ні про коропів. Я не міг подумати, що вчителька не бачила телевізора і зненавидів її на все дитяче життя. А де вона могла його побачити? Вчителька була старенька і в останні роки нікуди з села не їздила. І хоча село знаходилось дуже близько до потужного промислового центру, електрики у нас не було. Навіть знаменитих «брехунців» не було. У нас вдома був єдиний на весь куток батарейний радіоприймач “Родіна ”. Ввечері, коли все вже було зроблено, або не залишалося сил поратись, бабуся надівала якогось їжачка на скло гасової лампи підкручувала гніта і радіо оживало. Улюблена передача - театр перед мікрофоном. На цю передачу сходилися сусіди, мовчки слухали, лускаючи насіння. Потім ще довго не розходилися – обговорювали почуте.
У нас на кутку всі сусіди мали прізвиська з тваринного світу: Вовки, Тхори, Гусак… Коли сусіди збиралися послухати радіопередачу я любив забиратися під фікус за тумбочку, на якому стояло радіо. Там, особливо осінніми вечорами було темно. Тьмяне червонувате світло від ниток розжарювання електронних ламп пробивалося через круглі отвори в задній кришці приймача і утворювало на стіні фантастичний, неземний малюнок. В один з таких вечорів слухали концерт в якому театральні знаменитості читали гумореску. Там батько наказував сину: « Катай, Матюшо, гуси». Хлопець починав читати вірша, а дорослі тим часом продовжували говорити про своє і хлопець плаксивим голосом казав: «Перебили!». Потім все це повторювали і кожного разу коли хлопець ремствував: «перебили!», всі хто був у хаті голосно реготали. Після цієї гуморески почали обговорювати, чи вигідно тримати гусей, скільки і якого корму їм потрібно, по чім на базарі дерть. І раптом ні сіло не впало дядько Вовк запитав:
- А хтось бачив як сцить гусак?
Всі замислилися, а я, як Пилип з конопель, вискочив із під фікуса:
- Я бачив, я! Оце літом якось вийшов під ранок до вітру, а він стоїть в одних кальсонах і сцить під повіткою.
Після того старші, коли мене стрічали, завжди з посмішкою просили розказати про Гусака. А на початку другого класу мені в школі не давали проходу: “ Гей, брехун, розкажи, що таке телевізор ”.
Не знаю чим би все це скінчилося, але несподівано приїхала мати і забрала нас з братом до себе. Так я покинув рідне село назавжди.
в ті часи, щоб стимулювати селян здавати яйця, до магазинів потреб кооперації привозили дефіцитні товари. Придбати їх можна було лише здавши яєць на суму товару. Це в народі звалося товар “ під яйця”
