– Він так і сказав: «Ви найкраща співрозмовниця з тих, яких мені доводилось зустрічати». Такий жартівник, – Катюня весело сплеснула в долоні, підклала на мою тарілку чергову порцію гарячих млинців. – Але це ще не все. Слухай далі…
«Звісно, не все», – стомлено киваю, обертаючись. Непомітно для дружини кладу під язик жовту капсулу. Другу за сьогодні. Лікар заборонив ними зловживати, але що поробиш. Вже години зо дві голова у кліщах. Вони все стискаються…
– Обіцяв розмістити моє фото на дошці пошани. Виписати обласну грамоту. А на прощання ще й поцілував. В руку, – додає грайливо. – Запитував, звідки у мене такий багатий словниковий запас. З якої я родини. Думав, професорська донька. Дуже здивувався, коли почув, що мої батьки – звичайні фермери. А я все сама, сама! Ти ж знаєш. Поринула в науку з головою. За книжками не бачила божого світу. Мала гарно себе зарекомендувати, вибитися в люди. Що не кажи, а життя прожити – не поле перейти.
Здається, її улюблений вислів. А, може, й не цей. У дружини їх й не злічити. Полюбляє гарні слова, багато слів. Розіллє океан мовних зворотів, закрутить карусель афоризмів, вже й не вирвешся.
– Він і на семінар до них в Київ кликав. Лишив два запрошення. Може, поїдемо?
Заперечно хитаю головою.
– Хіба мене відпустять з роботи?
– Ну так, ну так, – супиться дружина. Шкіра біля рота у неї збирається в маленькі симпатичні зморшки. Так і хочеться припасти вустами до того вигадливого мережива.
– Поїдь з Оксаною, – підбадьорюю її. – Вона ж, здається, вільна.
– З Оксаною? – розмірковує вголос. – Не знаю, чи вона схоче. Зі своїм городом світа Божого не бачить. І ще педагог! Аркадіївна пропонує їй наступного року брати 5 клас. Так вона ще відмовляється, вертить носом. Бачте, не встигатиме полоти грядки, доглядати за городиною. Все одно в неї на тій глині нічого не росте. Замість капусти одні патички, замість картоплі – горошини. Втомилася повторювати, що земля там кисла. Ох вже цей язик! – схоплюється Катюня. – Забалакалась і забула занести Олі ключі. Не потрапить до підсобки. Що робити – професійна хвороба.
– Нічого, люба, встигнеться.
– А як у тебе справи? – пригадує запитати вона.
– Добре.
Нагороджує мене швидким повітряним цілунком.
– Ну тоді я побігла.
Паркетом, віддаляючись, зацокотіли підбори дружини. Разом із ними віддалявся і біль. Кладу голову на стіл. Холодне заспокоює. Зараз основне бажання – дістатися ліжка. Заснути. До її повернення…
Прокинувшись вдосвіта, поспішаю вибратися з ліжка. Ранній підйом має свої переваги. Коли місто ще позіхає, вивільняючись з обіймів солодкого сну, у квартирі ТИХО. Тишу не шматують телефонні дзвінки, вуличний гамір, голос дружини…
Готую каву. П’ю її з холодними сирниками. Не розігріваю їх на сковорідці, щоб не розбудити Катюню смачними ароматами. Поспішаю швидше зібратися. Мені на роботу на дев’яту, а з дому виходжу о пів на восьму. Роблю великий гак містом, думаю, фантазую.
Катюня й досі не знає, о котрій насправді починається мій робочий день. Ми могли б щоранку снідати разом, спілкуватися. Натомість роками проходимо абетку взаємного нерозуміння. Парадокс… Я кохаю дружину, не уявляю без неї свого життя, але змушений вдосвіта тікати з дому…
Черга до лікаря сьогодні величенька. Поряд зі мною стоїть лисуватий чоловік у картатій сорочці. Налаштований розмовляти. А я зовсім не хочу його слухати. Він довго і детально розповідав про свою родину. І відчепився від мене лише після того, коли я сказав, що маю алергію на власну дружину.
Ми з Катериною познайомились на святі міста, куди мене, тишка і відлюдька, ледь не насильно затягли товариші. За їхньою порадою я запросив на танок молоду симпатичну дівчину. Ми розговорилися. Насправді, говорила переважно вона, а я слухав, зачарований звуками її голосу, її ніжною вродою.
Ми стали бачитись майже щодня. Я захоплювався ерудицією дівчини, а професія вчителя здавалася мені чи не найблагороднішою у світі. Якось ми домовились зустрітися з Катериною після роботи. Я прийшов по неї в школу. «Ще п’ять хвилин», – перестрівши мене в коридорі, запевнила вона. І понеслося… За годину з лишком Катюня обійшла практично всі шкільні кабінети, перекинулась словом чи не з усім жіночим колективом. Я дивився на неї, і моя голова йшла обертом.
А потім, коли ми, під руку, йшли додому і вона розповідала мені про свій день, виникло неприємне відчуття – ніби мені в мозок закручують маленькі гвинтики. Але тоді я мало на це зважав, бо тонув в її очах.
Через три місяці Катюня (так позаочі називали мою гіперактивну дружину її подруги) дала ствердну відповідь на моє доленосне запитання. У день нашого весілля, коли споночіло і небо над рестораном засяяло кольоровим феєрверком («випустили в повітря такі гроші!» – бідкалися родичі), я почувався захмелілим. Але сп’янів не лише від щастя та вина. Через сумбурний потік щасливих слів дружини у мене підскочив тиск. «Пусте, – шепотів я, обіймаючи заховану в тонке біле мереживо талію Катерину. – Я просто перенервував».
«Я ж так її кохаю», – повторював собі за кілька місяців, коли головні болі вже стали регулярними. Довго сумнівався, чи винна в цьому Катюня. Пройшов в області обстеження, яке не виявило якихось серйозних відхилень. Дивина! Коли я знаходжуся наодинці, з моїм самопочуттям все більш-менш гаразд. В мій архів, «пацючу нірку», як жартома називає її Катюня, рідко зазирають люди. Я купаюся в тиші, вона заколисує, дарує спокій. Лікує.
А їй добре серед людей. Її світ обертається занадто швидко, мій – буксує черепахою. І донька наша, Валя, вдалася в мене. Вчиться на документознавця, не сприймає надмірний галас. А син, Сашко, подібний до Катюні. Підробляє в клубі ді-джеєм і мріє стати актором. Ще в дитинстві, коли я брав його на роботу, хлопчик страшенно нудився серед паперів і тек. Йому набридало сидіти на одному місці і малий йшов в люди.
Все починається із дзвіночків. Легкого поколювання у тімені, тиску на скроні. Біль швидко розростається, огортає решту голови, стискає її кліщами. Я вже не розрізняю слів Катюні. Вони ллються на мене жалким потоком. Стає моторошно. Чому я такий, чому в нас все так?
Спершу біль тамували трав’яні настоянки. Потім в хід пішла серйозна артилерія – пігулки. Її слова, навіть найніжніші і найпотрібніші, проїдали дірки в моїй аурі. Мої прохання: «Повільніше», «Тихіше» допомагають лише на кілька хвилин.
Іноді, коли бажання тиші стає занадто нестерпним, мені здається, що я можу піти. Діти дорослі, живуть окремо. Дружина сама себе забезпечує. Але разом з повною свободою ти отримуєш ще й самотність.
Катюня ні в чому не винна. Вона не робить це зумисне, як дружина сусіда – гонорова Ганна. Та просто провокує свого чоловіка, заграючи до інших, і задоволено спостерігає, як той казитиметься. Така собі сільська забавка.
Катюня просто любить говорити. Проведені на освітянській ниві роки наклали на її характер свій відбиток. Разом із досвідом посилилась і балакучість, перетворившись на так звану професійну хворобу. Не її вина, що я від цього страждаю. Я не винен в тому, що вона страждає від моє замкнутості. Тому в силу своїх можливостей намагаюся підтримувати розмову. Не хочеться її ображати.
Черговий лікар уважно вивчає мої аналізи. Слухає дивну історію хвороби.
– Що скажете? – стискаю руки в кулаки.
Він знімає окуляри, довго і задумливо дивиться у вікно.
– Я лікар. Тому маю казати, що здоров'я дорожче.
Сумно посміхаюся.
– Не переймайтесь. Ви казали. Та я вас не послухав.
Заходжу до будинку навшпиньки. Катюня на кухні. Відчуваю спокусливий аромат печені.
– Привіт! – наближаюся до дружини і цілую її в щоку.
– Привіт! Як ти сьогодні? Голова не болить?
– Ні, – вона ніколи не дізнається справжню причину мого нездужання.
На столі, наче за помахом чарівної палички, з’являються апетитні страви. Доки Катюня розкладає по тарілках смажену картоплю, дістаю з кишені нову, ще не протестовану пігулку, ковтаю її зі слиною.
– Ти, либонь, втомився, – співчутливо киває вона. – Я краще піду. Не заважатиму тобі їсти.
– Ні, – затримую її за руку. – Кохана, розкажи мені про свій день.
