Я ріс і з кожним роком більше і більше цікавився історією нашого народу і нашої Батьківщини – України. Вже почав читати історичні книжки. Що правда, в більшості вони були писані польською мовою і польською комуністичною думкою, все таки коли я побачив з великої букви написане слово Україна, через моє тіло починав переходити мороз. Я ставав гордим, що я українець, що я син великої держави. Я вже не чекаючи, коли мені тато схоче щось сказати, а вже сам з запитаннями підходив до них і питав. Мені тоді було десь дванадцять або тринадцять років. Одного разу я підійшов до задуманого, сидячого на кріслі тата і запитав:
- Тату, скажіть мені, як то сталося, що у 1918 році Україна виборола волю, а після короткого часу втратила її? Тато задумали, покивали головою і попросили, щоб я сів біля них і почали мені оповідати.
- – То було так сину. Війна вже кінчалася ( Перша Світова) а я і мої ровесники ми мали тоді менш більш стільки років, що ти нині (мої тато народилися у 1904 році). Не пригадую собі від кого, але мали ми приказ збирати всяку зброю, яка залишилася по боях на наших землях і зносити її в одне визначене місце. Тато почали думати, щоб пригадати собі, хто міг бути тим, що наказав хлопцям збирати зброю, але не пригадали собі.
- Говорили, що першого листопада 1918 року, коли стали з ранку почули як люди в селі говорили що сталося. На їхній, ще дитячий вік це мусіла бути велика подія. В селі всі про це говорили, що стають і бачать, а ту в важливіших місцях села і у свідомих людей того села висять синьо-жовті прапори. Тоді, коли мені про це говорили, зі сльозами згадували того 1 листопада 1918 року. Але були це сльози великої радості. Говорили, що серед улючан настала ейфорія. Всі дуже тішилися, що повстала Україна. Хоч за часів Авсро угорщини в селі всі себе називали русинами, все таки свідомість серед наших людей на Сяном вже починала дозрівати. Священики і вчителі вміли просвітити своїх людей.
- На жаль, ця радість не тривала довго. Україна була, але вдержати її не було легко і не було за багато кому це робити. Радість тривала дуже коротко. Багато з тих, яки почали служити в нашій армії, це бувші жовніри, які до недавня служили в австрійській, або російській армії. Вони по кілька років служили в чужому війську і з далека від своїх рідних земель, з далека від родини. Коли воскресла Україна, вони замість хоронити і захищати її, багато з них починало тікати з армії до своїх домів, до жінок, до родини, до дітей. А крім того світлих людей в той час серед нашого населення не було багато. В минулому ворогам не залежало на тому, щоб його піддані були мудрі, щоб здобували освіту. Тому, коли воскресла Україна не було ким обставити хоч би найважливіші пости в наново воскреслій після сотень років українській державі. Було так, що начальниками в більшості ставали поляки, жиди, росіяни, а навіть німці. А крім того вже скоріш сказане, дезертирство.
- Дальше розказали мені про подію, яка мала місце в Улючі, в їх і моному рідному селі, що над Сяном.
- _Улюч, та інші села і міста, яки після 1 листопада стали в межах Західно Української Народної Республіки на протязі короткого часу захопили поляки. Вони поставили на постах своїх людей. Поставили свою поліцію, а ця з часом почала ходити по наших селах і містах і ловити всіх тих, що служили в українській армії, або піддержували українську державу. Також тих, які в час тривання української держави займали яки - небудь пости.
- І одного дня, це було десь скорою весною 1919 року, прийшли до Улюча озброєні польські поліціанти. Вони вже знали, хто з селян, що робив у ті вище згадані дні. Так зайшли вони до одної такої хати в Улючі, з якої чоловік служив в нашій армії. Тато говорили його прізвище, але я нині не пригадую його. Увійшли в хату, взяли його за руки і вивели на подвір’я , а там давай його бити чим попало і де попало. Тоді не було в хаті нікого крім нього. Йог жінка тоді була десь у сусідньому домі. Звідтам вона почула крик на її подвір’ї. Так вона скоро біжить до дому. Коли прибігла, так і побачила, що діється. Побачила наболіле і облите кровлю лице свого чоловіка. Тоді підійшла вона до тих , яки били її чоловіка і каже:
- - Бийте його. Добре його бийте. Він заслужив на це. Хай має за своє. Це належна заплата за його поведінку. Бо коли він мав зброю і силу, коли мав захищати свій край і свій народ від загарбників, коли мав вас бити між іншими вас, то він дурний залишив своє військо і втік до дому. Так нині нехай має від вас за це нагороду. Поляки подивились на жінку, подивились на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяк. Подивились один на одного а опісля ще раз на жінку і її чоловіка. І так відвернулися, залишили бувшого дезертира в спокою і пішли геть з села. Ця жінка від того часу мала велику шану серед жителів нашого села. В одних за те, що врятувала свого чоловіка від ще більшого побиття, а може й смерті або криміналу, а в інших за те, що в неї було більше мудрості і патріотизму як у її чоловіка. То такий невеликий кусочок нашої історії про яку розповіли мені, нині вже Покійні тато – Миколай Шляхтич...
