Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44624
Рецензій: 87313

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Шанс

© Аркадій Поважний, 13-12-2016

Ярослав мчав на велові. Була тепла липнева місячна ніч. Сьогодні повертався як ніколи пізно. Кум затримав, усе хизувався новим гумовим човном з мотором, та рушницею для підводного полювання. Схаменувся, коли підходило до двадцять третьої.
Вже за кілька кілометрів від кумової оселі промайнула думка, вірніше питання – чого це Лариса не обриває телефон, коли він не прийшов об обіцяній дев’ятій вечора. Виявилося мобільний розрядився, а це виллється у домашні «розборки», звинуваченням у шлюбній невірності, зіпсованій молодості і такому подібному. Ось вже тридцять п'ять років як одружені. Все пішло якось не так після третього місяця шлюбу. Не зміг вбагнути, як так сталося, що вліз у таку халепу. Поки зустрічалися, здавалося кращої немає і бути не може, а далі ніби очі відкрилися: зовні не дуже гарна, за вдачею сварлива, скнара, безпідставно ревнива – їй все ввижалося, що він тільки за поріг, то відразу до якоїсь шльондри біжить. Думав з роками вирівняється, злюбиться. Та все ставало гірше, навіть після того, як діти народилися. Тепер син із донькою виросли, вивчилися і виїхали до міста, а стосунки так і не налагодилися. Спокій лише під час сну, а так вона цілими днями гирчить на нього за всякої дрібноти і схоже без цього «пиляння» вона вже не бачить сенсу існування, ніби для цього і виходила колись заміж. Її девіз: «Чоловік дуб, а жінка – дятел на цьому дубові». Якийсь період Ярослав ловив себе на думці, що у нього теж випрацювалася психологічна потреба у цих сварках, вірніше бути жертвою, себе подобалося жаліти і сподіватися, що колись прийде звільнення, з’явиться якась красуня, яка поманить його і вони втечуть. Та от, коли траплялися миті бувати на самоті, як зараз наприклад, відчував неймовірну душевну легкість.
Виїхав на шлях, що праворуч вів понад річкою, ліворуч – луки. Місяць світив надзвичайно яскраво. Боже, він вже забув які прекрасні липневі ночі.  Колись давно, ще коли був вільний, не одружений, мав упевненість, що стане художником, малював то дійсно лепсько, хотів поступити до якогось художнього навчального закладу. Тоді часто виходив у таку пору, опівночі, саме в цю місцину і малював. Писав гуашшю та аквареллю, планував перейти на масло, та грошей не було. Де тепер ті його нічні пейзажі? Здається на горищі, та скоріш за все Лариса спалила. Вона чомусь і тут висловлювала ревнощі, оберігала його від мистецтва, боялася аби не пішов у штукарі, бо на її переконання, всі ці художники та письменники бідарі.
Хотів написати маслом той самий дуб, під яким полюбляв спочивати у дитинстві. Скільки років тому дереву? Дід Павло говорив, що триста чи чотириста, зараз він буде за вигином річки, через лісосмугу.
Від води повіяло м’ятою та сухим очеретом. Цей запах роз’ятрив душевний щем, згадалося втрачене. Тільки що саме? Чи то якесь забуте кохання? Але ж якщо то було дійсно кохання, як його можна було забути? Так багато заблокував шлюб із Ларисою. Воістину ніби хтось чаклунством звів їх і чари розвіялися за кілька місяців після шлюбу.
Біля дубу є великий пірамідальний пагорб, ще називають «скіфська могила», на шолопку три горбики вряд, про які ходе невиразне слово оповіді старих людей, що ті горбики насправді якісь давні поховання, ніби-то дівчат-потопельниць, які років двісті тому у цих місцях погинули під час магічного ритуалу. Деякі краєзнавці із міста спрощували цю легенду, стверджуючи, що то роботизна чорних археологів, що шукали скіфське золото, та останнім Ярослав не дуже вірив, бо ті «науковці» колишні комсомольці.
На мить Ярослав зупинився, аби послухати звуки нічного лісу, що починався відразу на тому березі, десь у гущавинах кричав невідомий птах, якщо це можна назвати співом, то дуже схожий на крик жінки. Рушив далі. До хати ще три кілометри.
«А чого це я як дурень поспішаю?» – заспокоював себе. – «Ця гідра хоч так, хоч так мізки виїдатиме, то яка різниця годиною раніше, годиною пізніше? То чи не краще вже розтягнути радість?»
Тепер він точно зупиниться біля дуба, посидить під ним, може розкладе багаття, підніметься на скіфську могилу.
Сплив у пам’яті епізод юності, коли з дядьком у цих місцях були на сінокосі. Під вечір Ярослав приснув на піраміді, між нез’ясованих горбиків. Саме тоді приснився сон, той самий, який запав у непам’ять. Прокинувся далеко за північ, а його тим часом обшукалися, так гучно гукали, що прокинувся. Сон був такий емоційний, хотілося  у сновидіння повернутися, наснилося щось дивовижне і від того що не міг згадати почав душевно страждати. Дійшло до психіатрії, кололи якісь потужні ліки, які вгамували нерви, а потім ще до армії забрали, потрапив у большевицький флот.
Ось наблизився до лісосмуги, шлях вів крізь неї. Дерева утворили своєрідну арку, дикі канадські кленки сплелися на верхівках. Тут завжди прохолодно і вогко, а зараз ніби в тунелі, та тут може проїхати наосліп.
До дуба ще метрів сто. Вже видну густу крону.
Та ще це? Під трьохсотлітнім велетнем ніби вогнище і три фігури. Мабуть хтось із рибалок. Що ж, хотів побути на самоті, але компанія – теж непогано, може й чарка перепаде.
Звернув на стежину, що відхилялася до дуба крізь високі бур’яни. Коли наблизився достатньо близько, що його помітили, від несподіванки остовпів. На перехрещених колодах, довкіл вогнища, сиділи три надзвичайно красиві дівчини і… – абсолютно голі. І ще дивно – вони не сконфузилися при його появі. Та, що сиділа до нього обличчям поманила пальцем, звабливо посміхаючись. Він падкий на цей порух перста, так само його заманювала Лариса на сіновал, коли тільки почали зустрічатися.
Присів, намагаючись не зиркати на дівчат, а так хотілося витріщитися. Навіть стало дещо боязко, бо Лариса могла піти на його пошуки і коли б застукала тут, то це вже до кінця віку доказовий привід довбати звинуваченнями у зраді.
Дві дівчини не звертали на нього уваги, заворожено дивлячись у вогнище, ніби бачили вперше якесь диво. Та, що поманила, запросила сісти біля себе.
- Ми раді тебе бачити знову, художнику.
- Знову? Художнику? – здивувався Ярослав, несподівано почалося де-жа-вю, усе здалося знайомим. – Чому художник?
Насправді йому все життя хотілося мати цей титул, але з тих пір, як закинув малювання, був переконаний, що не заслужив його.
- Ти забув, – сумно констатувала незнайомка. – Та нічого, я тебе поцілую і пам’ять повернеться.
Її губи пахли травами і річковим мулом. Їй років двадцять, довгі мокрі волосся, пронизливий погляд. Пам’ять відразу повернулася. Згадав відьмацький згляд, від якого страждав тоді у сімнадцять років.
- Аатме? – спитав тихо, дивуючись, що власний голос несподівано змінився.
То був той самий яскравий сон. Наснилася тоді ЛЮБОВ. Яким чином ціле літо умістилося у кілька годин дрімоти? Три місяці прогулянок по берегу моря, лісами. Очікування коханої на обрії під столітньою сосною. І яке безмежне щастя, коли вона нарешті приходила. Сон, як уже було сказано, забувся за п’ять хвилин після пробудження, але залишилися емоції, потім з’ясувалося що емоції без прив’язки до пам’яті чреваті психічними розладами. Яка то була мука, коли не пам’ятав об’єкту любові. Скільки зусиль доклав аби повернути спогад. Намагався ночувати на тому самому місці. У відчаї плакав. Мати водила до бабці-шептухи, яка душевну хворобу виливала водою, та вичитувала молитвами. Завершилося психіатричною лікарнею.
- Як же ж так? – питав. – Я знову заснув і коли прокинуся, все те почнеться знову?
- Хіба у тебе не було шансу?
Звісно, тепер він остаточно пригадав. Аатме водила його в підземелля, де показувала храми, збудовані древніми, показувала скарби скіфів, джерела із срібною водою. Тоді вона пообіцяла показати обитель старих богів. Її прохання залишитися поруч із нею назавжди, чого він теж палко бажав, почувався безмежно щасливим, та щастя затьмарювали якісь прив’язки вдома: батьки, не здані до бібліотеки книжки, дрібні борги та ще оце бажання стати художником, поступити до художнього училища, або ж студії. Потім почулися голоси дядька, матері і ще когось, гукали – «Ярко! Ярко!».  Аатме тоді обійняла його, поцілувала: «Зараз іди, я відпускаю, поки тобі немає чого втрачати. Коли погукаю удруге, стане набагато важче, але то буде останній шанс». І знову поцілувала. Поцілунок був настільки палкий, що він уві сні ніби втратив свідомість і коли прокинувся саме ті п’ять хвилин перебував у запамороченні. Усі ті плани, заради яких полишив її, виявилися пшиком, бо не став тим, ким хотів, тому підсвідомість і мучила все життя.
Аатме підвелася, взяла його руку, повела за дуб. Там стояла двоколка, схожа на єгипетську колісницю, на якій можна їхати тільки навстоячки, тримаючись за поручень, запряжена білим коником. Вони зайшли в бричку. Коник зірвався і колісниця злетіла в небо, помчалася на зустріч Місяцю.
Ярослав заворожено дивився на супутник Землі і бачив як стрімко збільшується, чіткіше вимальовується місячна поверхня з його горами та кратерами. І ось вже мчали серед сірих скель.
- Я помер? – спокійно поцікавився Ярослав.
- Ти живий, – вона засміялася і поцілувала його в губи.
- Я таки помер, або знову приснув на могилі, – її поцілунок додав душевної свободи і чомусь згадалася інформація, яка запам’яталася з дитинства і здавалася безглуздою: – На місяці майже немає атмосфери і температура більше мінуса ста градусів.
У темному зоряному небі, бачив диск сонця, воно не сліпило так як на Землі, та й рідну планету видно з іншого боку, це блідо-блакитний млинець з чіткими контурами Африки та частини Європи.
Колісниця пірнула у жерло величезного кратера і у суцільній темряві летіла вниз до слабкого бузкового світла.
Примісячилися у долині, де росли покручені дерева і синюватий ґрунт. Зупинилися біля величезного фонтану із білого мармуру зі скульптурами тварин схожих на динозаврів. У фонтані купалися чоловіки і жінки, пили, зачерпуючи воду із водоспаду.
Аатме повела його до фонтану, хтось тицьнув йому дерев’яного келиха, він набрав із фонтану. На смак виявилося пиво.
- Де ми?
Аатме посміхнулася і долонею обвела навкруг.
- Впізнавай. Місяць твоїх мрій: «Там відьми і чорти мене поїли, з фонтанів пивом і вином».
Ярослав пригадав процитований уривок вірша, який написав приблизно у ті часи, коли мріяв стати художником, саме тоді розглядалася перспектива бути також і поетом.
- Навіщо це мені зараз? – спитав сумно. – Я вже старий, я давно не той і все це забув.
На сухому дереві неподалік фонтану Ярослав побачив прив’язану стару жінку. Опізнав Клавдію Федорівну, яка померла років десять тому.
- Навіщо вона тут?
- Покарана, – відповідала Аатме. – На Землі вона нищили Любов. Штучно зводила людей, які не мали зійтися.
- Привороти? – здогадався Ярослав. – У мене були підозри, що то вона Лариску навчила як на мене туману нагнати. І що ж вона тут робить?
- Страждає, – відповів якийсь чоловік-чорт.
Ярослав віддав йому келих.
- Мене б усе це порадувало тоді, зараз звісно радісно, але щось тяжіє, – потер груди. – Занадто багато життєвого вантажу накопичилося. Діти, а ще мають скоро онуки.
- Я тобі обіцяла тоді другий шанс. Ходімо до обителі Володарів Всього.
Вони знову стали в колісницю.
Ярослав озирався на Місяць, бачив як той разом із Землею поступово зменшувалися, перетворившись на звичайні зірки. Мчали, маневруючи між гігантських астероїдів, біля палаючих планет і планет на яких спостерігалося життя. Повз них пролетів схожий на дирижабль космічний корабель. Ярослав розгледів ілюмінатор, а за ним здивоване обличчя людини, яка не різнилася від землянина. Далі опинилися у суцільні темряві, Ярослав не розумів, чи рухаються вони, чи застигли. Він чомусь бачив і Аатме і коня, хоча не було ніякого джерела світла.
- Дивись, – вона показала кудись униз.
Із космічного мороку вималювалися згустки зірок, а потім стало видно окреслення міста: вежі з куполами, будови, схожі на церкви. Від цього дивного міста, яке висіло у порожнечі на всі боки тягнулися безліч золотих ниток-променів.
- Це і є обитель богів? – спитав Ярослав. – А ми туди спустимося?
- Ні. ти просто не побачиш міста. Там одна піщинка розміром з Юпітер.
- Розумію глибину метафори. Ми як комахи, вони відчувають що люди є, але не бачать їх. Що то за промені?
- Звідси керується Всесвіт.
- А верховного правителя можна якось побачити? Хоча б здалеку?
- Ні, – Аатме поклала голову йому на плече. – Просто такого немає.
- Невже парламентська форма правління?
- Єдиноправство – земний винахід, земляни гадають, що так раціональніше усе контролювати і керувати. Адже у всі часи саме через це людство постійно воює.
- Я хочу додому, – сумно мовив Ярослав, присівши на підніжку і звісивши ноги над нескінченною порожнечею. – Заводь свій шарабан.
Аатме смиконула повід. Кінь пірнув у простір. Вже не спостерігав за космічними видами. Чомусь у підсвідомості, наче молоточком почав вистукувати голос Ларіси: «Ярко! Ярко! Ярко!».
Вони вже біля дубу. Дівчата сиділи там же біля вогнища.
- Чого ти найбільше бажаєш? – питала одна із русалок, розкладаючи на землі карти таро.
- Повернути щастя. Ті дні, коли був по-справжньому щасливий, коли малював, та засинав біля вогню.
- Гадаєш, щастя там де минульщина? – спитала Аатме.
- А хіба ні? Тоді не було Лариси, не було ворогів, не було хвороб, врешті – нервових розладів. Уколи такі болючі. Я так хотів повернутися до тебе, тільки забув де ти, забув тебе.
- Тепер залишишся зі мною? – Очі Аатме засвітилися, вона сіла біля його ніг, поклавши голову на коліна. – Обіцяю тобі показати усі таємниці землі, які ти зможеш намалювати і кожної ночі, після чергового шедевру, засинатимеш біля вогню.
Ярослав замислився. Залишитися? Але якось тривожно від того, що треба зректися від прожитого, перекреслити дітей, ніколи не побачити онуків, врешті ті ж кляті борги, яких накопичилося чимало, здавалося кредитори дістануть навіть у глибинах космосу. Виявляється у тягарях теж своя романтика. Пригадався дід Павло, який молодість провів у мордовських таборах і все життя пригадував ті важкі часи з теплотою в очах, бо там у нього була любов.
У голові знову запульсувало жінчиним голосом: «Ярко! Ярко!»
- Можна мені до завтра подумати? Хоча б і з дітьми попрощатися.
Одна із русалок подала Аатме золоту чашу. Вона злетіла до гілок дуба, струсила з листя нічну вологу, потім розрізала собі долоню, і зцідила кілька краплин крові. Подала чашу Ярославу. Між тим Ларисин голос лунав у повітрі все гучніше.
- Любий, – Аатме простягнула кубок. – Шанс, це завжди несподіванка. Або «так», або «ні». Випий і залишайся поруч зі мною, або ж йди на голос тієї, хто тебе все життя мучила і далі мучитиме.
Він не взяв чашу, а рушив за дуб, аби глянути чи не стоїть там Лариса.
- Ні, таки я з тобою, – він обернувся, але довкола окрім туману нічого не бачив, лише набридлий голос дружини.
- Свиня така. Годину як пішов від кума, усе по бабах хоче побігти, і коли ти вже настрибаєшся, ірод клятий? Вже шостий десяток, а воно ніяк не нагуляється.
Ярослав обзирнувся. Він веде велосипед, бреде по дорозі, поруч Лариса.
- Як я тут опинився?
- Опинився, – огидно передражнила Лариса. – Значить так, дорогенький, тепер із двору ні ногою, ніяких кумів і все таке. А то так і здохнеш десь у канаві. Бач, що надумав, це добре, що я до дубка повернула та побачила.
- А Аатме? Де вона?
Це питання неабияк розлютило дружину.
- Ну що я говорила, падлюка ж така. Ледь очунявся, а вже про шльондру якусь думає, оце знайду її та патли то повисмикую.
- Стули пельку! – Ярослав уперше в житті подібним чином крикнув на дружину.
- Що?!!! – Лариса потягнулася за ковінькою, яка лежала на узбіччі.
Ярослав розвернув вело і помчав до дуба, не звертаючи уваги на прокльони з погрозами, що летіли услід разом з дрючком, який гепнувся поруч.
Біля дубу нікого не було, не було навіть згарища. Забіг на скіфську могилу і звідти на всі боки гукав Аатме.
- Я згоден, люба Аатме, – плакав він. – Згоден, забери мене.
Присів на горбик і просидів до світанку.
Дивився на сонце, яке почало підніматися над лісом:
- Я знову втратив шанс, тепер назавжди, – шепотів Ярослав.
Спустившись із пагорба вже майже не пам’ятав епізоду ночі, лише те, що йому наснилося щось дивовижне і треба за будь-яку ціну повернутися до сну.

13.12.7524

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 19-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 16-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7148449420929 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …