Вітер скаженів. Місяць, причаївшись над велетенським горіхом під нашим вікном, малював тінями на стелі чудернацькі візерунки. Тіні розповзалися стінами, зазирали у щілини, нишпорили по кімнаті. У поодиноких відблисках негоди, що так квапливо наближалася, вони здавалися хижими, зловісними силуетами із фільмів жахів, які так полюбляє Артем. Велична і, водночас, моторошна картина. Якби я могла тремтіти, що обов’язково б затремтіла.
Скрипучим голосом диктор по старому радіо, яке ніяк не дозволяє сестрі відключити дядько Тарас, повідомляє, що вже північ. Рівно дві години тому моя Лідуня пішла до того будинку…
Він, сам по собі, має моторошний вигляд. Навіть в ясну сонячну погоду, навіть без власниці. Зі свого місця через вікно я щодня бачу сірі, заплетені диким виноградом стіни, неохайний, з покрученими магнітними бурями, схожими на калік, деревами, город, що глушіє. Раніше він щовесни тонув від червоного – океану добірних тюльпанів, які Ксенофонтівна вивозила на продаж. Брали їх переважно нетутешні. Жінку завжди переслідувала її темна слава…
Відтоді як Ксенофонтівна заслабла, за садом ніхто не доглядав. У квітні, за звичкою, зацвіли тюльпани. Але бідолашні заледве змогли пробитися крізь густу осоку.
Помирала сусідка насамоті. «Жінку навіть не було кому забрати з моргу. Самотність – найстрашніше, що може трапитись з людиною», – шепотіла тітка Поліна.
Знаю… Я теж самотня. Вік ляльки короткий. Ти потрібна Лідуні, поки їй шість і вона не випускає тебе з рук: вдягає, годує, колисає, будує для тебе піщані замки і вигадує сукні. А коли їй виповниться вісім, ти вже припадаєш пилом на полиці. Покинута, забута, зайва. Добре, хоч не винесли на горище, як решту твоїх колежанок.
Ванесса рідна. Приємні дитячі спогади. Ще й вдало вписалася в інтер’єр. Тепер ти завжди поруч. Маєш щастя спостерігати, як дорослішають твої дітлахи, тішити серце ілюзією своєї присутності у їхньому житті, своєї потрібності.
Голосно гупають двері на кухні. Десь у будинку відкрите вікно. Коридором ширяє протяг. Його нікому впокорити. Дім порожній. Тітка Поліна на дачі у друзів, її брат, дядько Тарас, подався в нічну зміну на завод. Скориставшись повною свободою, Лідуня нарешті наважилась залізти до будинку відьми.
Чергова блискавка освітила кімнату, потужний рокот грому оглушив. Клацнув новенький замок, весело рипнули вхідні двері. У прихожій почулися квапливі кроки, з’явилося світло. Лідуня забігла до своєї кімнати: мокра і схвильована. Пхнула ногою рюкзак, що лежав біля входу, скинула на стілець шкірянку. Сіла на ліжко, дістала мобільний.
– Я вже вдома. Не знайшла… Як це не в неї? А в кого? Ти ж добре пам’ятаєш те фото. Я в ботанічному саду біля рожевих троянд. Воно стояло у мене на столі, а тепер зникло…. Як це переставила? Я ще не страждаю на забудькуватість…. Мати не брала. Я питала.
Лідуня різко підвелася, стала біля вікна і заходилася викручувати своє волосся.
– Як це навіщо їй? Щоб наслати порчу. Я з нею не привіталася. Вона злопам’ятна. Ти ж чула всі ті історії. А в мене тоді просто не було настрою. Бачила б ти, як вона різала мене поглядом…, – обернулася. – Що-що, шукатиму. На столі нічого не було. Так, різні дурниці… Та не накручую я себе. От виросте у мене ще одна голова або волосся на обличчі, тоді побачиш.
Завершує розмову, бере великий махровий рушник чорно-білого кольору. В родині його називають зебриком. Нашорошена, ніби роздратоване кошеня. А я радію, що вона нарешті вдома, у безпеці.
З рушником покінчено. Долонька Лідуні зникає у кишені вузьких джинсів. Витягає звідти щось схоже на кулон. Я бачу срібний ланцюжок, витончену оправу, зелений камінець усередині. Дівчина підходить з прикрасою до дзеркала, прикладає її до грудей, кілька хвилин милується, але так і не наважується надягти. Ховає під матрац, але одразу забирає. Дістає із сумки матерчатий пенал, викидає з нього кулькові ручки. Повертається до мене.
Визирнувши, чи немає нікого за дверима, замкнувши їх за ключ, Лідуня надягає ланцюжок мені на шию. Кулон завеликий. Минаючи груди, опускається до самих ніг. Вона ховає його під мою сукню. Розгладжує зморшки на вилинялій парчі. Посміхається, радіючи надійному сховку.
Негода лютувала. Блискавши, з періодичністю в декілька хвилин, подавали умовні сигнали небесним гарматам, які вибухали загрозливих рокотом. У вікнах тремтіли шибки, вітер безжально шмагав їх віттям горіху. Повітря у кімнаті здавалося густим і тягучим.
Відблиски грози випалювали небо. Вони «поїдали» і мене. Відбувалося щось дивне, страшне. Те, що я не могла ні приборкати, ні зупинити. У моє пластмасове тіло вперше проник жорстокий демон, якого люди звикли називати болем. Він крутив його, вивертав. Я намагалася триматися, зціпивши гумові вуста, аж доки, підкинута вгору черговим болючим спазмом, не похитнулася і не полетіла з тумбочки.
За вікном біліло, випогоджувалось. Свідомість поверталася повільно. Я здавалася собі важкою, наче моє пластмасове тіло залили свинцем. Чомусь лежала на білому ворсистому килимку у кімнаті Лідуні, відчуваючи холод від підлоги. Що саме по собі вже було дивом. А за кілька наступних секунд я встигла зробити дві зовсім неймовірні у моєму становищі речі: кліпнула і поворухнулася. Я могла крутити головою, рухати руками, відчувати тепло тіла. Я була живою…
Існують речі, які не можна ось-так усвідомити. Це ніби сон, якщо ляльки можуть снити. Я просто лежала, не рухаючись, насолоджуючись барвами, яких раніше не передавали мої скляні очі. Переді мною шафа, стіл, журнальний столик із дзеркалом – моя одвічна домівка. Місце було порожнім, а дещо з косметики, якою мене завжди обставляла по колу Лідуня, валялася на підлозі. Я простягла руку, дивуючись її гнучкості, потяглася до однієї зі скляночок, торкнулася холодного пластмасу.
На ліжку жалібно заскрипіла пружина. Прокидалася Лідуня…
Промайнула рятівна думка – сховатися. Та єдиний сховок у кімнаті з мінімальною кількістю меблів – масивні темно-зелені штори на вікні. Але отримати людське тіло – одне. Потрібно ще навчитися ним керувати. Руки, з допомогою яких я силкувалася підтягтися, тремтіли, ноги відмовлялися йти. Я намагалася притримувати рукою клаптики тканини, які слабо прикривали моє оголене тіло. Довга парчева сукня, яку кілька років тому презентувала мені Лідуня зі свого дитячого гардеробу в обмін на мою шерстяну, над якою плідно попрацювала міль, під час перетворення, того неймовірного дійства, в реальність якого й досі не вірилось, розлізлася на шматки.
Долаючи біль і страх, я поповзла. Та чим більше рухалась, тим сильніший створювала шум. Медальйон, який вчора надягла на мене Лідуня, шкрібся по землі. Довелося перекрутити ланцюжок, закинути його на спину.
Ліжко знову зарипіло. Цього разу натужніше, гучніше. Цей звук різко обірвався, змінившись іншим – плямканням її домашніх капців. До рятівної штори лишалося кілька сантиметрів. Я ще сильніше втислася в килим, підігнула під себе неслухняні ноги. Наді мною нависла тінь господині.
– Ти хто? – вражено запитала вона.
Я відкрила рот, хоч і не уявляла, як перетворити свої думки на слова. Зробила глибокий вдих, намагаючись упіймати той потік, який понесе звуки назовні.
– Ва…не…сса, – жадібно ковтнула повітря, намагаючись здолати раптовий напад кашлю.
Лідуня мовчала, а я губилася під її поглядом. Стискала в руках клаптики сукні, і сама, здавалося, стискалася.
– Що? – нарешті вона вичавила із себе глухе. – Яка Ванесса?
– Ля..ль..ка, – я все міцніше тулила до грудей парчеве шмаття.
Її погляд змінився, став важким.
– Що за маскарад? Це жарт, розіграш? Це вигадки Маринки, так? – вона спробувала розсміятися.
– Ні. Я … ля…ль…ка, – рукою, яка від хвилювання остаточно відмовилась мене слухатись, я вказала на порожнє місце на тумбі.
Лідуня знову похитала головою, але її обличчя набуло іншого, серйозного виразу.
– Ти намагаєшся переконати мене в тому, що ти моя лялька. І ти ожила. Божевілля! Якщо ти дійсно Ванесса, як ти могла ожити?
– Не… зна … ю. Ось, – я прибрала долоню з лівого плеча. Вона побачила бліді, задавнені шрами, які зливалися у слово «Ванесса». Колись ті літери вишкребли на моєму тілі гвіздком, навічно закарбували.
Від переляку зіниці Лідуні розширились.
– Як ти могла ожити? – сердито повторила вона.
І тут погляд дівчини зупинився на моїй шиї. Вона смикнула кулон, швидко зняла ланцюжок. На кілька секунд ми затамували подих. Я заплющила очі, подумки сподіваючись, що все це безумство якомога швидше скінчиться. Але нічого не відбулося. Я не перестала бути переляканою живою лялькою.
– Його що потрібно розбити? – Лідуня кинула кулон на стіл.
На кухні весело засвистів чайник. До дверей наближалися чиїсь кроки.
– Ким би ти не була, тобі потрібно сховатися, – перелякано прошепотіла Лідуня.
Заштовхала мене за штору, наказала не ворушитися. Сама вийшла до матері. Я зігнулася, затамувала подих. «Не ворушитися – це легко», – думалось раніше. Будучи лялькою, я роками сиділа в одній і тій же позі. Але людині важче. То засвербить ніс, то заколе в боку. Від пилу я, взагалі, зробила зовсім неймовірну для себе річ – чхнула.
Лідуня повернулася через кілька хвилин. Зазирнула під шторку, сумно посміхнулася.
– Я все ще сподівалася, що ти мені лише наснилася. Може, жарт вже затягнувся?
– Я не… жар…тую.
– То що мені робити? Що нам робити? – вона міряла кімнату швидкими кроками. – Я не уявляю, як це виправити.
– Виправити?
– Повернути тебе до нормального стану. – Лідуня поглянула на годинник. – Мені треба в універ. Але ти не хвилюйся. Ми щось вигадаємо.
Крізь напівпрозору фіранку я бачила, як вона збирає книжки до широкої потертої сумки – подарунку Артема, водить гребінцем по волоссю, фарбується.
– Ось, надягни, – Лідуня кинула мені на коліна згорнутий одяг. – І нікуди не висовуйся. А я спробую дізнатися, як все це виправити.
У вікно я бачила, як вона вийшла з хвіртки, оминувши рожевий кущ троянд. Як через певний час із дому вибігла тітка Поліна. У елегантній літній сукні.
Я надягла на себе футболку і спортивні штани Лідуні. Ноги заклякли і боліли. Довелося їх розтерти.
Кімната була зовсім іншою, аніж здавалося раніше. І справа не лише в кольорах. Речі мали запахи, маленькі вади. Велика кришталева ваза, в яку Лідуня, зазвичай, складала різні косметичні дрібнички, з лівого краю була надщербленою, макове поле на картині, яка висіла над її ліжком, зблизька здавалося незрозумілою мазаниною, а фігурка орла, котра затемна лишала на стіні зловісні тіні, виявилась скарбничкою для копійок.
Ступаю босими ногами на м’який килим. Відчуваю на ступнях приємний лоскіт. Хода непевна. І в цьому немає нічого дивного. Це ж мої перші кроки. Якщо права нога більш-менш покірна, то ліва відмовляється слухатись. Стаючи на неї, мені доводиться шкутильгати. Певно, даються взнаки дитячі ігри Артема.
Наближаюся до дзеркала. Велике, практично до підлоги. З нього на мене дивиться абсолютно незнайома дівчина. Висока тоненька білявка з довгим волоссям: блискучим і шовковистим. На світ здивовано дивляться великі блакитні очі. Одяг Лідуні був на мене завеликим. На шиї, там, де раніше висів кулон – темний синець. Я знайшла прикрасу на столі і знову її надягла.
У животі раптом забулькотіло. Незвичне і незрозуміле відчуття. Що зі мною?
Рипнула хвіртка, загавкав пес. Я обережно підійшла до вікна. На подвір’ї з'явився дядько Тарас. Йшов, наспівуючи щось собі під ніс. Я повернулася до свого сховку. Сіла, обійнявши руками ноги. На хвильку стулила повіки. Через деякий час почула тихий шепіт і побачила яскравих метеликів, які перелітали з однієї велетенської ромашки на іншу.
Прокинулась від того, що хтось тормосив мене за плече. У кімнаті вже було практично темно. Наді мною схилилася Лідуня.
– Ти все ще тут? Зараз не час хропти.
– Хро…пти? – я спробувала поворухнутись, відчуваючи у тілі млосне заціпеніння.
– Ти спала, – вже сердилась вона. – А я пів дня просиділа в Інеті, шукаючи, як вирішити проблемку.
У грудях боляче кольнуло. То я «проблемка»?
– Там нічого немає про той медальйон. До речі, де він? Я не знайшла його в кімнаті.
Виймаю прикрасу з-під спітнілої футболки. Мені зимно. Тіло чомусь тремтить. Ще одне незвідане відчуття.
– У відьми в дворі господарюють якісь люди. Може, родичі. Хто його знає.
Тільки тепер помічаю, що у вікно падає світло із сусідської веранди, розливається нашим садом. Ксенофонтівна ніколи не світила надворі. Любила темряву і спокій.
– І що мені з тобою робити? Дядько Тарас вже вдома. Скоро повернеться мати. Тобі не можна тут бути. Мусиш піти.
– Ку…ди?
Моє запитання остаточно збиває її з пантелику.
– А й справді? – неохоче погоджується вона. – Тобі не можна нікуди йти, доки ми з усім цим не розберемося.
Я з вдячністю киваю. Страх, що мене знову викинуть на вулицю, повільно відступає. Моя Лідуня не така. Вона просто жартує.
Незграбно підводжуся. Живіт відзивається сердитим рокотом.
– Я геть про це забула, – супиться моя господиня. – Ти ж голодна. Чекай. Я зараз.
Один лише аромат принесених Лідунею канапок зводить мене з розуму. Я підношу до вуст склянку з холодним узваром, жадібно роблю кілька ковтків, починаю кашляти.
– Не спіши, – Лідуня легенько плескає мене по спині. Наказує підвестися і підняти вгору обидві руки. – Допомогло?
– Допомогло.
З посмішкою спостерігає, як я пробую канапки. Спершу відкушую маленькі шматочки, повільно жую, насолоджуючись смаком. Він перебиває той присмак болю, який лишився від покусаних у кров губ. Потім беру більші шматки. Збираю по тарілці крихти, але не наважуюсь попросити у неї ще. Дівчина сама підсовує мені свою порцію.
– Візьми. Я не їм на ніч.
– Чому? – дивуюся, витираючи долонею солодкі від узвару вуста. Як можна добровільно відмовитись від такої смакоти?
– Тому, – Лідуня плескає себе по округлих боках. – Не хочеться перетворюватись на свинку.
Не розумію, про що вона, але страх стати свинкою мене зараз не зупинить. В моїй руці опиняється ще один бутерброд. Здається, я нарешті відчуваю те, що люди звикли називати «щастям».
Лідуня навшпиньки веде мене до туалету. Я радію і дивуюся з того, що вже вправніше тримаюся на ногах. Роздивляюся довкола. Знайомі місця. Колись мене носили по будинку. Я пам’ятаю світло-блакитні двері кухні, пальму у великій глиняній вазі, шпалери із зображеними на них домовичками.
Підготовка до ночівлі стала проблемою. Я бачила, що Лідуня мене остерігається. Почувалася винною. Доки вона мандрувала всесвітньою мережею у пошуках якихось зачіпок, я розклала відведені мені матрац і ковдру на підлозі за диваном. Дівчина натякнула, що мені було б краще на дивані, але сильно не наполягала: «Спи, де хочеш».
Світло в кімнаті згасло близько півночі. Я знову заплющила очі, але спати зовсім не хотілося. Так і лежала, слухаючи наповнену шорохами і загадковими тінями ніч, пригадувала…
Ми, ляльки, не бездушні істоти. Ми все бачимо та чуємо. Відчуваємо. Такі собі німі спостерігачі за життям своїх господарів.
Моєю першою власницею була не Лідуня. Найдавніші мої спогади пов’язані із тісною задушливою комірчиною у підвальному приміщенні однієї із багатоповерхівок. Сувенірною крамничкою. З дня у день там зберігалися спека, монотонні дражливі звуки люмінесцентних ламп та сердите бурмотіння труб . Туди ніколи не зазирало сонце. Та й покупці були вкрай рідкими відвідувачами.
На нашій полиці сиділо п’ятеро ляльок. Мене брали до рук найчастіше. Роздивлялися, говорили: «Гарненька». Але, поцікавившись ціною, йшли геть. Сухий і завжди похмурий продавець ставив мене на місце. З моєї правої ніжки постійно спадав черевичок. Гола пластмасова п’ята креслила все нові кола на запиленій полиці.
А та жінка купила. Висока, статна, в окулярах. Її не злякала ціна сухого старця. Вона дзвінко і, як мені здалося, навіть з викликом відповіла йому: «Беру».
Я потрапила до великого світлого будинку. Так хотілося, щоб нова господиня довше не випускала мене з рук, щоб я мала змогу роздивитися яскраві, наповнені сонцем кімнати. Вони так відрізнялися від нашої похмурої крамниці-комірчини. Душа співала, бриніла щастям.
У найбільшій із кімнат стояв вишукано сервірований стіл. І всі страви на ньому виявились солодощами. Посеред столу, на великій скляній таці, стояв величезний шоколадний торт у формі метелика з кольоровими, глазурованими крильцями. Звідусіль лунав веселий дитячий сміх. Я раділа разом з малими, аж доки не наштовхнулася на сердитий погляд шестирічної дівчинки.
– Вітаю з днем народження. Це тобі, – жінка нахилилася і простягнула їй подарунок.
– У мене вже є така лялька, – не змінюючи погляду, заявила вона жінці.
Та розгубилася. Я затремтіла в її руках.
– Вибач. Я не знала.
– Нічого, – втрутився в розмову батько іменинниці. – Буде дві. Близнята. Це ж так весело.
– Я її не хочу, – скривилася дівчинка.
Мою майбутню господарку, яку звали Яною, довго вмовляли взяти мене до рук. Нарешті вона здалася.
– Не звертай уваги, – обіймаючи розгублену жінку за плечі, шепотів їй на вухо батько Яни. – Вона до тебе звикне. І полюбить. Хіба тебе можна не любити? Дівча просто вередує.
– Мені так незручно. Я куплю іншу.
– Не вигадуй. Вона дорого коштує.
Скориставшись моментом, коли за нею не наглядали, Яна винесла мене на дорогу і шмагнула в кущі. Накрапав дрібний дощик. Я лежала на колючій стерні і була певна, що моє лялькове життя скінчилося.
Але мені пощастило. Мене знайшла тітка Поліна. Принесла додому, відмила від бруду. Подарувала доньці Ліді. Я отримала новий дім, хороших господарів. Вони зі мною виросли: Лідуня та її старший брат, Артем. Для дівчинки я була вірною подругою протягом багатьох років. А потім, коли вона подорослішала і я стала їй не цікавою, опинилася на тумбочці. А що для ляльки головне? Потрапити в хороші руки…
