ЖЕРТВИ ГОЛОДОМОРУ НА ДОРОГАХ.
Пам'ять жителів села зберігає багато випадків вмирання людей у голодні дні весни тридцять третього року. Багато описаних випадків голодного вмирання людей виглядають як статистика: помер, померло двоє, померла ціла сім'я. Це відбувається тільки в тому випадку, коли немає в достатній кількості інформації. Щоб поповнити свої знання і описати дні голодомору, ми йдемо до жителів нашого села. Запитуємо їх про жорстокі часи голодного вмирання. Отже, отримуємо додаткову інформацію і тільки тоді описуємо події та випадки, що сталися з мешканцями нашого села в тридцяті роки. Ми прагнемо донести до односельців, наскільки це можливо в наших умовах, правду про те, як жили люди в дні голодомору, як вони вмирали, як їх ховали.
За кожним померлим чоловіком стоїть велика історія його життя, його трагедія голодної смерті. Коли нам розповідають про померлих жителів нашого села, нам хочеться дізнатися більше про цих людей. Хочеться дізнатися: коли вони народилися, як вони жили, яка у них була сім'я, скільки їм було років в ті дні?
Свідки тих подій давно померли. Але залишилися їхні діти, які ввібрали в себе події голодного 33-го року. Вони були слухачами розповідей своїх батьків, які розповідали їм про трагічні дні голодомору. І тепер, згадуючи, вони нам розповідають про голод, про репресії, про канібалізм того часу. Вважаємо, ними багато забуто. Багато тепер виглядає не так, як було насправді. Але «що маємо, тим і живемо».
Ми по крихтах збираємо правду про голодомор. Деякі моменти з життя людей того часу, ми описуемо. Багато події, з-за давності минулого часу, нам не доступні. Не в наших планах розповідати про голодомор, використовуючи суху статистику подій того часу. Ми описуємо події, які відбувалися під час голодомору так, як вони нами були почуті від свідків голодомору та їх дітей.
Слухаючи оповідачів, нам хочеться внутрішньо відчути психічний стан голодуючих людей того часу. Відчути своїм внутрішнім почуттям їх трагічний і психічний стан в той період часу. Ми розповідаємо вам про ті жахливі дні, коли коса голодної смерті косила всіх, хто залишився без засобів існування. Ми прагнемо бути чесними перед собою і перед пам'яттю померлих односельців. Не придумуємо якісь історії, щоб наша розповідь виглядала цікавою і легко читалася. Для нас дуже важливо передати вам дійсність подій, що відбулися голодної весни. Так, населення України знає, чим пахне голодна смерть, бо воно відчуло на собі дні голодомору 33-го року.
У дні голодомору немічні люди вмирали там, де фізична сила залишала знесилене тіло. Там і приходила до нього смерть. Тіла померлих людей лежали на колгоспних полях, на вулицях, на дорогах, на базарах, на залізничних вокзалах.
За 15 кілометрів від нашого села є населений пункт, в якому у вихідні дні проводилися базари. Це село називається Тернівка. Так, і в 1933 році цей сільський базар працював по недільних днях. Жителі нашого села, як і жителі інших навколишніх сіл, відвідували Тернівський базар. Одні громадяни несли на базар свій товар, щоб його продати, або поміняти на хліб, інші, - йшли на базар, за звичкою. Хто знає, що там продавали в той час, і що купували? Вважаємо, навесні 33-го року, на базар голодних жителів села гнав голод. У кожного голодного відвідувача базару був свій інтерес.
Рано вранці, жителі нашого села йшли пішки на базар. Дорога проходила через колгоспні поля. Вона не була встелена ні асфальтом, ні каменем, ні гравієм. Це була звичайна сільська дорога. Громадяни, які йшли по дорозі, бачили кілька трупів померлих людей. Мертві люди лежали на дорозі в положенні, в якому застала їх смерть. Одного з померлих вони впізнали. Це був житель нашого села. Його ім'я Казанюк Володимир Іванович. Померлий, - молодий чоловік. Йому було близько 30 років. У другій половині дня, коли люди поверталися з базару, вони побачили чоловіків, коней і віз. Чоловіки збирали трупи померлих людей і вантажили їх на віз.
Хто були ці померлі люди? Як вони опинилися на цій дорозі? Коли вони померли? Під час масового вмирання ці питання нікого не цікавили. Люди вмирали масово. Трунарі збирали трупи, вантажили їх на вози, везли їх на цвинтар, опускали у ями-могильники. Ями засипали землею. Такі були похорони людей у дні голодомору.
Скільки ж цих ям-могильників, заповнених тілами померлих людей? Скільки ж забутих, покинутих, зарослих кущами і травою, нікому не відомих могил, знаходиться на нашій святій землі? Скільки ж людей трагічно загинули в період весни тридцять третього? Скільки ж в ямах-могильниках поховано: молодих і старих, жінок і чоловіків, юнаків та дітей? Скільки їх? Хто відповість за їх смерть? Хто відповість за насильство над народом моєї України?
Томашівка. 25. 02. 2015.
