Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Манхеттен

© Елен Тен , 12-12-2016
Прокидаюся, на п'ять хвилин випереджаючи будильник. Внутрішній ментор штовхає у бік, шепоче на вухо тихе, але наполегливе: «Підводься». Надворі досі глупа ніч. Очі повільно звикають до штучного світла. Кілька хвилин розгублено дивлюся на календар над ліжком, намагаючись пригадати, яке сьогодні число. А, тринадцяте! Ще й п’ятниця… Не чекай гарного виторгу.
Ставлю на плиту чайник, визираю у вікно. До шибок липне мокрий сніг, мерехтить під єдиним «діючим» вуличним ліхтарем, до якого досі не дісталася  рука бешкетників нашого району. Збір на роботу, та ще й за такої погоди – особливий ритуал. Запиваючи міцним чаєм окраєць черствого хліба з маслом, яке не має ні смаку, ані запаху, починаю вдягатися. Повільно натягую гольфи, розтягнуті светри, дві пари плетених шкарпеток, товсті брюки і чоботи. Справжня капустина. А рукавички вже світять дірками. Доведеться купувати нові. Одяг і товстий пуховик додають мені кілька зайвих кіло. Останній штрих – стара пухова хустина. Вже не надто презентабельна, але ще досить тепла.
У під’їзді темно і слизько. Дме із розбитого вікна. Навпомацки, тримаючись за холодні  стіни, знаходжу вихід. Очі засліплює сяйвом фар Тимурового буса. Сам господар – велет у темній шкіряній куртці – копає ногами брудні кучугури, хукає на руки. Забачивши мене, кидає замість вітання:
– Довго спите!
Знаю, краще змовчати. Помітно, що зранку йому вже встигли зіпсувати настрій. І тепер Тимур охоче зіпсує його мені. Слизаючись на доріжці, де з-під  мокрого снігу визирає розковзаний лід, сідаю на заднє сидіння. Так-сяк вмостившись серед роздутих картатих сумок, заплющую очі. Крізь лавину невеселих думок проривається сон. Борюся зі спокусою віддатися на його ласку.
Ледь починає займатися на день. За вікном пропливають бліді зимові краєвиди. Але сьогодні автобус не заколисує. Їдемо тією ж дорогою, тільки чомусь відчувається кожен камінець, кожна ямка. Наче бусу передається нервовий настрій водія. Місто повільно прокидається, запалюючи у вікнах усе нові вогні. На обрії проступає інший, великий. Яскраво-червона пляма на тлі сутінкового неба. Наша кінцева зупинка. Велика дерев’яна вивіска «Манхеттен». Обрамлена новорічною гірляндою, яка постійно псується через вієрні відключення електроенергії.
«Манхеттен» – дивна назва для  українського базару. Говорять, вивіска лишилася після міської самодіяльної вистави. Директор ринку знайшов її ледь не на смітнику. Ось-так прилаштував. Видовишно, та не надто рівно.
Парковку біля «Манхеттену» вже заполонили автівки. Тимур очманіло  сигналить, шукаючи місце для зупинки. Біля відчинених воріт товчуться люди, блимає і тріщить ліхтар на будці охоронця, що страшенно діє на нерви.
Сьогодні з Тимуром немає хлопців, отже, розвантажувати товар доведеться лише нам. Дістаємо двоколісні візки – і за роботу. Шеф поспішає. Має справи ще й в рибному павільйоні.
Тимур кидає до палатки сумки з одягом, гне відбірні матюки, та все ще соромиться адресувати їх особисто мені. Зі своєї палатки, склавши руки на грудях, за нами спостерігає Марійка. Її товар розпаковано, розвішано спільними зусиллями чоловіка та свекрухи. Уважно вислуховую інструкції Тимура, перераховую видані мені дрібні купюри, кладу їх до великого гаманця, який чіпляю на шию і ховаю під куртку. Сумно дивлюся на ряд порожніх вішалок. Полінки ще немає, а Марійка нізащо не допоможе. Не царське це діло.
Світла пляма на горизонті швидко розростається, з’їдає темінь. «Манхеттен» поволі заповнюється людьми. Вдивляюся у заспані та сумні обличчя торговців, усіх тих, хто намагається втриматись на ногах у цій незрозумілій реальності, яка так стрімко змінюється.
– Привіт, красуні! – умовну тишу порушив дзвінкий голосок Полінки. Вона захекана, розчервоніла, але виглядає такою щасливою.
– Отримала? – замість вітань цікавиться Марійка.
– Отримала, – посмішка ширшає, обличчям розливається рум’янець.
Ми знаємо, що щасливою Поліна почувається, коли отримує грошовий  переказ і куценький лист на звороті від свого Миколи, який подався в далекі світи на заробітки. Їй досить того короткого: «Живий, здоровий. Люблю, цілую!» Чекає його віддано, наче Пенелопа. Та й сама додає до куцого сімейного бюджету копійчину. Відколи жінці набридло отримувати зарплатню сервізами і вона пішла із заводу, торгує на ринку. Прижилася тут. Кохається у метушні, любить рух і калейдоскопи облич, живе плітками та міськими легендами, гордо величаючи себе «базарною жінкою».
Разом із світанком з’являються перші покупці. Увімкнули музику. Із гучномовця линуть знайомі мелодії. Зранку вони підбадьорюють, але вже за кілька годин хочеться абсолютної, не розведеної чужими голосами і сторонніми звуками, тиші. Перша із пісень – про минуле життя. Пригадую своє. Чоловіка, сина. Улюблену роботу. Щасливі будні щасливого буття. А потім світ раптом з’їхав з глузду. Нас змило велетенськими хвилями змін. Перетасувало, наче карти, підхопило лютим північним вітром і розкидало по різних берегах…
Покупців обмаль. Що їх відлякує? Плаксиве небо чи непомірні при теперішніх доходах ціни? П’ятниця тринадцяте свого не подарує. Щоб хоч якось згаяти час, до десятої я встигла купити у Поліни нові рукавички і розпити з подружками принесену в термосі каву. А потім біля моєї палатки зупинилася доволі екзотична пара.  Жвава, говірка жіночка в куценькому білому кожушку,  та повільний  флегматичний чоловік. Вона міряла на нього китайські светри, куртки, а він, посинівши від холоду, покірно витримував її сміливі «фешн-експерименти».
Морочивши мені голову ледь не з півгодини, вони так і пішли, не зійшовшись у ціні. Потім підійшов лисуватий тип у кепці. Вибирав собі спортивний костюм. Жартував, намагався фліртувати:
– Пані, з вашою вимовою вам треба вчити дітей або грати в театрі.
– Чоловіче, купуйте щось або не заважайте купувати іншим, – інтелігентно відшила його Поліна.
А на мене налинув один з тих моментів, коли від безпорадності хочеться кричати. Звична за часів перебудови справа – вчитель, якому вказали на двері, назвавши це елегантним словом – скорочення. Звісно, я намагалася знайти роботу в іншій школі. Ходила, питала, просила. Не пощастило. Місто надто маленьке, та й навчальний рік вже розпочався.
Мусила йти на базар. Життя швидко змінювалось. Доводилось на льоту вивчати його нові правила, підлаштовуватись. Вимушено дорослішати і з сумом спостерігати за тим, як нові мрії виштовхують із твоєї свідомості старі. Просто намагатися вижити…
Посміхаюся покупцю і кидаю у відповідь щось невизначене. Полінка підбадьорює: «Молодець, Тамарша».
Я ніколи, за жодних обставин, не виставляла напоказ свій біль. Нікому не зізнаюся, що страшенно сумую за своїм колишнім життям, в якому я була не Тамаршою, а вчителем математики, Тамарою Василівною. Я страшенно любила свій предмет і дітей, обожнювала той безлад і гамір, та робота була такою «моєю». Я й досі завмираю, проходячи повз школу і чуючи дзвінок – мелодію, яка навічно увійшла в моє серце. Втягую голову в плечі, коли бачу когось з моїх учнів. Боляче, коли дехто з них зі мною не вітається. Не помітили чи вже забули?
Що поробиш? Я мусила якось жити далі. Все бігти, бігти. А насправді просто стояти на місці. Або навіть задкувати. І розуміти, що набагато легше пристосувати до нових обставин тіло, ніж перелаштувати душу.

Клієнт віддає гроші, двічі прискіпливо перераховує решту, забирає пакет з покупкою.
– Дівчатка, – грайливо підморгує на прощання, – змінити своє життя ніколи не пізно.
Киваю, бажаючи йому щасливого дня. Якось вже намагалася перехитрувати долю, та з цього не вийшло нічого доброго…
Чутки швидко розлітаються маленькими містечками. Дізнавшись про вакансію математика в одній зі шкіл на околиці міста, побігла на співбесіду. Директорці  не надто сподобалось, що я вже шостий місяць не працю за фахом.
– Вирішили, що торгівля зробить вас багатшою?
Від такого «прямого» запитання мені перехопило подих.
– Мене скоротили.
– То й що? – поблажливо посміхнулася вона. – У місті дванадцять шкіл. Потрібно було проситися, ходити. Хоча б на пів ставки, хоча б на кілька годин. Лишати свій телефон і не забувати про себе нагадувати. Не можна зраджувати таку благородну професію!
Я не знайшла, що відповісти на її патетичний закид. Чи не на кожному пальці пані виблискувало золоте колечко. Хіба ж вона знає, що таке порожній гаманець?

Набігалась я сьогодні, натупцювалася. Ноги відзиваються втомою та болем.  Хочеться сісти на розкладний стілець і на хвильку заплющити очі. Та наближається полудень – година пік для «Манхеттену». Не можна втрачати пильність. Окрім покупців, перекупок і мінял ринком блукає багато шахраїв. На відміну від хлопців, які носять темні куртки і спортивні костюми, що відразу кидається у вічі, вони непримітні. Ти навіть не дізнаєшся, з якого боку чекати небезпеки.
Коли стежиш за товаром, мало розрізняєш обличчя покупців. Степанівну впізнаю за скрипом її візка. Колишня поштарка, яка нині перебуває на заслуженому відпочинку, приходить за продуктами двічі на тиждень: у вівторок та п’ятницю. Вітаюся з нею лише в пам'ять про ту колишню веселу і світлу жінку. Тепер Раїса Степанівна – підозрілива буркотлива стара, ображена на весь світ. Здається, старість вибрала найгірші риси її характеру. І звела їх у третю  ступінь.
– Там у дівчат, біля канцтоварів, дешеві свічки, – озвалася до Поліни Марійка.
Занотовую інформацію на полях товстого зошиту – своєї маленької бухгалтерської книги. Щоб не забути. Я пробачаю цьому часу те, що він забрав у мене улюблену роботу, пробачаю величезні черги і невпевненість у завтрашньому дні. Але найважче пробачити те, що через постійні вечірні відключення світла він позбавляє мене останньої втіхи – читання книг.
– Що там твоя Софійка? – Марійка підійшла до Поліниної палатки. – Поїхала?
Після пологів сестра Поліниного чоловіка, Софія, на деякий час оселилася з немовлям у своїх батьків, в чотирьохкімнатному будинку, в якому мешкає Поліна з чоловіком.
Софійчиному малому вже рік. Гостини затяглися. Виникає багато суперечок, жінки постійно «ділять територію». Що казати, дім замалий  для стількох господинь…
– Збиралася. Зосталася до кінця тижня. Ще й Іван, її чоловік, радить не поспішати з переїздом.
– Іван в Києві без дружини, – прицмокнула язиком Марійка. – Сподобалась свобода. Певно,  водить дівок. Ти їй так і скажи! Що хвилюєшся за її родинне щастя. Бо не можна лишати чоловіка надовго. Чого доброго, кине на нього оком якась безпринципна молодиця. Скажеш, що знаєш багато таких історій. А що? – невинно посміхнулася вона. – На війні згодяться всі засоби.
Поліна задумливо знизує плечима. Жінки не цікавляться моєю думкою,  а я волію змовчати. Марійка «слизька», як ті її фірмові лаковані гаманці, які вона продає втридорога.

Покупців обмаль. Марійка нудиться. Вийшовши з Полінчиної палатки, зазирає до мене. Безцеремонно розглядає товар. Зупиняється біля нових пуховиків, які Тимур днями привіз зі столиці. Зневажливо кривиться:  
– Ці куртки – відверте «ге». Пух сиплеться з усіх швів. Пройдешся в такій один раз,  і матимеш вигляд, наче виліз із курника. Раніше твій шеф продавав гарні речі, а тепер став як інші.
Змовкаємо, коли до нас підходить низенька жіночка в малиновому береті. Дивиться на ті  пуховики. Запитує розмір, ціни. Відповідаючи їй, з острахом поглядаю на Марійку. Від такої чекай чого завгодно. Візьме і ляпне щось перед покупцем. Та вона лише розвернулася і повільно, ледачою ходою, рушила до себе.
Мій талант переконувати, підсилений відчаєм не надто вдалого робочого тижня, приніс свої плоди. Мені пощастило вмовити жінку придбати пуховик. Вона уважно його оглядала, шукаючи вади. Затято торгувалася. Довелося поступитися кількома гривнями. А потім закласти їх зі свого гаманця – Тимур  категорично заборонив спускати ціну на нові речі.

Продавши пуховик, я дозволила собі трішки розслабитись. Плюхнулася на застелений теплою хустиною, але від того не менш холодний стілець. І за кілька секунд почула позаду:
– Тамарша, ти мені не допоможеш?
Коли Марійці щось потрібно, вона завжди «виляє хвостиком».
– Подивись за моєю палаткою, а я збігаю куплю щось перекусити.
Погоджуюсь без особливого ентузіазму. Щоб за всім встежити, не завадить мати додаткову пару очей.
– Поль, тобі що?
– Тільки плюшку.
– А тобі?
– Я нічого не хочу.
– Тамарша у нас на дієті, – усміхається Марійка.
– Не на дієті, а на зарплаті, – виправляє колегу Поліна. – Тимур її не балує.
– Та ну, – зверхньо кидає Марійка. – Вона ж у нас vip персона.
Могла б щось сказати, та змовчу. Сусідка натякає на моє привілейоване становище. Так, я знала Тимура задовго до того, як прийшла влаштовуватись до нього на роботу. До дев’ятого класу він був моїм учнем.  Мабуть, чи не єдиним, заради кого я пішла проти власних принципів.
Тимур йшов до ПТУ і йому потрібна була хороша оцінка з математики. Він був непоганим учнем. Я бачила, що хлопець дійсно «сидів» над предметом. Але той йому все не давався.
За рік Тимур, на відміну від деяких медалістів, не пропустив жодного  консультативного заняття. Він нібито все розумів, охоче брав додаткові вправи, швидко розв’язував задачі середньої складності. Але… Після написання річної контрольної роботи я довго дивилася на його листок з виконаним завданням, а потім підловила юнака в коридорі і суворо наказала йти за мною. Завела до порожнього класу, поклала перед ним чистий проштампований аркуш, роботу відмінниці. Попросила списати перші три задачі.
За контрольну роботу Тимур отримав тверду четвірку. А від презенту, який згодом передала через учня його мати, категорично відмовилась: « Не треба дякувати. Я зробила це не заради подарунку, а для твого майбутнього».
Тимур успішно склав іспити, поступив до ПТУ. По завершенню його, котре співпало з початком перебудови, зайнявся ось-таким нехитрим бізнесом. А коли я лишилася без роботи, взяв мене до себе. «Мені знадобляться люди, які вміють рахувати гроші».

Марійка приносить пузатий пакет з продуктами, роздає харчі. Цікавиться, чи не змінила я свого рішення. Заперечно хитаю головою, з надією поглядаючи на можливого покупця. Тітонька з «прямокутною» фігурою роздивляється темні гольфи, перебирає товар пухкенькими рученятами. Єдина, хто зацікавився шматтям, яке лежить мертвим вантажем ще з осені. Тимур не надто схвалює таку «благодійність», але у виняткових випадках дозволяє знижувати ціну. Ось я й поступилася…
І вкотре була покарана за благородство. Хто ж знав, що, придбавши в мене гольф, тітка перейде до палатки Поліни і, почувши ціну її светрів, нахабно заявить:
– А там я купила вдвічі дешевше.
– Я не можу змінити ціну, – відповіла Поліна і, обернувшись до мене, сердито кинула: –  Ти б ще віддавала все за дві гривні.  
Ображено відвертається. Знаю її вдачу. Тепер не розмовлятиме.
Марійка зі свого кутка шепоче:
– Не переймайся. Що тобі з неї?
Як відповісти на таке запитання? Що вона знає про дружбу? Не розуміє Марія речей, котрі не мають грошового еквіваленту.

В середу розвередувалася погода. Вітер бешкетував. То перекине котрогось з манекенів, то підхопить щось із прилавку та вкине в калюжу, то прижене темні снігові хмари. Через «сопливу» погоду Тимур змилувався. Приїхав на годину раніше. Та ще й з хлопцями. Отже, не доведеться тягти по розмоклому снігу ненависну тачанку. Навіть щедро запропонував:
– Вас підкинути?
– Ні. Дякую. Маю справи в центрі.
Знімаю накинуту на куртку хутряну камізельку, хустку, перезуваюся в інші чобітки. Трохи в бік від базару, біля залізничної станції, знаходиться маленька, нічим не примітна крамничка із смачною назвою «Паляниця». Її власник – сивоволосий єврей, має свій хлібопекарський цех. Що там за пиріжки! А рогалики! Вони – слабкість, в якій я не відмовляю собі хоча б раз на тиждень.
Йду короткою дорогою через парк, поміж гаражами, закритими від світу щербатим бетонним парканом, вздовж якого підпирали небо старезні кипариси. Оминаю невеличкий скверик, де з високого постаменту сумно посміхався давно забутий класик. За ним – школа. Шлях трохи вилюднює.
Ліворуч від іржавих шкільних воріт, ближче до гаражів, галасує натовп. Кілька хлопчаків-старшокласників лупцювали свого однолітка. Сердито, жорстоко. Ногами по ногах, в живіт. Повз них спокійно проходили люди, вправно вдаючи сліпих.
Дзвінок на урок сполохав розлючену зграю. Вони покинули нещасного сидіти на талому снігу. Двоє з них, найвищі, сіли до великої чорної машини, інші побігли до школи. А я просто злилася з натовпом. Вчинок, який роз'їдав мою душу дошкульним соромом.
Поцілувавши замок на дверях крамниці, завернула назад. Пішла тією ж дорогою, хоча логічніше було б обрати коротшу. Минуло приблизно п'ятнадцять хвилин, а хлопець й досі сидів в тій самій позі. Під деревом, яке додивлялося солодкі зимові сни. Я побоялася втрутитись, коли його били. Злякалася за свої гроші, життя. Але не могла стояти осторонь зараз. Певно, добре, що вже не працюю в школі. Хіба ж маю право вчителювати після такого?
Наблизившись, сіла перед юнаком навпочіпки.
– Як ти?
– Нормально, – знехотя відказав він. На рудій голові повільно танув сніг, куртка розхристана, почервонілі руки стиснуті в кулачки.
– Можеш встати?
– Можу.
Він повільно підвівся, обтрусив брюки, шкірянку, яка виявилась в кількох місцях розірваною.
– За що вони тебе?
Він спинив мене поглядом.
– Ви бачили?
Відвертаюся.
– Бачила. Вибач.
– Все нормально.
– Ні. Зараз ми підемо до школи. Викличемо міліцію.
– Не треба. Ви хочете для мене зайвих проблем?
– За що вони тебе?
– Я їм просто не подобаюся. Так буває.
– Буває, – знехотя погоджуюсь. Надто добре знаю, що для жорстокості не завжди потрібні причини. Наш колишній директор, Зінаїда Павлівна, любила повторювати: «У бандитів у тюрмах є хоч якісь свої закони та привила. А в школі – жодних».
Дістаю з пакета принесені Полінкою груші. Пригощаю юнака. За найближчі півгодини я дізналася, що його звуть Павлом і він навчається у випускному класі. Єдина дитина в родині батьків-науковців.
Павло виявився цікавим співрозмовником. Про себе розповідав неохоче, зате багато говорив про школу, яку за минулий рік вже тричі грабували, про вчителів: улюблених і тих, котрих ледь терплять; про першу симпатію, яка зовсім його не помічає. Я розказала йому про своє колишнє вчителювання і «Манхеттен», а коли мокрий сніг перейшов у густий дощ,  позичила Павлові   свою парасольку. Єдине, що могла зробити для хлопчини, до якого сьогодні світ вирішив повернутися спиною.
Павло випитав, де я стою на базарі, пообіцявши наступного дня повернути парасольку. На тому й розійшлися. Мусили повернутися додому, допоки місто не поглинула тоскна темрява.

Ранок я провела у пошуках теплої картатої спідниці, перешитої із вихідного маминого плаття. Грошей на новий одяг не вистачало, тому помаленьку модернізувала старе.
А світанок зустрічала надворі, біля свого під’їзду. Спостерігаючи за тим, як перші відблиски сонця розчиняються у покритих тонким льодовим корком калабаньках. За ніч дерева вкрило інієм, доріжки ледь притрусило снігом. Зима вбралася у свої найкращі шати. Але чомусь не чарує. Раніше я так її любила. А цьогоріч просто переживаю…
З невідомих причин Тимур запізнився ледь не на півгодини. Коли нарешті дісталися «Манхеттену», дівчата-сусідки вже хазяйнували у своїх палатках. Марійка помахала мені рукою.
– Доброго ранку! – привіталася я з Полінкою.  
– Доброго! – стримано, по-діловому, відказала вона. Але ж вітається. Буде діло…
О восьмій з копійками мене знайшов на ринку Павло. Віддав парасольку, довго дякував, а потім несміливо попросив дозволу лишитися.
– А школа?
– Вчора вирубили світло і я нічого не вивчив.
Не дочекавшись схвальної відповіді, став поряд зі мною у палатці. Здивовано дивлячись на юнака, Марійка запитала:
– Тамарша, це Льоня?
– Ні.
– А хто такий Льоня? – поцікавився Павло.
– Не важливо.
–  То ви дозволите мені залишитись?
Ох вже цей невинний погляд, який викручує мені руки. У майбутньому  хлопчина  вправно жонглюватиме дівочими серцями.
– Як колишній учитель я б мала відправити тебе до школи.
– А як друг?
–  Як друг я принесла тобі куртку і дещо з одягу. Розмір має підійти.
–  Дякую, але…
– Воно не нове. Синове.
–  А йому воно не потрібне? – обережно запитав Павло.
–  Ні.
Іноді так важко контролювати свої емоції. Не знаю, з яким виразом обличчя я сказала ці слова, але мій співрозмовник остаточно знітився.
–  Він… Вибачте…
–  Ні. З Льонею все гаразд. Він живе в Америці. Разом з батьком.
Не хотілося додавати, що район Нью-Йорку, в якому вони зараз мешкають, за іронією долі, називається Манхеттеном…

Мій чоловік, Валерій, завжди був великою дитиною. Кохався у своїх сумнівах, креслив не зрозумілі нікому, окрім таких же диваків-інженерів схеми, проводячи більшу частину доби, та й життя, вдома, і часто «відпочивав від відпочинку».
Наш шлюб вже давно тріщав по швах, але Перебудова остаточно нас розділила. Дивні, темні часи, вони виявились чудовим лакмусовим папірцем. Комусь доля жорстоко підставила підніжку, іншим підкинула небачені донині можливості.  
Контора, на яку працював Валерій, зловила потрібну хвилю. Її основний офіс квапливо перебрався до столиці. Після розлучення туди мав переїхати і мій колишній чоловік. Я відпускала Валерія з легкою душею. Наші серця вже давно були роз’єднані. Але зовсім не очікувала «удару» з іншого боку. Наш єдиний син, Леонід, хлопчик, якого я любила понад усе в світі, сказав, що хоче жити з татом.
Потрібні слова – химерні створіння. Постійно ховаються, зникають. Найчастіше – у найпотрібнішу мить. Я не змогла зупинити Леоніда, а тому відпустила.
За кілька місяців потому, щойно я пішла зі школи і отримала роботу в «Манхеттені», Валерій з Леонідом переїхали до його далекого заокеанського тезки.
Можливо, з мене кепська мати. Не втримала, припустилася в минулому якихось важливих помилок. Але слова: «Аби йому добре…» не втішають. В надто тісні рамки поставили мою материнську любов, мало мені тих яскравих листівок, знімків та вечірніх дзвінків. Дуже мало…
Нерозтрачена материнська ніжність йшла на чужих дітей. А тепер, коли я втратила ще й свою школу, самотність стала занадто відчутною. Не бажає відпускати зі своїх крижаних обіймів.

Годую Павла гарячими пиріжками. Він розповідає про однокласника-відмінника, якого батьки б’ють навіть за четвірку.
– Страх – поганий стимул, – зітхаю я.
– Усім батькам потрібні переможці.
– І твоїм?
– Ні. Їм і самим далеко до чемпіонів. Вони відчайдушно роблять вигляд, що в країні нічого не змінилося. Щодня ходять у свій дослідницький центр, заганяють друзям-торговцям непотріб, який отримують замість зарплатні, живуть з бабусиного городу.
– Вже думав, ким хочеш стати після закінчення школи? – перевожу розмову на інше.
– Піду в бандити, – посміхається він. – Що для цього потрібно? Малиновий піджак?
Тре долонею очі. Кумедно так, наче маленьке кошеня.
– А якщо чесно, – змінює вираз обличчя, – то мені потрібна ваша допомога. Певно, тут, на базарі, Ви знаєте багато крутих хлопців. Познайомите мене з кимось?
– Навіщо? – перелякано запитую я.
– Хочу навчитися битися. Щоб захищатися.
– Зрозумій, сила нічого не вирішує.
– Іноді вирішує, – Павло вперто закусив нижню губу. – Дехто розуміє тільки її.
– Потрібно знайти інший вихід. Щось вигадати. Найкраща зброя – це мізки.
– Доки я щось вигадуватиму, – супиться він, – мені їх просто виб’ють.

Тепер Павло приходив на «Манхеттен» майже щодня. Іноді я дозволяла йому лишатися, але частіше відправляла до школи. І раділа, що в моєму житті знову було щось справжнє.
Юнак постійно повторював своє прохання познайомити його з тим, хто зможе навчити захищатися. Я відмовляла. Але коли він повернувся зі школи із великим пунцовими синцем під оком, здалася.
Пообіцяла познайомити його з Тимуром, та потай раділа, що Павло ніяк не може застати мого шефа. Лякалася  цього знайомства. Тимур з тих, хто слова: «Ти божевільний» сприймає за комплімент.
А сьогодні Павло мене перехитрував. Чекав нас на «Манхеттені» ще затемна. Побачивши мого роботодавця, сам до нього підійшов. Я поспішила за ним, виклала Тимуру суть проблеми. Кілька хвилин той дивився на хлопчину оцінююче, скептично.
– Тобі це дійсно треба?
Павло перевів на мене розгублений погляд. «Допоможіть».
Попросила:
– Тимуре, заради мене.
Вони з Павлом довго про щось балакали. Потім хлопець сів до його машини. Я розуміла, що все має бути добре. Що Тимур не зробить йому нічого поганого. Та душа все одно була не на місці. А тут ще й подружку Марійки, Зойку, яка торгувала на ринку жіночою білизною, найшла депресія. А справи кепські, коли людину потрібно переконувати, що їй є заради чого жити.
Чоловік Зойки займається не зовсім легальним бізнесом. Їй, звичайній сільській дівчині, це зовсім не подобалось. Але хіба з її думкою хтось рахувався?
Повертаючись вчора з роботи, вона помітила у маленькому лісовому насадженні так званий «підсніжник». Із брудного снігу стирчала посиніла людська рука. З таким же годинником, який мав її чоловік…
На щастя, обійшлося. Нещасний виявився не її Віктором. Але Зойка другу добу не може приборкати сльози. Все повторює: «Його ж теж колись так…»
Кутаюся в теплу хустину. Вже котрий день не відпускає нежить. І кашель. Відчайдушно хочеться додому. Під теплу ковдру. От тільки як випросити у Тимура вихідний?
До мене підходить Полінка. З двома чашками чаю. Простягає мені одну. Сумно посміхається, запитує:  
–  Ти знову спускала ціну?
Винувато кліпаю очима. Зізнаюся в тому, щоб так довго боялася озвучити:
– Я замерзла. І втомилася.
– Я теж, – киває вона. – Але це мій світ. Я звикла торгувати. Я базарна жінка. А ти – ні. Тобі потрібно інше.
Погоджуюсь:
–  Потрібне. Але де його взяти?
Озираючись, помічаю біля палатки Марійки жінку, якій тиждень тому продала китайський пуховик. Без сумніву, це вона. Я добре запам’ятала той в’язаний малиновий берет, невеличку бородавку на носі.
Сьогодні доволі прохолодно, а жінка не в пуховику. Вочевидь, знайшла в ньому якісь вади. Пані, здається, не з тих, хто змовчить. Зараз вона влаштує скандал, вимагатиме повернути їй гроші за куртку.
Дама в малиновому береті зупинилася. Кілька хвилини про щось розпитувала в Марійки, позираючи в мою сторону.  Потім, «тримаючи мене поглядом», рушила вперед, назустріч…

Небо затягло сірим. На даху м’ясного павільйону шарудить закинутий вітром пакет. Виглядаючи запізнілих покупців, я тихенько складаю до сумок одяг. Тимур не поспішає повертатися. Знаю, сьогодні він нізащо не приїде раніше.
«Нічого! – підбадьорюю себе. – Витерпіла півроку, хіба не витерпиш ще сорок п’ять хвилин?»
У проході з’являється Павло. Ховає за спиною велику коробку дорогих шоколадних цукерок. І звідки у нього такий скарб?
– Це вам, – протягує солодкий презент, зігріваючи посмішкою. – Ви двічі мене врятували.
Серце завмирає. Уважно придивляюся до хлопця, намагаючись помітити нові синці чи подряпини. Мені зовсім не хочеться чути про бійки.
– Все добре?
– Так, – задоволено відповідає він. – Мені навіть не довелося застосовувати кулаки. Хлопці побачили мене з вашим Тимуром і тепер обходять десятою дорогою. Хто він? Бандит?
– Ні… Не думаю…Добре, що все владналося.
– Так. Але я все одно сюди приходитиму, –  Павло роззирається. – Тут у вас класно…
– Мене тут більше не буде, – говорю майже шепотом.
– Чому? – з його обличчя враз сходить безтурботна посмішка. – Це через мене? Тимур образився?
– Ні. Ти тут ні до чого. Мені запропонували іншу роботу. В школі.
– Класно! Нашій?
– Нажаль, ні. В третій. Вчора до мене підійшла жінка, їхній завуч. Мене їй порадили колишні колеги. Смішно згадувати. Спершу я навіть злякалася. Вирішила, що вона з іншого приводу. Та це не важливо…
– Добре. А ви не шкодуватимете?
Повільно впускаю в легені холодне повітря. Й досі не віриться, що сьогодні я попрощалася з Поліною і Марійкою. Що повідомила про своє рішення Тимуру. Він стримано відповів: «Нічого. На ваше місце ціла черга». Але ж сердиться. Я бачу…
– Не шкодуватиму.
– І правильно. Ходитимете сюди як пані. За покупками. А засумуєте, зможете повернутися.
Говорю: «Звісно», маючи на увазі: «Нізащо».
– Цього тижня пощастило нам обом. Класно, правда?
–  Так, – полегшено зітхаю, випускаючи з організму разом із повітрям втому. –  Життя налагоджується…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 9

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 19-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 18-12-2016

Знову за рибу гроші...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 17-12-2016

Поки читав,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 14-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-12-2016

написано пречудово, але...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 13-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-12-2016

гарне оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 13-12-2016

Хороше оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 13-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 12-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 12-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55776977539062 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …