Малою я була звичайна дитина і дуже любила казки. Можливо, тому, що росла в сільській місцевості, де життя текло повільно й розмірено, було багато вільного часу і мені дозволяли споглядати життя: як пливуть хмари, горить вогонь та тече вода. В пору студентства до казок наверталась лише з філологічної потреби, а в дорослому житті - каюсь - частіше. Не те, що з професійною, а з релаксійною метою; коли «дістане» проза життя, влаштовую собі віддушину: беру томик літературних казок - Пушкіна, Екзюпері, Андерсена – вмощуюсь в фотелі, включаю торшер і… начхати на дощ за вікном, на фінансову та політичну кризи. Є в казках щось невловимо - сильне, екзотико - романтичне, що підносить над прозою життя й змушує дивитись на проблему під іншим кутом зору. Спосіб надійний, перевірений, тож і в особистому житті порядок: «домашній принц» – поряд, воду не варить; білий кінь – в стайні, правда, іноді б’є копитом, вимагаючи то вівса, то сіна… Ймовірно, через любов до казок займаюсь тим, чого довго прагнула – пишу. І ось закортіло - аж руки сверблять - написати казку, вже й сюжет є. Отже, дозволь, шановний читачу, розкажу тобі казку…
В одному царстві, в недалекім государстві жив собі Олігарх. Спочатку був хлопчиком, потім - підлітком, юнаком, молодим чоловіком... Ріс в багатстві й любові, ні в чому не мав нестачі – що захоче, бувало, все є. Та хлопчика це не розбестило, він був вихований, багато читав, добре навчався, знав вісім мов. А що вже людей шанував, то й не сказати! – і не лише свого кола, а й простолюдинів. Жалів їх, помагав в усьому. Бувало, почує крізь сон, що за вікном хтось плаче, то вже не спатиме, а розбудить слугу й пошле до сіроми, накаже привести в дім - зі своїх рук нагодує, напоє, надасть притулок. Ще й на роботу влаштує, в разі чого… Аякже! Так навчив його батько, а батька – його батько, тож вміння жити по-правді з роду в рід не переводилось.
Багатство родини Олігарха було не крадене, а своє, чесно зароблене непосильним трудом. Так-так, дійсно «трудом непосильним»! Самі судіть: Дід нашого героя (умовна назва - Дід) замолоду багато працював, вірою - правдою служив батьківщині й не лише чужої копійки не взяв, а займався доброчинністю - щедро жертвував, помагав бідакам. За праведне та чесне життя Бог благословив цього мудрого чоловіка - послав гарну дружину, повний дім діточок, рік в рік примножував статки. Сини виросли добрими молодцями, чесними та працьовитими, знай, свою землю обробляють та врожаї збирають. А ще садили прегарні сади, сіяли льон, жито, пшеницю та всяку пашницю… Своїх робітників господарі поважали, дбали про них, як про неньку рідну - будували будинки, школи, лікарні, ще й утримували за свій кошт. Дід заповідав: 80% заробленого капіталу віддавати людям, а 20% лишати на власні витребеньки. Правило ні разу не порушувалось, і в казковому царстві-государстві зводились прекрасні палаци, школи, бібліотеки, храми.
Тим часом підріс маленький Олігарх, закінчив навчання. І такий він був добрий, розумний та красивий, що ні в казці сказати, ні пером описати. А добрий який – другого такого в світі не знайдеш!.. Стріне, було, бідняка, зніме свитину й тому оддасть. А заробить карбованця, то дві частини – собі, вісім – сиротам. Нічого й казати - добрим молодцем був. А коли перейняв дідівську справу - сам майном розпоряджався, гроші заробляв, та добро робити не полишав.
Одного разу молодий Олігарх зустрів прекрасну принцесу й вирішив з нею побратися. Вже придбали золоті обручки, назначили дату весілля, склали список почесних гостей. Одна біда - запросити нікого не встигли, бо настали страшні часи. З півночі подув різкий вітер, приніс чорнющу хмару, а з неї посипались тролі – прислужники червоного дракона. І такі були злі та ненависні, що хотіли казкову країну знищити - грабували, руйнували та людей вбивали. Головний троль сидів на високому троні й свистів у магічну сопілку, а народ під його дудку повинен був танцювати. Хто втомлювався чи не хотів - знищували… Танці виходили дикі, криваві, та всі мовчки терпіли, лише наш герой взявся рятувати країну. Не встиг... Чи то магічні чари подіяли, чи, може, зрадник найшовсь, та Олігарха схопили й кинули в підземелля. Вже час страти призначили, аж тут – чудо! - наречена (відголоски фемінізму докотилися до казок) прилетіла на виручку свого судженого й визволила з лап тролів. Вони втекли до заморської Галлії, поселились в маленькому будиночку й там зажили. Не маючи ні торбинки з діамантами, ні вірного коня ані гострого меча, спочатку вони бідували, але щодня працювали й таки розбагатіли (в заморських країнах так часто буває). Вже й діти їх підросли, та одна важка дума сна - покою Олігархові не давала– туга за батьківщиною. Аби втихомирити її, він розказував дітям про свою рідну землю - там квітнуть прегарні сади, височіють ошатні замки, даленіють церкви. Так мріяв вернутися додому й побачити дивнеє диво іще раз... краєчком ока. А якщо не він - нехай хоч діти!
Швидко казка кажеться, та не швидко діло робиться. Спливали роки, минали десятиліття… Олігарха не стало, та його любов до батьківщини передалась дітям, онукам. В казковій країні сталися зміни: злий дракон ослабив хватку, та й народ втомився від дикого танцю і якось сприснув, вигнав червоного дракона разом з прихвоснями. І ось внук Олігарха (Нащадок) приїхав на батьківщину свого предка - діда, прадіда і пра-пра-пра…. Аякже! - в пам’яті жили прекрасні місця: небесно-блакитні поля, квітучі сади, білі озера… Прекрасні палаци, церкви… Де іще знайдеш таку красу, як в казковій країні? Нащадок прибув із заморської Галлії безжурний, усміхнений, прагнучи дивне диво зафіксувати й нащадкам своїм показати. Але – о який жах! все занедбано, поросло будяком, бур’яном, амброзією. Руїна!.. Їхав Нащадок на три тижні, лишився на довгі роки. Спочатку поля очищав, будяки та амброзію корчував, підправляв родовий замок. Потім взявся навколишні землі облагороджувати, добрим зерном засівати та сиротинці будувати, бо місцеві царьки, чублячись за корону, все не могли ділом зайнятись. Швидко збіг рік, другий, третій… Вже й десяток минув, а Нащадок і досі гарує, одно бур’яни косить та поля засіває…
Не знаю, так це чи ні, я в тій країні не була, мед-пиво не пила, лише раз проїжджала на тарантасі та глянула нищечком у віконце – ото й моє!
