Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.12

© Михайло Нечитайло, 15-12-2016
Та з’явилася Надія. Не ота, що в кожного в серці тліє, а Надія Василівна. З того світу прилинула на цей глянути, сподобилася Мирона свого побачити – безпомічного, бездомного, неприкаяного – і так зажурилася за його долею, так затужила, що й гріх його простила, й зраду, й неподобство те все, що їй перед смертю в життя приніс, та й саму смерть пробачила, що по його недотепуватості собі заподіяла. Все простила, шурнула світом, знайшла самотину теж неприкаяну – Ванду Пацюк, звела їх з Мироном на якусь мить у старій сільській бібліотеці, вклала у Вандині вуста одне речення:
- То йди до мене.
І тим реченням перевернула світ, дала Миронові надію, вже не себе, покійну, з того світу не вертають, дала надію просту, оту, що в кожного в серці тліє.
Ванда Михайлівна, людина від Мирона Марковича на десять літ молодша, жінка-красуня, як для своїх літ (вона ще й зараз ого-го, а тоді, у сорок з гаком, узагалі була ще еге), хто ж відмовиться від співжиття, а такому сіроманцеві, як Мирон Маркович, без даху над головою та й у голові врешті-решт теж, відмовлятися було не те що непристойно, а й просто неможливо.
Так і пристав у прийми, так і приріс до цього села, до Ванди, до поросят, до криниці біля груші, до хвіртки з бляхи, до городу, до сусідів – нікуди йти далі, отут треба докапаряти світ та й вибратися, як час прийде, он тією дорогою, що поза ясенами, у вічне царство молитви кожного біля власного хреста.
Ванда, доки ще був при чоловічім потенціалі, вабила, як жінка. «Тіло кликала до бою», як пишеться в класиці, а як бій скінчився й солдати злягли в труну вічного непідняття – звик Мирон до баби Ванди, отак і живуть.
Ех, старий бовдуре, хоч серед сивих скронь відкрий душу, впусти в неї чи Ванду, чи Надю покійну, зігрійся біля них душею, не тілом. Не може. Згубив ключа до душі. Ні, не згубив, загребла клята Єва разом з грішми, з квартирою. Замкнена душа, закрита на всі засувки та клямки, і там, у запертому царстві, у тьмі глухій, де ні вікна, ні бодай блідої плями, на голій лаві серцевого стуку – чи то примара, чи поголос, чи дзвін ледь чутний – Єва. Проклята розумом і думкою, знеславлена лайливим словом, гнана геть усіма бідами, що принесла, але не вигнана, не стерта, не спаплюжена – сидить, зирить у очі крізь літа й кілометри, відсутня, але жива, недоступна, але поряд, вік би її не бачити, але хоч на хвильку стріти, гнати її гоном диким, але приголубити тепло, пекти б її вогнем пекельним, але й закрити від вогню – Єва.
Так усе життя й прокохав найбільше зло на землі. Послане йому світом. І хто знає, рай чи пекло спізнав, кохаючи кару свою господню. Сам не здатен те зрозуміти, куди іншим зі своїми конвульсіями.
Ось хоча б і Ванда. В неї тих думок, як піщинок у відрі. Але всі й вартують, як ті ж піщинки. Тарабанить, ляпотить, гелгоче. Піском сипле межи очі  й у душу, але вмиєшся своєю думкою – і все, очистився.
Колись цілий вечір товкла Ванда перед ним свій пісок у ступі, намагаючись витовкти якусь теорію про світобудову. Якісь паралельні світи тулила, матерію та час залигувала, безсмертя розуму обґрунтовувала та людство тягла кудись у вічність, немов корову до бичка. То корова від бичка хоч здатна затільніти та рід свій продовжити. А людство, Вандо? В яку вічність його тягти, яку світову даль йому давати, коли воно, нікчемне, в диявола на службі, як наймит у пана.
Хех, Вандо, розумахою себе вважаєш, якісь шифрограми світом тчеш, а простого зрозуміти не годна, того найпростішого, що він, сирота безрідна, мужик простий без університетів та чтива книжного, Мирон Маркович, у власній голові викохав – пустоцвіт світовий людство наше, пустоцвіт.
Чи то Біблію не так переклали, чи не так втлумачили, але не про яблуко диявольське там ідеться, не про наготу тілесну Адамову та, ох, Євину – то алегорії все, бо в іншому суть. Не яблуко Диявол у образі Змія людству підсунув, ох, не фрукт простий – гріш. Недарма гроші та гріх – ледь не одного кореня слова. Не в тому суть, що перші люди голитьби встидалися – гріх первородний у тім, що наготу свою люди в шати заховали. Не під морозом лютим, не під вогнем пекельним – в раю того ніц, а виключно ради хизування одного перед одним.
Від того часу немає зупину ненаситності людській. Ради чого люди затупали землю? Аби лише ради життя свого, то й хай би. Ні, ради багатства. Дай людині волю – ради наживи всіх сущих зведе в могилу й сама в пустоті всесвітній туди рано чи пізно піде, але ж з якої гори золота в безвість зсунеться. Чи й не гордість, га?
Що не переміря́в Мирон Маркович думкою, до чого не прикладався – все в гріш спускається, все ним міряється та важиться, все до нього сходиться, як до свого центру світ.
Навіть Бога – і того грішми міряють. Творять течії та секти, кланяються одному Богу в тисячах іпостасей. Ради чого, чи Богу се нужне? Не ради Бога, ні, просто кожен вождь Бога під себе кладе як, о, гріх, просту повію, і як ловелас здобуває з повії насолоду, як чубиться з-за неї з іншими самцями, так вождь черпає іменем приватизованого Бога з пастви грошву й тим усе й кінчається – далі нічого немає. Далі хіба що ненависть до іншої пастви, що не йому калитку відкриває, далі йде паства на паству ради гроша та воює кожна нібито за свого Бога, хоча воює дідько знає й за що, адже Бог один. Гріш – не один, їх багато, от за них і товкотнеча.
Людство зі своєю ненаситністю навіть не пустоцвіт для світу, пустоцвіт – те, що обсипається без сліду; людство – зараза. Що толку з його ума, як ним править не пізнання для життя, а пізнання для наживи. Людство, намалювавши на прапорі гасло про рівність, справедливість і братерство, весь вік свій того прапора стелить ганчіркою перед порогом і тре об нього ноги. Не буває рівності там, де править гріш - бо там обов’язково хтось їде на комусь; не буває справедливості там, де править гріш – бо де один з-за скибки хліба кладе віка свого, інший мільйонами скибок дорогу собі мостить, але іншому, аби віка не клав, і одної не вділить; не буває братерства там, де править гріш – бо в кого мільярди грошів, ладен ради одного, наступного гроша, мільярди життів покласти, аби здобути його, хоча, в принципі, він йому при його мільярдах, той один, не дуже вже щоб і потрібний.
Не буває багача – друга людства. Багач – вічний його ворог. Бо, не задумуючись навіть особливо, покладе його, людство оте так зване, ради щербатої якоїсь копійки, покладе все до ноги, бо немає багачу зупину в жадобі наживи, а людству немає зупину в намаганні кожного його суб’єкта вшипитись у багачі. Немає людству зупину в бажанні стати самому собі чим побільшим ворогом. Немає людству зупину в нищенні світу ради примарного багатства. Не розуміє воно, що поза світом і багатство – ніщо. Так що, Вандо Михайлівно, якщо розум і вічний, то лиш там, де він не з гроша, а тут, між людей, це й не розум зовсім, а так – глитай.
У які світи вічні тягти спільноту нашу людську, як вона ті світи здатна глитнути в свій капшук. Не з необхідності навіть, а так – хизування ради. У Бога й з вибором-то не густо: або людство очистити від гроша, або світ очистити від людства, бо як пустити до вічності таку поторочу, якою ми є, то й вічності, й світу, й Богу самому – всьому гріш ціна.
З очищенням від гроша не дуже складається. Колотяться люди, революції здіймають, яко бурі в пустелі, але зсідаються вітри, влягаються піски – а пустеля як була пустелею, так нею й лишається. За що колотитеся, людове? Об чім печетесь? Об рівності, справедливості, братерстві, скажете. Але в революції ведуть вожді, вони вам кажуть дуже правильні слова, вони кличуть до омріяних ваших висот, та от біда – висоти їхні кінчаються троном, і рух спиняється, й скочуються вони до дій тих, кого зігнали з трону. Вони здобувають гріш, великий гріш, сиріч, владу безмежну – і заспокоюються, персонами своїми милуючись, а вас, сіромахи, зневажаючи; бо вони – високо, а ви, як не крути, під ногами. Вони поринають у багатство тоді, коли треба переступити через себе й вести далі. Переступити ж через себе вдається мало кому – гріш в’яже по руках і ногах; а хто ж може відкинути його геть, очистити від нього світ, дати натомість інше щось, значно величніше й краще, що кликало б людей, але не сортувало їх, не складало по окремих шухлядах, де критерій сортування – не розум, не здібність, не талант, а виключно товщина кишені.
Хто здатен спинити зло?
Бо гріш – це і є уособлення зла. Це основний його прихисток і колиска. Що породжує війни, вбивства, злість і розпач, безнадію та зневагу? Гріш, гріш, гріш.
Ну, хіба інколи ще ненависть, що, як стверджує Ванда, та хоч у цьому щось угадала – є та ж сама любов, тільки зі знаком мінус.
Хоча… Вже й любов зміряють грошем, уже й на неї ціну склали, тож продають, як звичайний крам. На погонний метр, на кілограм, на секунду.
Немає святості вже між людей. А якщо і є, то лише в окремих душах. Базар кругом, базар. А що на базарі не продається? Хіба прилавок, з якого торгують. Та й за той правлять податок, отже, й він має ціну.
Ох, Єво, як же дорого ти оцінила його, Миронову, любов. Та від такої ціни вона згоріти повинна, як найсухіший порох. Вона димом давним-давно повинна звіятись у далечінь. А вона не згоряє, не звіюється, пече десь у глибині душі майже сімдесятилітнього діда, що вже й не чоловік для жінки – дід дідом та й по всьому. Куди ж летиш, дідівська душа? У згадки? А що з них тобі, зі згадок тих полохливих? Забудь усе, хилися до Ванди, бо ось і вона вже зникла – а ти все про Єву та про Єву.
Ех, продати б згадки. Тільки хто їх купить, хто забере з душі, як клунок з картоплею, хто зварить собі з них харч, як вони не картопля – туман; а туман їсти дурнів катма, туман – харч для тих, хто в згадках тоне, що й гріш не врятує, хто душу втопив у коханні так, що ні човна, ні водолаза, ні спеки такої несамовитої на світі немає, аби дістати утопленика. Роки, літа –  а й ті безсилі. Смерть хіба що в змозі. Але ж кажуть – душа безсмертна. Пурхне понад могилою – та й гей до Бога. І все своє – гріхи, любов, спокуту – все з собою туди ж. А там як Бог дасть.
Якщо його не придумали й не куплять
Якщо душі не придумали.
Якщо не придумали й самої любові.
Он казала Ванда, що світ – вічний спалах, якого немає. А якщо немає світу, то немає нічого.
Один тільки спалах.
Від того й пече.
І Мирона Марковича, й жіночку оту, що крокує дорогою, й усе людство врешті-решт.
Якого, виходить, теж немає. Немає гроша, немає зла, немає думок, немає нічого.
А є тільки печія.
Спалах.
Ох, Вандо, Вандо, якої немає, де ж ти сьогодні, бабо безпутна, є.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 17-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79959392547607 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …