Тільки не втопився. Одружився – так; а втопитися – не зміг. Надя, вона так любила, так обожнювала його, так, наче дитину рідну, доглядала та леліяла – ну, в маслі купався чоловік. Купався, їв те масло досхочу, пив, парубоцтво своє осточортіле топив у ньому на всю потужність – а втопитися не зміг. Стриміла в душі Єва, вогнем палала, пекла, невідомим дитям кликала – тільки куди, куди летіти?
- Мирончику, - Надя щоднини поряд, як сонце, як ластівка, як турбота суцільна.
Та що зимою сонце – не гріє; та що зимою ластівка – грудка мерзла; та що в тузі турбота всюдисуща й нескінченна – тільки злить.
- І за що ти мене так любиш? – раз не витримав, запитав у Наді.
- За м’якість, - відповіла.
- Ну, знаєш, - пожалкував, що й запитав.
- Ти не сердься, Мирончику, - розпочала Надія розповідь, - ти ж знаєш, що я вже двічі була одружена. Перший мій суджений був суцільний порив, другий – суцільний вогонь, та все те крахом скінчилося, прахом звіялося і з душі, і з серця, і з життя. А ти…, ти для мене як ковдра м’яка та тепла для стомленого до нестями подорожнього – я до тебе як пригорнуся, як зігріюся біля тебе, то я живу, Мирончику, живу. Я ж, доле моя, дитбудинківська, як і ти. Різниця в тім між нами, що я знаю й рід свій, і плем’я. Влада наша радянська не любить цього, то я й не афішую, а взагалі-то з дворянського я роду. Діда мого зарубали ще в громадянську, бо за Колчака серед тайги став, батька перед війною запроторили в ту ж тайгу, аби і його кістки недалеко від дідових догнивали, а матір – то просто розстріляли, щоб не муляла очей. Лишилася серед живих одна бабуся, тільки мене їй, дворянці недобитій, не доручили, запроторили в дитбудинок, там виховали на свій копил і виростили. Та бабуся мене знайшла, дорослу вже, забрала сюди, в Одесу, тут я її доглянула до смерті й успадкувала як оцю квартиру, так і багато сімейних реліквій, що змогла вона, гнана та переслідувана весь вік, заховати від всюдисущих червоних і пронести крізь роки аж до сьогоднішнього дня.
Пам’ятаю, приказувала перед смертю єдиній своїй спадкоємиці, мені, себто:
- Бережи, доню, весь мій скарб, мовчи об нім, пройдуть роки, згинуть кляті більшовики, й тобі, й онукам твоїм вистачить не змарнованого бабцею капіталу.
І я мовчу, Мироне. Двадцять літ мовчу. Чекаю, коли згинуть кляті більшовики, а вони й не думають вигибати. Дітей Бог не дав, онуків, відповідно, теж не дасть, для кого скарби бережу – не відаю.
- Надю, - схарапудився Мирон, - ти щось таке городиш, мені аж страшно, тебе ж посадять.
- І хто ж мене посадить – ти? – позирнула скоса.
- При чім тут я? – знизав плечима Мирон. – Влада наша радянська.
- А в мене до неї шлях один – через твій язик, Мироне.
- Ну, мій язик… Були в тебе й інші чоловіки.
- Інші чоловіки були – так, - погодилася Надія. – Але вони й про дворянство моє не відали, про скарби й поготів.
- Вони – не відали, а мені нащо цей тягар? - обурився Мирон.
- А любов не беруть голу, - мовила Надія. – Вірніше, її беруть і голу, але то вже слизька любов. Велику любов беруть з приданим – і якщо то хрест, його несуть на Голгофу; якщо то куля – її приймають у чоло; якщо то туга – нею змотують душу; якщо то радість – нею живуть; а якщо то таїна – її бережуть, як зіницю ока. Велика любов потребує великого серця, ще більшої душі та багато-багато років, або однієї миті, аби зрозуміти, що вона велика. Та ще жертовності потребує велика любов, аби не заколихало життя, й там, у снах, любов не поменшала до якоїсь хвилини, в якій сниться той сон. Я кладу до жертовника свою таємницю, бережи її, Мироне, якщо мене любиш. Чи не любиш? – наразі вжахнулася.
- Люблю, - буркнув, а що ж лишалося, про Єву розказувати, що не йде з душі, кидати масло й до масла та летіти на сухі вітри в безвість, аби порепали губи від буревіїв, сіло горло від крику, а безвість і надалі лишилася безвістю серед порожнечі.
Та цур їй, тій порожнечі, Єви не вернеш, а жити ліпше все-таки біля вогнища, ніж серед битого дощами та згризеного вітрами холодного степу.
- Люблю, - повторив, - але боюся, згинуть більшовики, ввійде в моду дворянство, помчиш, Надю, на голос крові. А якщо й не згинуть, не помчиш, то верне до хати один із твоїх колишніх, спалахне давнє, не здатне до руйнації, кохання, й розвидниться тобі раптом, що оте перше – справжнє; а всі інші – вторинні, такі собі забавки від розпуки.
- Не журися, Мирончику, - приголубила Надія, - не вернуть колишні, немає їх серед нас уже, а якби й були, якби й вернули, нульові вони там чи первинні, ти у мене – най; ти – понад; ти – все.
Розумієш, перший мій, Максим, він у мене був з першого погляду. Ну, як навчалася на вчителя, припадав за мною такий собі Валерик – рудий, очі скляні чи вицвілі – він, бідний, як я заміж вийшла, під поїзд кинувся, жаль, звичайно, хоча й не дуже, от не врожаївся він мені, та й край. А Максим, я вже в школі працювала, а він з райкому комсомолу сватати мене на комсорга школи заявився – от зайшов до школи, й усе, я б за ним, якби наказав, тої ж миті гола надвір виперлася, як і за тобою. Я так запалала, так запалала, що і його підпалила. Зачастив він до школи, а через рік ми й побралися. Кар’єрист був страшний.
- Все, - примовляв, - усе постелю на дорогу, але й мене похоронять у кремлівській стіні.
І це в двадцять п’ять років.
Постелив і мене. Через рік після одруження зійшовся з дочкою секретаря обкому партії, оцінив це як неймовірний шанс, як трамплін для стрибка під кремлівську стіну, стрибнув.
- А як же кохання, Максиме? – запитала я навздогін.
- З кохання, на жаль, хиткі мости, - мовив. – Ними йти – життя не вистачить. А я мчати хочу, Надько. У мене – порив.
- А як же це? – вказала я на пузо, що на той час ледь-ледь випиналося з-під платтячка. – Мені з цим на які мости ступати?
- Це не мости, подруго, - мовив мій зникаючий суджений, - це – прив’язь.
І вмовив мене, дурну, позбутися дитини.
Щоб не стримувала його порив, не тяглася дурними спогадами в нову, більш перспективну сім’ю.
Я позбулася дитини, а разом з нею й можливості мати інших.
Слава Богу, що про бабусині скарби на той час ще й сама не знала, бо той скажений порив і їх би поніс під кремлівську стіну.
Хоча до стіни він так і не дійшов. Через рік банально втопився в сільському ставку.
А я до цього часу два рази на рік – на день народження та день смерті – ношу квіти на його могилу. Видно, любила-таки, раз не забувається. Кладу квіти на могильну плиту, а разом з ними кладу й свою образу. Від тої образи навіть фотографія його потьмяніла. Не міняю, хай буде тьмяна, дуже він мене образив, ой, дуже.
Потім ще вийшла заміж за Лук’яна. Якось на одній з вечірок у подруги почула з його вуст крамольні думки про нашу владу. І я, дворянка, об тім уже знала, захопилася чоловіком. На вид він був ніякий, таке щось, а не чоловік, але ж як палав ненавистю до комуністів. До тих нелюдів, що винищили мій рід. Серед боязні й похилених голів він стояв, як стовп, як ліхтар серед нічної пітьми. Полетіла, наче метелик.
- Надю, - мріяв, бувало, - нам би сили, аби звалити монстра. Ех, Надю, сили б нам, сили… Нам би вогню, щоб спопелити зло. Нам би спалахнути, Надю, - любив повторювати.
Спалахнув. Проти чогось там, уже й забула, проти чого саме, боровся на якомусь мітингу, в знак протесту облився бензином… Його прикопали, а я ледь вибралася з халепи. З роботи поперли, аякже, жінка дисидента. Через знайомого психіатра роздобула довідку, що психічно хворий був чоловік, одним словом, зробила з нього ледь не дебіла, а потім довгих шість років невтішною вдовою спиналася на ноги, доки допустили знову до вчительської роботи, а потім, ступивши на знайому стезю, таки дослужилася до директора школи.
Лук’яна, тепер розумію, я не любила. Нема за ним тепла в душі. З обов’язку могилу доглядаю, а тепла, ні, немає.
Його й не було, тепла душевного, аж доки тебе, Мироне, не стріла. І ти, такий розважливий, спокійний, поміркований, ти збурив у мені таку бурю, яку я з юності не знала. Я марити тобою почала. Так буває – нізвідки береться велика повінь; і врятуватися від неї – ніяк. Я до тебе, ти й не помічав, певно, мовби ненароком доторкнуся – та радію, радію. Ти мені такий теплий, такий затишний. Я знала, я вірила, ти – мій. Я чекала лише дня, аби ти про це дізнався.
І тут – Єва. Курва.
Стріпнувся Мирон Маркович. Але промовчав.
- Я проґавила, як ви зійшлися. Я, тільки-но дізналася про ваш зв'язок, відразу ж хотіла її витурити геть з роботи, аби їхала геть, з очей подалі. Але потім схаменулася – вигнати з роботи я її можу; а тебе – ні, не хочу. Так хоч на очах ви обоє, а вижену – здимиться й тебе туманом за собою звіє. Стала слідкувати. Боже, Мироне, як вона гуляла. Я й раділа, бо розуміла – не пара ви, не пара; але й плакала я – так стискало серце за образу, тобі чинену, ну, ніби не твою, мою душу нагло гноїли. І тут – розрив; і ти – на вікні, майже на тому світі. Ти знаєш, якби плигнув тоді, плигнула б за тобою. Але порятувала.
І пригорнулася, як і до скарбів своїх не горнулася.
А скарби – показала – ого-го. Там і древні ікони, й золото-срібло, й… Чимале дворянське добро.
Зжився Мирон Маркович. Змирився та стишився. Плюнув на Надіїні наговори на Єву, розумів, викоренити хоче з серця, та й не було за що ображатися, не було Єви, тільки згадка в душі тліла, ніби жарина, тьмяніючи та тьмяніючи в днях, маючи намір згаснути зовсім. Бо жарина тільки тоді жарина, коли гріє, розбурхує душу, а коли кругом літепло, ну, не до жарини тоді, й так добре.
Йшли роки, відтавали сковані морозами озера, розмерзлося й дворянське озеро, тож Надія Василівна на весь голос заявила про свої корені, навіть папірець якийсь вискіпала, що підтверджував наявність у її жилах панської крові. На той час працювала вже в інституті, мала шикарну чотирикімнатну квартиру, хабарі гребла, ніби купцем-маклером була, а не дворянкою.
- Боже, Надю, схаменися, - жахався Мирон Маркович, - ми ж удвох, скільки нам треба, ще попадешся, то посадять.
- І Бог з ним, - відповідала Надія Василівна, - весь рід мій сплюндрували, всю кров нашу висмоктали й у сіромашні жолоби спустили, тепер хай сіромахи повертають незаконно випите.
- Але ж і я сіромаха, - бубонів, - такий, як і всі, сірома.
Відчував – тисне дворянство на Надю, веде її розум десь не на ту стезю, не в його поле. Чекав – переоре голубокровним плугом кохання, пригорне в борозну, підеш, Мироне, топтати землю мужичими своїми чобітьми, без скарбів, без любові, холодний і не зігрітий. Аж щулився.
- Ти – не сірома, - мовила якось Надія Василівна на його бурмотіння.
- А хто? – аж похолов.
- Дворянин ти, Мирончику, - та й поклала на стіл папірець, де чорним на блакитному фоні стверджувалося, що він, Мирон Маркович, уже не хто інший, як чистокровний дворянин.
- І таке вже купляється? – здивувався.
- Вартує недешево, - погодилася Надія Василівна, - але це правда, я підняла твою родовідну, з наших ти коренів, Мирончику.
«Ох, знати б самому, з яких я коренів», - подумав тільки та й махнув рукою – хай баба тішиться корочками, як реалій їй не досить.
Так і жив – чистокровний дворянин Мирон Маркович з невідомими і йому самому коренями. Вже не просто жив, а й у розкошах купатися пробував. І їв добре, й спав м’яко, вже й завгоспівську працю закинув геть, у дворянському клубі якимось предводителем Надія влаштувала, вештався у фраку хай і по мізерних, але балах. Навіть за кордон виїхав. У турне. На єгипетські піраміди зирити полиндив.
Сновигали пустелею між фараонових могильників, нюхали верблюже бздо, впріли, захотіли скупнутися.
Попхався Мирон Маркович між хвилі.
Навіть не второпав, як це сталося. Пірнув, випірнув, а перед ним…
- Єва! – ледь видихнув.
- Мироне, ти…, - прикусила губу, - як ти тут? Ми… рику. Ти знову в моряках?
- Ні, Єво, ні, - не міг відвести погляду від неї, розкішної, прекрасної.
О, Боже, п’ятдесят уже за плечима, а чорт у ребра штовхає, давнє в душі каламутить, бовтає.
- Дворянин я вже тепер, - похвалився. – Катаюся по світах.
- Хто? – чи не второпала, чи не дочула.
- Дворянин, - аж самому незручно стало.
- Це значить – багатій? – уясняла Єва.
- На зразок цього, - виплутувався з власної брехні, вів хоч до якоїсь правди.
- І як же ти сподобився? – поцікавилась.
- Вдало заміж вийшов, - бовкнув.
- Що? – скривилася.
Так занило під серцем від перекошеного личка, так боляче зробилося.
- Женився, тобто, - поправився.
Пішла геть.
- Єво, - брьохався морем слідом. – Єво, зачекай.
- Чого тобі? – обернулася, блискавки метнула з очей.
- А ти як? – поцікавився.
- Я – на заробітках, - відрізала.
- Ні, не це, - заплітався, - чоловік є, сім’я?
- Я – сама! – крикнула. – У мене вже був чоловік та злякався батьків-інвалідів. Нащо мені інші?! Всі ви падлюки!
- Єво, це не так…
- А як?
- Я не злякався. У мене просто вкрали гроші.
- І ти вдало женився. Що тут не ясно?
Пішла геть. Стояв по коліна в солоній воді, а та сіль ще й перла з очей, мовби мало її було в морі.
«А дитя?!» - стукнуло в мізках.
- Єво! – мчав слідом. – Єво!
Забув про дворянство, про етикет, мчав сірома-сіромою, тіпаючи черевцем, чвакаючи по вологому піску.
- Єво! – наздогнав, захекався. – Єво! – одно повторяв. – А дитя як? – нарешті видихнув.
- Дочка? – перепитала. – Марія?
- А в нас дочка? Боже, Марія. Як вона, Єво? Де?
- Дома, з глухою моєю матір’ю.
- Дома, це де?
- В Ізраїлі.
- Як у Ізраїлі?
- А отак.
- Непогано живете?
- Гарно. Виїхали з Союзу, ні роботи, ні житла, халупа якась, дитина з глухою бабою та мати в Єгипті по ресторанах задом крутить, аби дитя з голоду не загнулося. Та ще батько – дво-ря-нин! Тьху!
- Єво, це ж їй уже тринадцять.
- Нащо тобі чужий клопіт, дворянине?
- Єво, я хочу її бачити.
- І що це їй додасть, окрім болю?
- Єво, я ж багатий, я ж вас…
- Ти жонатий, дворянине. Чи забув?
- Єво, поїхали зі мною в Одесу. Єво, кидай кляті ресторани, поїхали в Одесу, нахрен мені це дворянство, нахрен мені все, як ви – в біді. Одна дочка, одна кровинка на землі – в біді, а ти мені дворянством цвікаєш межи очі. Бери дочку, матір – їдь у Одесу.
- Куди, Мироне, до твоєї жінки в хату?
Задумався. Кріпко задумався.
- Я розлучуся. Я загладжу свою вину, Єво. Я всі роки тебе любив, хоча це зараз уже, звісно, нічого не важить.
- Я приїду, - пообіцяла врешті-решт Єва. – Тільки поки що сама.
