Підготовка починається тижнів за два.
– Завтра будем робить генеральну уборку. Я викидатиму все, шо погано лежатиме! Імєйте це в віду обоє! У підвал ви сходите мінімум мільйон раз!
Справа в тому, що на іменини запрошена її начальниця Тимофіївна. Якщо вірити маминим розповідям, Тимофіївна це щось середнє між Бріджит Бардо за красою й вишуканістю – та Маргарет Тетчер за розумом і діловими якостями.
Оселедці в магазині вибираються з такою ретельністю, мов мама намірилася вчепити їх собі на шию й вуха, як гарнітур від картьє, а не просто поставити на стіл гостям. Численні пакунки з немислимими копченими ароматами, згорточки, пакети зносяться в хату й розпихаються куди слід.
– Як тіки мені... хоч пальцем... я не знаю шо вам зроблю! Обом! Почули?!
Меню складається якраз два тижні.
– Люба, ну які там катлєти?! Ну це ж не в колгоспі тобі! – гнівається мама на подругу, пускаючи в телефонну трубку дим од десятої за двадцять хвилин цигарки, – Пальчики зроблю. Тіки не з салом! То ти зробиш собі з салом, як на пенсію виходитимеш! А я – з сиром. Да, з твердим, вже ж не з таким, як на вареники. Олів'є? Олів'є робитиму. Ну, ти права, не очінь орігінально, ну в нас тут не Ріга... Не Ріга, кажу, в нас – де я продуктів наберу. Шо?! Люба, йди ти з своїми карасями знаєш куди, це тобі не поминки!
Напередодні іменин у нас у хаті так прибрано, що можна без жодного ризику оперувати тут апендицити. Мама ходить із вафельним рушником на одному плечі й чималим шматом марлі на другому повз поліровані меблі й кришталевий посуд, витягнутий для такої оказії з високих антресолей. Вона прискіпливо придивляється до кожної склянки й салатника, і, забачивши пляму, стирає, а потім ставить посудину на місце.
– Не мацькайте руками мєбєль! Ручки для того є! Завтра людина прийде, то подума, шо тут обезяни живуть, а не люди!
На дверцях шафи висить блузка, спідниця, а поверх них – газовий шалик на шию. Унизу стоять туфлі.
По всій хаті – то там, то там – поставлені вази з осінніми хризантемами. Навіть у коридорі, де вчора була Лордова миска, стоїть ваза з білими квітами. То, певно, щоб гості думали, що в нас так щодня...
– Володя, побрийся! І заховай оці спортивні штани. Я тобі приготовила костюм. На тремпелі отам...
Вітчим на тлі такої хатньої обстановки має ще дикіший, ніж звичайно, вигляд. Він не знає, куди приткнутися зі своїми макухами й поплавками.
– І я тебе, Володя, Христом-Богом прошу – ізбав нас од своїх солдафонських анікдотів.
– Та я вобще мовчатиму, – сердито буркає вітчим.
– Не нада. Не нада мовчать. Скажеш шось умне, тост якийсь красівий. Найди – в тебе ж повно книжок і вирізок із газет.
Вітчим двозначно хмикає.
– Сірьожа, а ти почитаєш свої вірші! Тіки не вдзумай чужі видавать за свої, бо Тимофіївна зна всі вірші!!!
– Усі – ніхто не зна... – пробую не погодитись.
– Вона зна всі! Дуже умна женщіна! – стоїть на своєму мама, розкладаючи в серванті, в кошику своє в'язання так, щоб воно виглядало, ніби притьма туди кинуте, – І, да! Нічого шастать за стіл, де взрослі. Я вам накрию в вашій багадєльні! І тьоть Любин Вадім буде з вами. Ні! Ніяких Ір і Юль! Тільки Вадім! Буде у вас дєнь рождєнія – гукнете, кого схочете. А я – первий раз у жизні...
Її слова затихають десь аж у ванній...
Вечір закінчується прикрашанням торта. Проте ми цього не бачимо. Коли мама прикрашає торт, вона дуже нервує й боїться, що квіточки – не дай Боже – змажуться, тому краще бути від цього процесу подалі. Якщо схочеться води – краще попити у ванній. Ходити бажано безшелесно, як коти. Коли в мами в руках кондитерський шприц, її боїться навіть вітчим.
Наступного ранку торт уже стоїть на підвіконні готовий. До речі, торт насправді дуже красивий – я рішуче впевнений, що такого торта не посоромилася б навіть прогресивна сучасна кондитерська: кольори на ньому яскраві, але в міру, композиція продумана й цілісна, він справді радує око. Проте поки що бажано до торта не наближатися.
– Чого ви тут човгаєте?! Звалить хочете?! Шоб я прямо тут січас умерла?!
Цього дня я бігаю до гастроному разів сім або десять.
– Там є тьотя Лєна, в неї возьмеш капчоні кальмари, ось гроші... От принесеш – і побачиш, шо це, і даже попробуєш вечером... як будете себе харашо вести! Та в якому там оддєлі?! Зайдеш із чорного ходу й спитаєш тьотю Лєну – вона тобі винесе. Хто б оце таке ставив на прилавки!
Копчені кальмари, бізе, гвоздика, желатин, сіль, сода, банка сардінели, батон, цукерки "Прометей", балик – по все це я ходив майже цілий день. Щойно зніму куртку в коридорі, як із кухні мамин голос:
– Я забула какао... Підійдеш до...
– Тьоті Лєни... з чорного ходу... між ящиками налєво, – зітхаю я.
– Не умнічай.
– Я вже їсти хочу. З утра ж нічого...
– От хоч би раз ви забули поїсти, як я забуваю! Нє! Про це вони помнять! Люба, дай йому шось там... – кидає з-за плеча мама, чаклуючи над якимись заливними язиками.
Тьотя Люба підморгує мені й насипає повну миску олів'є. Я їм без хліба.
– Ужин скромного труженіка, – сплескує руками мама, але їй ніколи, а тому лекцію про те, що є салат, а що гарнір, і чого має бути в моєму раціоні більше, зважаючи на бюджет, вона сьогодні пропускає.
Увечері, коли мама вже вдягнена й схожа точно не на себе, а на ведучу новин із телевізора, приходять гості. Тимофіївна – з синіми тєнями й неймовірно білим волоссям цілує маму в щоки, рясно вітає й вручає їй велику коробку. Там точно якийсь черговий салатник! Бухгалтерша Тетяна Григорівна теж іноді вставляє слово, якщо виникає пауза. Тьотя Вєра з другого поверху скромно посміхається й не знає куди подітися, щоб не заважати Тимофіївні вітати маму.
Ми сидимо в нашій кімнаті – я, сестра і тьоті Любин Вадім. Нам тут дуже непогано. У вітальню нам зовсім і не хочеться. Звідти подеколи доноситься регіт, тости й пісні.
– І як сказав Омар Хайям, Аллочка... чєм рядом с кєм попало!
– ... скіки – шоб ти їх не вспівала тратить!...
– Пусть бєгут нєуклюже...
Нарешті гості збираються. Мама каже мені, щоб я йшов проводити додому Тимофіївну, бо їй самій страшно.
"Ага, вона сама кого хоч ізлякає", – думаю я, взуваючись.
На вулиці темно й холодно, адже ж кінець жовтня. Ідемо повз кінотеатр, повз світлофори. Мжичить. Тимофіївна ще трохи говорить зі мною тоном попечительки дитячих притулків, а потім їй те набридає, і вона йде вже зовсім звичайна, переступаючи калюжі, тільки краплі дощу на її білому волоссі ще роблять її схожою на кінозірку п'ятдесятих.
Уже коло її хвіртки, прямо коло перекинутих відер, якими накриті якісь троянди чи гладіолуси на зиму, вона стирає з обличчя вологу й каже мені:
– До побачення, Сірьожа. Передавай мамі, що все було чудово...
А потім раптом посміхається, обнімає мене й цілує в щоку, обдавши вишуканим ароматом зі свого норкового коміра. Заходить у двір.
Я йду додому, у голові в мене ледь шумить, бо ми смикнули потроху якогось лікеру "Старий Таллін", поки дорослі танцювали в коридорі під магнітофон.
Удома вже все прибрали зі столів. Я не хочу заходити в нашу кімнату, бо там сестра шепочеться з Вадіомом. Мати з тьотею Любою курять на кухні біля вікна, втомлені, перевдягнуті в домашнє. Вони спираються ліктями на стіл із горами помитого посуду, мовчать і думають про те, що свято скінчилося, а через тиждень і взагалі почнеться листопад.
