Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2434
Творів: 43505
Рецензій: 84760

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.11

© Михайло Нечитайло, 07-12-2016
Через півроку справді явилася. Зателефонувала. Слухавку взяла Надія Василівна.
- Так, Мирон Маркович дома.
- Мироне, тут тебе якась леді Грінстоун, - знизала плечима.
Аж оторопів.
- Хто?
Та наразі спохопився. Чи здогадався, чи відчув – вона, Єва.
- А-а, леді, - вдарив себе по лобі, - англійська дворянська кров. У Єгипті здибалися. Вісімдесят років бабушенції, - викручувався по дорозі до телефону.
- Голос ніби молодий, - знизала плечима Надія, - по-російськи щебече, тільки з акцентом. Мироне, ти гляди мені, - погрозила пальцем.
- Надю, ти що? – вдав, що обурився. – Найшла гуляку-гультіпаку. Надю, кохана, та ти що.
- Алло, - мовив у слухавку.
- Я приїхала, - почув. – Чекаю, - й назвала адресу.
Аж ноги затрусилися.
- Щось швидко балачка скінчилась, - обізвалася Надія. –   А чого це ти такий розгублений?
- Та зв'язок довбаний, - кинув слухавку. – Людина з Англії в Одесу добилася, а тут поговорити ніяк.
- Як треба, ще раз зателефонує, - заспокоїла Надія й пішла на роботу.
А він стояв серед квартири й зовсім не знав, що робити. Саме легше було пообіцяти влаштувати дочці пристойне життя, викликати сюди Єву – а тепер що? Хто він у цій квартирі? Та приймак. Що його тут, окрім Надіїної любові? А нічого. Господи, а що ж робити?
Та й надумався. Забрав з квартири всі гроші – а гроші чималі, вишкріб усе золото-срібло – й помчав до Єви.
- Тут на перших порах вистачить, - мовив. – І тобі, й дочці. Їдьте сюди. Доки переїдете, я розлучуся з Надією, хай через суд, а поділю квартиру – та й будемо жити.
- Ні, Мирику, - вкрила Єва Мирона Марковича цілунком, - ти поїдеш до нас. Ізраїль – не Україна. Там нам буде ліпше. Розлучайся, продавай свою частку квартири та дай мені знати – я приїду й тебе заберу. Завтра о сьомій ранку я відпливаю. Прийдеш провести?
- Аякже, - запевнив.
Поки з Євою розмовляли, поки націлувалися – повернуло на вечір, тож заспішив додому.
Сутеніло важко. Надія вже роздивилася, що ні грошей, ні коштовностей.
- Мироне, - застогнала, як зайшов до квартири, - нас обікрали. Я викликала міліцію.
Кинувся до телефону, відмінив виклик.
- Це я, - мовив, - для дочки.
- Для кого?
- Для дочки. Знайшлася. Єва приїжджала, я передав для дочки.
- Мироне, ти – дурень, - упала в крісло Надія Василівна.
- Ні, Надю, я – не дурень. Я – батько. Вибач, прийшла пора нам розлучитись.
- Як?
- Я їду до Єви.
- Куди?
- В Ізраїль.
- Мироне, - зробилася біла-біла, наче снігом притрусила душу, - а як же я?
- Розміняємо квартиру…
- Мироне, я не про квартиру, як же я?
- Житимеш собі.
- Мироне, як? – скрикнула, як чайка, що втратила силу серед моря.
Не відповів. А що тут відповіси?
Пішла.
- Надю, ти куди? – кинувся навздогін.
- За тобою. В Ізраїль.
- Надю, схаменися.
Ішла, йшла до моря.
- Надю, - благав вернутися.
- Без тебе – нізащо, - відмовлялася. – Без тебе мене не буде.
За якусь годину ходьби та пустих балачок дійшли до пірса.
- Надю, ну, ось і море, - зітхнув полегшено. – Все, пішли додому. Годі, долі не зміниш.
- Не передумав про Ізраїль?
- Ні.
- Тоді я теж піду туди. Полечу, попливу.
Роздягнулася до купальника.
- Надю, ти ж не вмієш плавати…
Не встиг доказати. Ступила з пірса, полетіла в море.
- Надю!... – вдавився криком.
Бовталась у воді, тонула. Миттю скинув піджака, кинувся рятувати та й… зупинився.
Подумав – хай тоне. Все ж, геть усе лишиться дочці.
- Мироне! – крикнула знизу Надія, глянула на нього, Марковича свого, - Мирончику! – і згинула у воді.
- Надю, - плакав, стогнав, але не стрепенувся.
Став батьком. Взяв гріх на душу, але задля дочки. Рідної своєї доні. Маші.
Оглянувся – ніч, ніде нікого, повернувся, пішов додому.
Наступного дня не проводжав Єву, заявив у міліцію про зникнення дружини. А під вечір його викликали в морг, де й упізнав тіло.
- Хто ж купається біля пірса, - журився лікар, видаючи тіло.
Мовчав Мирон Маркович. Йому було так гидко, що мало не згноїв сам себе. Ледве пережив похорон, зліг у лікарню, а через два місяці, випливши нарешті з моря здобутого гріха, зателефонував до Єви.
- Померла моя дружина. Приїжджай, бо я згину, як ти не приїдеш.
Примчала, прилетіла.
- Мирику, коханий, - обвила за шию. – Нарешті, нарешті, дурна, тебе дочекалась. А я думала, все, зрікся, як не прийшов провести. Поїдеш, поїдеш зі мною?
- Так, - і аж допіру полегшало та стало тепло на душі. – До Маші, - аж усміхнувся вперше з часу загибелі Надії.
Місяців три втратили на продаж Надіїного майна, квартири, оформлення всіляких віз та дозволів. І ось, нарешті, вона, жадана мить. Корабель, Ізраїль – прощай, рідна земле. І дочка, доня, донечка…
- Мирику, - очі в Єви злякані-злякані, - я, певно, забула в квартирі твого паспорта. Немає між паперів.
- Не журися, - розвеселився, - ось він. Я побачив його на канапі, як передавали новим господарям ключі.
- Побачив, кажеш? - зітхнула Єва. – Тим гірше для тебе.
- Не зрозумів.
- Жив би собі надією, дядьку Мироне, та тішився б. А так мусиш вислухати правду, аби заспокоївся й не перся дарма в закордон. Немає в тебе ні дочки, ні коханої Єви, немає ні дідька, є тільки лох Мирон і одеський лохотрон.
- Єво…
- Що Єво? Не твоя то дочка, дядьку. Гарика то дочка. Чоловіка мого.
- Та як же?... - аж присів.
-  Лох, ну, лох, - продовжувала Єва. – Він думав, я його любила. Та в мене хлопців було більше, ніж у тебе сексуальних контактів з твоєю дружиною. А підперло, Гарик мене кинув, думала хоч тебе за батька оформити, ото й підставила долину, а ти й радий. Та Гарик вернувся, вирізав у тебе на вокзалі по моїй наводці з кишені грошики, я попрощалася по-людськи – думала, все. Ні, принесли тебе чорти в Єгипет. Ну, знаєш, гріх було дворянина не поскубти, ой, гріх. Нам, пролетарям, великий Ленін цього не простив би.
- Що, бідуєте в Ізраїлі? – чи то себе пожалів, чи Єву, чи невідь-нащо й бовкнув.
- Бідуємо, дядьку, бідуємо. Перевелися трохи лохи, думали ми з мільйон наскубти зелені, але й триста тисяч не зібрали. Переводиться, дядьку, світ. Більше б таких, як ти, заможнішим би був пролетаріат.
Рушила до трапу.
- Єво, в мене ж ні копієчки, - оговтався нарешті Мирон Маркович. – Все в тебе.
- То біжи в міліцію, розкажеш, як передав дружині все майно, а вона знайшла бойфренда та збрила.
- Дай хоч копійку, Єво.
- Не дам, - похитала головою. – Прикмету маю – з лохами ділитися не можна. Інакше наступного разу не пощастить.
І зникла за морем.
Тинявся тиждень містом, блукав, як пришелепуватий – голодний, брудний, без душі, самий розпач ходив містом, не Мирон.
Пристав до гурту якихось заробітчан. Попросив хліба, а вони дали пива.
- Майструвати щось можеш? – запитав бригадир.
- О, та я завгоспом у школі літ та й літ, - ото тільки й мав, чим похвалитися.
- Приставай до нас, - запросили. – Що заробиш – половина тобі, половина мені, як керівництву, - нахабно мовив бригадир.
Погодився. А куди діватися.
Півроку вештались Україною – шабашили. Заробітку ледь вистачало на хліб і дещицю до хліба. Та надходили холоди, кінець шабашці вставав з-за горизонту – і куди, на вокзали бліх бомжацьких колотити?

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Захоплююче

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 09-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-12-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25968098640442 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …