1. Найперша, мабуть, книжка.
Це була казка. Я не знаю назви. Цупкі сторінки розкривалися сторчака й виникали складні прорізні куліси та сцена, на яку можна висувати персонажів - то був розкладний театр. Із боків стирчали язички, щоби рухати героїв, а деяких можна було, здається, смикати й частинами тіла. Деякі язички пообривалися цілком або частково від частого й енергійного руху.
Чи там були слова, не пам"ятаю. Це не стільки книжка, радше драма.
Чи справді то найперше, не скажу. Я нічого не буду казати. Хіба що зараз уже будувати заднім числом від найпростішого до складного, то було би логічно уявити, що з цього все й почалося.
2. Коли я почав читати.
Я почав читати десь у 2 роки з хвостиком. У 2 роки 2 місяці я випав із вікна, зламав руку і довго (як на ту пропорційну тривалість життя) тримався в гіпсі. Коли я впав, то відчуття було... образливе. Земля, байдужа, люта і болюча, ніби мене виматюкала. Така реакція була. Мені довго марилося, що я впав на залізний лист, нестерпний і невиразний. Удар я сприйняв як особисту образу, знову кажу. Можливо тут були зв"язки, можливо й ні.
До початку читання це падіння навряд чи пов"язано. Хіба що тільки за часом.
Ця згадка - як завжди, хронічно невчасна. Я довго та вперто пишався, що почав читати так рано. Я нікому не казав, бо нікому було казати. Коли з'явилося кому, то виявилося, що не варто було би. Або потрібно вирахувать ефект.
Тоді, на хтозна скільки десятків років після, в офісі балакали Ірина та Наргіз про щось із часу свого власного персонального особистого дитинства. Тут я і вліз-бо, сповістивши, коли ніяка не просила, що я-от, наприклад, почав читати десь у...
І раптом я помітив, як дівчата перезираються стримано, та явно діляться смішливими почуттями, розраховуючи, що я, дурний пеньок, захоплений власними монологами, відімкнувся повністю й уже не помічаю нічого, що відбувалося довкола, та якого дурня клею. Тут я замовк.
І тут мовчу я знову.
