Попрокидалися ми зі сходом сонця. Лідуня увімкнула комп’ютер. Але знову не знайшла нічого корисного, того, що хоч якось прояснило б нашу незвичну ситуацію.
Згодом дівчина полишила пошуки і пішла до ванної. Я сиділа на своєму матраці і розтирала закляклі від сну литки, коли до кімнати зазирнула… тітка Поліна. Побачивши мене, скривилася. Наче змушена була з’їсти лимон.
– Дівчино, що ви тут робите? – не зводячи з мене погляду, запитала суворо.
Я розгублено знизала плечима. Не уявляла, що мені говорити, як з нею поводитись.
На її голос до спальні забігла Лідуня.
– Хто це? – звернулася до неї мати.
– Це В… Іванка.
У дитинстві Лідуня ігнорувала придумане тіткою Поліною благородне ім'я «Ванесса» і постійно називала мене чоловічим «Ванька». А тепер вигадала від нього похідне.
– Що вона тут робить?
– Мамо, я все тобі поясню.
Обіймаючи матір за плечі, вона вивела її з кімнати. За мить повернулася за мобільним і прошепотіла мені на вухо:
– Сиди як мишка і тримай кулачки.
А що це означає? Як їх тримати?
Я не чула їхньої розмови. З кухні долинали лише уривки фраз. Точилася запекла суперечка. Але коли Лідуня повернулася, на її обличчі сяяла задоволена посмішка.
– Я розповіла мамі про твою тяжку долю. Запам’ятовуй: ти моя одногрупниця. У тебе батьки безробітні алкоголіки. Щоб протриматись в місті, ти підробляєш. Але нещодавно втратила роботу і не заплатила за гуртожиток. Після виселення тобі не було де ночувати. Я запропонувала свою допомогу, – вона перевела подих. Переможно усміхнулася. – Мама дозволила тобі пожити у нас кілька днів. І навіть віддала в оренду мій диван. Так що все ОК. Матимемо час вирішити нашу проблему.
Я полегшено зітхаю і нарешті розтискаю кулачки.
– Збирайся, – приголомшила черговою новиною дівчина. – Ти йдеш зі мною.
– Куди?
– Як куди? – вона зробила круглі очі. – До універу. Чи ти забула, що маєш вдавати студентку?
Збираємось ми швидко. Лідуня знову приносить бутерброди і каву. Я наповнюю рот запашною рідиною і не поспішаю її ковтати, намагаючись надовше зберегти на язику незвичний смак.
Підбираючи мені одяг, дівчина нервується. «Худюща!» Я гладжу долонею м’яку тканину, вбираю ніздрями вишуканий аромат її парфумів.
Зупинилися на коротенькій темно-синій сукні в білий горошок, в яку, за словами Лідуні, вона не влазить вже кілька років.
Проходячи повз Мишка – великого іграшкового ведмедя, який відпочиває на своєму звичному місці на канапі, Лідуня усміхнулася:
– Добре, що я не надягла кулон на нього. Мала б клопіт.
Розгублено відказую:
– Я хороша.
– Так, хороша. Але ляльки не повинні оживати.
Я не вперше бачу сонячне сяйво. І весь будинок. Звісно, Лідуня виносила мене надвір і раніше. У дитинстві постійно за собою тягала. Але тоді я не розуміла, не відчувала, не могла осягнути його краси. Заплющую очі, підставляю обличчя теплим променям. «Заробиш ластовиння», – жартує моя господиня.
А машин я боюсь. Стрімкий потік кольорових автівок змушує мене внутрішньо стискатися, ховатися за спину моєї подруги. Та й серед натовпу почуваюся вразливою. Ще не надто володію своїми ногами, недостатньо добре відчуваю тіло, щоб змагатися у швидкості з Лідунею. Вона пояснювала, що дорогу можна переходити лише на зебрі і виключно на зелене світло, але, попри сказане, кілька разів змушувала мене бігти з нею на червоне.
Я ніколи не бачила настільки великих будівель. Лідунін університет виглядав справжнісіньким палацом: з помпезними колонами і широкими, схожими на мармурові, сходами. Господиня лишила мені пластикову пляшку мінералки, наказала сидіти на лавці біля входу і ні з ким не спілкуватися. Сама ж побігла на заняття.
Сонце, зайнявши на небі чільне місце, нещадно припікало. Якби не тінь від широкого каштану, сидіти під його променями було б практично неможливо. Монотонний спів пташок заколисував. Раз по раз я позіхала, потираючи кулачками очі.
Повз мене проходили студенти, але біля лавочки ніхто не зупинявся. А одна дівчина, озирнувшись, сіла поряд. Невисока, чорнява. В широких брюках-шароварах і вільній футболці. Привіталася, зняла сонцезахисні окуляри. Я лише кивнула у відповідь, пам’ятаючи заборону розмовляти з незнайомцями.
– Я запізнилася на історію, – пояснила мені дівчина. – То краще вже зовсім не піду. Професор ненавидить тих, хто запізнюється. Одразу починає запитувати.
Вона дивилася на мене, чекаючи якоїсь реакції. Я знову кивнула.
– А ти теж тут вчишся?
– Ні, – не стрималась, відповіла я.
– А хто ти? Абітурієнт? – промовила вона незнайоме мені слово.
– Я лялька.
– Лялька? – здивувалася дівчина.
– Вона працює лялькою в театрі тіней, – біля нас зупинилася Лідуня.
– Як цікаво, – оживилася дівчина.
– Так, цікаво. Якось розповімо. Але зараз ми поспішаємо.
Лідуня боляче стисла мій лікоть. Коли ми відійшли на значну відстань, крикнула:
– Ванессо, ти ідіотка! Що ти робиш? Навіщо сказала, що ти лялька?
– Але ж я лялька.
– Про це не можна говорити. Тобі не повірять. Запроторять до божевільні. Більше не смій цього казати. Ясно?
Киваю, опускаючи голову.
– Присягнись, – наполягає вона.
– Вибач.
– Ну добре, – її голос стає спокійним, майже лагідним. – Ходімо, покажу тобі місто.
– А твої пари?
– Не на всі пари потрібно ходити, – махнула рукою Лідуня.
Здається, люди називають це – «бути у захваті». Я була у захваті від нових відчуттів, задихалася від невідомих емоцій. Гарні будинки, акуратні вузенькі вулички, квітники, парк. Славнозвісна трояндова стіна і фонтан. На його дні, у прозорій воді зеленуватого відтінку, лежало багато монет. Вони виблискували на сонці наче луска велетенської рибини. « Люди кидають їх для того, щоб знову сюди повернутися», – пояснила Лідуня. Дала мені монетку, дозволила кинути. Сфотографувала біля води на мобільний.
Спостерігаючи за тим, як бавляться мильними бульбашками дітлахи, я пригадувала дитинство Лідуні. Тоді мені понад усе на світі кортіло стати справжньою дівчинкою і бігати парковими алейками разом з нею. А тепер все справдилось. Може, кулон Ксенофонтівни тут ні до чого? Просто моя мрія ожила…
Втомлені, але щасливі, ми сиділи на цементованій огорожі біля фонтану. Їли шоколадне морозиво, запиваючи його Кока-колою.
– Людиною бути добре, – сказала я, радіючи, що вже майже не запинаюся.
Лідуня скептично посміхнулася.
– Але бути лялькою набагато простіше. І скоро ти це зрозумієш.
Лідуня змусила мене приєднатися за вечерею до родини. Тітка Поліна відреагувала на мою появу прохолодним привітом, зате дядько Тарас низько вклонився і сказав, що їхній дім з радістю прийме в себе таку красуню. При цьому нагородив посмішкою, яка розтопила б найтовстішу кригу. Кумедний він. І добрий. Колись змайстрував для мене лялькове ліжечко. Справжній шедевр.
За столом говорили про роботу тітки Поліни (редактора місцевої газети) і університет. Намагаючись дотримуватись Лідуніних інструкцій, я переважно мовчала, іноді відповідаючи на запитання формальними «так» або «ні». А ще ніяк не могла впоратися зі столовими приборами. Якщо з ложкою все було просто, то виделка відмовлялася мені підкорятися. Я випадково випустила її з рук, після чого, густо червоніючи (ще одне нове для мене явище), нахилилася її піднімати.
– Не треба, сонце.
Дядько Тарас подав мені чисту, похвалив сестру за смачну вечерю.
Чоловік має свою частину хати і окремий вхід. Тітка Поліна запрошує брата до столу не надто часто і не надто охоче.
– Іванно, живіть у нас, скільки потрібно, і ні про що не хвилюйтеся, – наприкінці частування сказала господиня.
– Дякую.
Тітка Поліна потерла пальцями скроні.
– Я сьогодні так втомилася. Ще й тиск скаче.
– Мам, ти відпочивай, – поспішила сказати Лідуня. – Я сама приберу зі столу. А Іванка допоможе.
Після вечері, склавши посуд до мийки і проінструктувавши мене щодо миючих засобів, Лідуня побігла готуватися до семінару. Я вперше у житті мила посуд і, певно, ще ніколи так не хвилювалася. Вода була холодною, миски – жирними, слизькими. В той же час, вони видавалися надзвичайно крихкими. Я так боялася їх розбити.
Через деякий час мені на поміч прийшов дядько Тарас.
– Ти мий, а я витиратиму. Ось мій білий рушник, – стягнув полотно з гачечка.
Його присутність заспокоювала. І, разом з тим, посилювала хвилювання. А раптом я зроблю щось не так? Викрию себе? Осоромлюся?
Коли я нахилилася над мийником, виливаючи воду з чергового мисника, кулон вислизнув з-під футболки. Погляд дядька Тараса зупинився на прикрасі. Не знаю… Чомусь мені здалося, наче він бачить його не вперше.
– Звідки це в тебе? – не стримуючи хвилювання, запитав він.
– Подарунок, – тремтячою рукою я заправила кулон назад. – А що?
– Нічого, – якось занадто поспішно відказав чоловік. – Гарний. Тобі пасує.
Повернувшись до кімнати, я застала Лідуню за телефонною розмовою.
– Я не знаю, де фото. Зараз в тому будинку багато людей. Та й в мене є терміновіші справи. Навіть не уявляєш, які я маю клопоти. Потім розповім… Слухай, я знайшла у відьми дивний кулон, схожий на амулет. Не знаю, може, він магічний. Хай би подивився той твій родич… Скільки?.. Дякую, обійдуся… Та розумію, що він не дивитиметься безкоштовно… Ми завтра зустрінемось? Добре, вирішуй свої справи.
Завершивши розмову, сердито крикнула: «А в кого їх немає, тих справ?»
Поглянувши на мене, змінила гнів на милість. Радісно посміхнулася:
– Ти мусиш мені допомогти.
– Добре, – відказала я, навіть не поцікавившись, що потрібно робити. Хіба моя Лідуня порадить щось погане?
– У Маринки, бачте, немає на мене часу.
Марина – дівчина, яка вкрала у мене Лідуню. Не те, щоб вкрала… Просто зустрілася на її шляху тоді, коли Лідуні вже набридли пластмасові ляльки і заманулося справжніх подруг.
– Підеш завтра зі мною в універ. Вдаватимеш мою найкращу подругу.
– Навіщо вдавати? – здивувалася я. – Я ж і так твоя подруга.
Лідуня сама мене збирала. Надягла довгу сукню із легкої тканини, зачесала волосся, заплівши набік довгу косу. Зробила макіяж. Очі з нафарбованими віями здавалися ще більшими, а я – дорослішою.
– Лялечка, – задоволено констатувала вона. – Тільки навчися посміхатися. А то й справді нагадуєш неживу ляльку.
Коли я надягла туфлі на височенних підборах, Лідуня вперше помітила, що я шкутильгаю на ліву ногу. Запитала, в чому справа. Я нагадала їй про той давній випадок.
– Кумедно, – зауважила вона. – Лялька з історією.
Оглянувши мене критичним поглядом, попросила:
– Зніми медальйон. Він зовсім не пасує до сукні.
Я послухалась, але коли вона відвернулася, непомітно заховала його до подарованої Лідунею сумки. Нехай буде при мені. Так ніби спокійніше.
Все пройшло так, як запланувала Лідуня. Після першої пари я зустріла її у просторому університетському коридорі зі слизькою підлогою. Намагалася не забути того, чому вона мене вчила, але тієї миті могла думати лише про нестерпний біль в ногах і підбори, які ніяк не хотіли тримати рівновагу. Голосно привіталася зі зграйкою студентів, поцілувала Лідуню у щоку, потягла до виходу.
Помахавши на прощання однокурсникам, вона недбало кинула: «Мене не чекайте. У нас з подружкою термінові справи».
Їй сподобалось, як я грала. Дорогою додому Лідуня задоволено щебетала, запевняючи, що я дуже їй допомогла. Я теж раділа. Бо знову стала потрібною, бо знову була біля Лідуні.
– Ти мене вибач, – попрохала вона. – Це я у всьому винна. Притягла той дурний медальйон, зробила тебе такою. Але ти трішки потерпи. Добре? Все якось владнається.
Хотілося відповісти, що я не надто й ображаюся. Що мені добре поряд з нею.
Уважно на мене поглянувши, Лідуня попросила:
– Розкажи щось про себе. Як воно бути лялькою?
Я не встигла нічого відповісти. Задзвонив її мобільний.
– Спрацювало, – завершивши розмову, посміхнулася вона. – Мушу бігти. А ти йди додому. Знайдеш дорогу, так?
Коротко пояснила, куди потрібно завертати, а де – йти прямо. І я пішла, покладаючись не так на її вказівки, як на свою пам'ять. Біль у ступнях посилювався. Вони нили, наливалися свинцем. Тепер кожен крок – подвиг. Помітивши босоногих малюків, які бавились у великій гірці з піску, не втрималась і собі роззулася.
Перед ворітьми Савенків повернула туфлі на ніжки. Разом з ними повернувся і біль. На ґанку, перечепившись через капці дядька Тараса, спіткнулася і впала. Від болю зойкнула. З очей полилася солона вода.
– Що трапилось, сонечко? – прибіг винуватець моєї пригоди. Допоміг підвестися, підтримав за руку. – Що болить?
– Нічого.
– Обманюєш. Ану йди сюди, – наказав мені спертися на його плече, провів до кухні. Дістав з аптечки перекис водню і пластир, промив невеличку рану на нозі.
Поставив переді мною каву і тарілку з круасанами. Коли на кухню зайшла тітка Поліна, одразу якось знітився, змовк.
– Іванно, ти вже вдома? Така гарна, – оцінила мій зовнішній вигляд господиня.
– Я…
– Ну що ти засоромила дівчину, – прийшов мені на допомогу її брат. – Можливо, в неї побачення.
–Я ж не засуджую, – капітулювала вона. – Лише зробила комплімент.
Тітка Поліна налила собі кави, сіла поряд. Ненав’язливо почала розпитувати мене про родину. Я старанно повторювала завчену історію, відчуваючи, що ходжу по мінному полю. Як сьогодні вранці, коли вона, зазирнувши до доньчиної кімнати, поцікавилась, а де ж поділася лялька Ванесса.
Від страху мені забракло повітря, а Лідуня, швидко зорієнтувавшись в ситуації, пояснила, що віддала її дівчинці з багатодітної родини.
– То раніше ти працювала офіціанткою в кафе? – запитала господиня.
– Так.
– А чому не працюєш зараз? Хіба в кафешках немає місць?
Кілька секунд ми мовчали. Дядько Тарас голосно розколочував у своїй чашці цукор.
– Я думала, що в нашому місті знайти роботу не так і важко. Але немає, то й немає. Сонечко, ти допоможеш мені з посудом? У мене багато справ. Забігла додому тільки на хвильку.
– Допоможу.
– Дякую, – на її обличчі розквітла вдячна посмішка. – І ще хотіла попросити тебе забрати мій одяг з хімчистки. Завтра по обіді. Коли будеш йти з пар. Бо я ніяк не встигну. Якщо, звісно, тобі не важко.
– Добре. Я заберу.
– Дякую, сонечко. Квитанція на столі у вітальні.
Коли вона пішла, дядько Тарас забрав у мене з рук посуд і сказав:
– «Добре» – це гарне слово. Але навчись казати ще й : «Не можу», «Зовсім не маю часу». Повір, це дуже полегшує життя.
