ПОРЯТУНОК ДІТЕЙ.
Навесні 1933 року в Україні щодня від голоду вмирали тисячі громадян. Голодні люди, які втратили надію на кращі часи, шукали вихід із становища. Одні, - крали; інші, - виїжджали на заробітки; треті, - шукали кращого життя у сусідніх республіках; четверті, - не сподівалися на кращі часи, чекали дня своєї смерті дома.
Деякі громадяни, щоб врятувати своїх дітей, щоб діти не померли голодною смертю, віддавали дітей стороннім громадянам, родичам, які могли забезпечити дітей шматком хліба. Інші, зневірившись від нестерпних болісних умов голодних днів, відводили своїх дітей в місто, на базари, на залізничні вокзали. Там і залишали їх, сподіваючись, що, дасть Бог, хтось із місцевих жителів проявить до дітей милість. Забере їх собі додому, або відведе їх в дитячий будинок, тим самим врятує їх від голодного вмирання.
В Умані в той час був дитячий будинок. В ньому перебували діти, залишені батьками, а також діти, батьки яких померли від голоду. Кинутих і безпритульних дітей в ті голодні дні тридцять третього року було дуже багато. Дітей, у яких були живі батьки, в дитячий будинок не брали.
Один з наших родичів проживав у сусідньому селі. У нього було двоє малолітніх дітей. Діти голодували. Дні життя їх були полічені. У батьків не було надії, що їх діти проживуть без їжі до літа. Щоб врятувати своїх діток, батько відвів їх в Умань на залізничний вокзал. Він залишив їх на вокзалі, пообіцявши їм, що скоро повернеться, і вони разом підуть у село до мами. Діти залишилися на вокзалі, а він, трохи поспостерігавши за ними з боку, пішов додому.
Уявіть собі стан маленьких голодних покинутих діток, одних на вокзалі, в чужому для них місті. Діти вірили в обіцянки свого батька. Чекали, що ось-ось, скоро, прийде батько і забере їх із собою додому, як він їм обіцяв. Але він не прийшов. Вони чекали, чекали, чекали... Шукали очима того, хто їх породив, хто для них був рідним і милим. Не дочекалися...
Батько прийшов додому. Його не покидала думка про дітей. Він не міг простити собі свого проступку. «Він повинен піти на вокзал і забрати своїх дітей додому. А там, як Бог дасть, так і буде». Відстань від села, в якому він проживав, і до станції Умань близько 20 кілометрів. Він зібрався з силами і пішов пішки в Умань на те місце, де вчора він залишив своїх діток. Дітей там не виявилося. Він шукав їх по всьому місту. Шукав скрізь, де, на його думку, могли бути його малі діти. Він питав зустрічних людей, чи не бачили вони двох маленьких дітей. Але ніхто не міг йому відповісти на його питання, ніхто не міг йому допомогти в його біді. Втратив силу, віру і надію в те, що він знайде дітей, нещасний батько повернувся один додому. Він дуже переживав і таврував себе за свій вчинок. Згодом він позбувся розуму. Незабаром він помер смертю, якою вмирали багато людей в той голодний час. А діти? Діти, діти... Де ви знаходитесь тепер, осиротілі діти?
Чому рідний батько відвів своїх дітей в місто і там їх залишив? Він сподівався на те, що працівники органів правопорядку або милосердні люди знайдуть і відведуть дітей у дитячий будинок. У дитячому притулку вони отримають їжу. Тим самим діти будуть врятовані від голодної смерті. У дитячому будинку дітей годували. У них була гарантія вижити в голодний час весни тридцять третього року. Можливо, ці двоє малих дітей і опинилися в якомусь дитячому закладі. Але хто знає, як склалася їх подальша доля? Батько обіцяв дітям повернутися за ними, і вони чекали його. Вважаю, якщо діти не вмерли і осталися живі, вони все життя до самої їх смерті чекали свого батька.
Світ не без добрих людей. І ми знаємо, що таких людей дуже багато. І, ми вважаємо, можливо, сторонні громадяни, виявивши милість до двох кинутих дітлахів, забрали їх додому. Дали їм притулок, шматок хліба і надію вижити в ті голодні дні. Дуже не хочеться мені погано думати. Не піднімається рука моя відобразити мою думку на цьому папері. Але, в той голодний час, все було...
Ми про це раніше вже писали, багато з вас читали і чули про те, що в голодні роки люди були доведені до божевільних вчинків. Було багато випадків людоїдства. Дай Бог, щоб цих діток обійшла така жорстока доля. Зараз визначити подальшу долю цих двох маленьких діток не представляється можливим. Можливо, ці діти вижили в ті роки. Дуже хочеться в це вірити. Сподіваюся, вони виросли, народили дітей. Їх діти, тоже народили дітей. А після народжувалися онуки, правнуки... Я сподіваюся, згодом, виросло велике родове сімейство. Шкодую, що члени цього сімейства ніколи не дізнаються витоків свого початку.
З великої болем пишу вам ці рядки. Нехай Бог береже вас, ваших дітей і онуків ваших, у всі благословенні Богом часи.
