(закінчення)
Михайло Терещенко – правнук Арсенія Терещенка - на початку 20-го століття був одним з найбагатших людей України (різні джерела називають саме його першим українським олігархом). Успішно склав іспити в Київській чоловічій гімназії, вступив до Лейпцизького університету студіювати економіку та право. Йому виповнилось 16 років, коли, за заповітом діда, юний Терещенко став основним власником величезної родинної справи. То була величезна відповідальність, але він не злякався, виправдав сподівання родини - не лише зберіг, а й примножив статки. В одному з щоденників М. Терещенко писав: «…поставив собі мету: знайти якнайкоротші шляхи, що дозволять моїй країні досягти більшої відкритості й прозорості, демократизувати суспільство, досягти швидкого економічного злету, аби підвищити рівень життя людей...»
Революційні потрясіння всередині Росії й початок Першої світової війни наклали свій відбиток на життя. Справи на фронті були невтішні, російська армія терпіла поразку за поразкою, прибували поранені, бідніло населення. Аби врятувати країну, потрібні були рішучі дії, й Михайло Терещенко пішов у політику. Очоливши місію Червоного Хреста, він прискорив будівництво притулків для безхатченків, які одночасно слугувати госпіталями для поранених; свою улюбленицю – яхту «Іоланду» - переобладнав під плавучий госпіталь. В роки безвладдя очолив міністерство фінансів Тимчасового уряд. Останнє дорівнювало самогубству... Після жовтневого перевороту - арешт і довгі дні ув’язнення. А ще - приниження, голод, холодний каземат й очікування смерті… Вождь світового пролетаріату вважав Михайла Терещенка своїм особистим ворогом (на те була вагома причина), тож клопотання про помилування навіть не розглядалось. З лап смерті Михайла визволила наречена – красуня француженка Маргаріт. За родинними переказами, вона підкупила самого Льва Троцького – дала в якості хабара унікальний синій діамант з фамільної колекції Терещенків.
Життя в чужій країні не було солодким - рухоме й нерухоме майно експропрійовано, маєтки пограбовано, підприємства знищено. На щастя, не все в людини можна забрати – є віра, честь, гідність, знання, інтелект, сила духу, талант... На чужині Михайло Терещенко взявся за низьку й малооплачувану роботу – працював банківським клерком, жив у готелі, ховався від шпигунів. Згодом очолив один з відділів банку, ще пізніше - сам банк. Професійність та чесне ім’я можуть значити дуже багато – скоро він став добре відомий в фінансових колах. Одна з його гучних справ: врятував кошти крупного австрійського банку в переддень захоплення Австрії нацистами. Саме з цієї причини нажив собі ще одного маститого ворога - Гітлера.
«Дві найбільші в світі диктатури, обидві варварські й криваві, жадали його загибелі, але він не тільки зберігся сам, а зумів зберегти свої ідеали; хоч би що відбувалось між двома світовими війнами, викладався сповна, не боячись ризикувати, захищаючи важливі для нього принципи свободи та демократії. Він зберіг свою незалежність – не схилив голову перед жодним коронованим королем…» - написав про свого іменитого діда онук – Мішель Терещенко.
Влітку 1946 року англійський король Георг V видав указ, яким дарував дворянські титули тим, хто не був підданцем британської корони, проте своєю діяльністю вніс вагомий внесок в перемогу над фашизмом. Серед майбутніх лордів значилось й прізвище Михайла Терещенка. Та він не став на коліна перед англійським королем - взірцем слугував вчинок предка… В далекому 1870 році російський цар Олександр ІІ вручав йому дворянський титул і, за правилами, підлеглий мав стати на коліна. Прадід Арсеній перед російським царем на коліна не став - скористався своїм «правом старості»… Михайло Іванович такого «права» іще не мав, тож в день вручення титулу лорда розпочав сходження на гору Маттерхорн. На вершині самої гори, віч-на-віч з природою, він схилився перед красою творіння Того, чию велич дійсно визнавав. Як стверджує онук Михайла Терещенка, це було для нього єдиною, гідною поваги, нагородою… (в статті використано матеріали з книги Мішеля Терещенка «Перший олігарх Михайло Іванович Терещенко», - автор).
Читаючи книгу, я весь час порівнювала образ олігарха тодішнього з нинішнім. А ще намагалася віднайти «секрет: чому за якусь сотню літ людина виродилась аж настільки??!. Виявляється, все дуже просто, секрет - віра в Бога! Родина першого українського олігарха з діда-прадіда була богобоязною, а ця обставина не у високих лозунгах чи в розмірах церковних свічок, вона в духовній щедрості, любові, милосерді! Відображені родинним девізом «Прагненням до спільної користі» прості моральні якості стали вказівником багатьом поколінням свого роду.
Мішель Терещенко – нащадок першого українського олігарха - прибув на Україну після падіння залізної завіси. Просто так, з туристичними намірами. Хотів побачити місця, про які багато чув від батька й бабусі. З часом вирішив трохи пожити, підправити фамільний будинок та усипальницю, в якій покояться предки та… так і лишився. Згодом вирішив зайнятися ділом – почав відроджувати льонарство.
Моя шкільна подруга, жителька Глухова, розповіла:
- Коли десять років тому в місті поселився Мішель Терещенко, наші криво всміхались: «Ну-ну, побачимо, як пан мсьє на своєму Порше цими дорогами їздитиме! Ото буде цирк!..»
І як у воду дивились - так званими «дорогами» мсьє їздити не міг – пересів на велосипед. Потім вирішив підправити дороги, звісно ж, власним коштом. Подейкують: сумські автодорівці вимагали від француза великого хабара (!) за те, що він хоче зробити добру справу (ось він, «цирк», клоуни - відпочивають!) Давати хабара француз не став, хабар - то move ton; вдавшись до інших дій, дорогу все ж підправив. Зіткнувшись з реаліями, побачив, де в нас «собака зарита», захотів щось змінити та й подався в мери…
Згідно з Конституцією, кандидатом на посаду міського голови може бути лише громадянин України, тож уродженець Франції і парижанин, не довго думаючи, махнув не дивлячись - відмовився від французького громадянства й прийняв українське. Нині мсьє Мішель Терещенко - мер міста Глухова. Мимоволі подумалось: це ж як треба любити свій рід, шанувати його історію, щоб кинути красиве паризьке життя й поселитися на Україні? Отій самій - зневаженій, обкраденій, осміяній, зарослій бур’янами, побитій бездоріжжям… про яку швидше сороміцький анекдот розкажуть, аніж щось путнє. Можливо, саме мсьє француз навчить нас любити рідну землю, шанувати родовід, дбати про країну?
Історія не закінчилась, вона продовжується. Кажуть, що її пишуть самі люди - не словами - власним життям, справами. Бо ж, бачите, людський фактор, як і особистий вибір, іще ніхто не відміняв...
За традицією жанру, в кінці казки проситься мораль. Думаю, краще Пушкіна не скажеш: «Сказка – ложь, да в ней намек, добрым молодцам - урок!
