Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44609
Рецензій: 87287

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.9

© Михайло Нечитайло, 25-11-2016
Мирон Маркович кинувся в порожній хаті, наче випав зі всесвіту в царство хаосу та порожнечі.
Листопадовий пізній ранок уже блимав ледь не полуденним досвітком у вікна, а в хаті аж вихололо від самотини.
- Вандо! – гукнув Мирон Маркович.
Морок порожнечі ковтнув гук, повісив на стіни, як картину – та тим і скінчилось.
- Вандо! – поніс Мирон Маркович поклик надвір, та у відповідь розтривожилися лишень гуси, та ще кіт сплигнув з акації, наче груша додолу гупнула, а нявкнути у відповідь – то й полінувався.
«Ох, бабо, - ніс свої роздуми разом з відром води для корови в повітку Мирон Маркович, - чи ти забалакала того вчителя, що дуба ріже та відволодуєш, чи…».
Якась така недолуга та підозріла думка вповзла в голову, що аж відігнав, наче корову до табуна.
«Та куди бабі…, тьху, чортійщо… під сімдесят ще в ревнощі влізти, як у трясовину».
Але відігнана думка вернула й вернула до хати - полоскала вікна, наче призахідне сонце на мороз; і сум оповивав та розпач, бо кінчалися літа, як дрова, а попереду ніч, за котрою – мороз, що пече вогнем, і сором.
Он Микола Пантелеймонович, голова сільський, стрів на вулиці був, сюсюкав єхидно:
- Дивися, Марковичу, за Михайлівною, бо той математик, то – вчитель; той навчить – ого-го, будь здоров. Молодий ще, при телескопі, напхає бабі зір у голову, чим витягнеш, чоловіче, як, окрім сивих вусів, усе в архів уже поздавав, та і який з вусів кран, аби дамби, телескопом товчені, рвати.
- Моїй бабі зорі не пхати треба в голову, а вигрібати звідти, бо вже тільки на моїй пам’яті тринадцять літ язиком їх розсипає на всі боки, а ще й не починала звільняти голови, - віджартувався тоді Мирон Маркович.
А це згадалося – й аж сплюнув.
Зайшов до хати, заходився гризти шмат хліба з салом, вкусив гірку, наче доля його, цибулину. Покотилася сльоза по щоці – ох, цибуле, цибуле, не викручуй, наче ту білизну, хоч ти очі, лиши в них хоч одну сльозу на смерть, бо так життя вичавило, що й самому себе оплакати, як час прийде, буде нічим.
Де він, Мирон Славута, взявся на світ, з яких пелюшок вискочив – світ не встиг побачити, а люди не звернули уваги. Тоді війна котила хвилі, злизуючи береги життя, й у тій штормовиці викинула і його, голопузого, на всіяний камінням та трісками руйнації берег. Держава не дала згинути на камені, дала ймення, придумала батька, виростила, вивчила та пхнула в світ. Голодного та злиденного поставила до станка, де із залізного ляскоту, окалини та іржавого пороху він мався спекти та скуштувати на смак власний хліб. Ледь згриз першу скибку, як зашили до війська, завезли на далекий Сахалін, між тумани та сніги, напхали в рот комбіжиру, котрий шлунка скрутив навіки, дали нюхнути якоїсь ракетної гидоти, аж у душі заколупало – й потім, зі скрученим шлунком, сколупаною душею, армійською формою на плечах і десятьма карбованцями за плечима - пустили в широкий світ: лови, солдате, щастя, воно ж до тебе аж горнеться, от тільки не пригортається.
Влаштувався на судно, пішов у море – а куди було йти, куди їхати з того Далекого Сходу, як усі дороги стелилися десятьма карбованцями, тож кінчалися прямо біля твоїх чобіт. Десять років міряв Тихий океан, трохи наловив капіталу, міряв би й далі – та попсований комбіжиром шлунок розкис зовсім і дихнув такою виразкою серед моря, що думав уже нецілованим тридцятилітнім матросом іти до іншого світу та хоч там дізнатися, якого ж він, Мирон Маркович Славута, роду-племені, й чи дійсно він Мирон, чи дійсно Маркович.
Та вижив. Океан надалі нюхав лише з берега, де всунув своє порізане тіло на один із секретних військових заводів. От тільки всунув наполовину, бо сколупана ракетною гидотою душа не пролізла, болячками дихнула аж у горлянку й тим поставила кліматичний хрест на далекосхідній кар’єрі.
Перелетів, бідака, через півконтиненту й осівся в Одесі. Був майстровитим, тож узяли завгоспом до школи – латав дітям парти та електрику-каналізацію всяку, крупи-печиво на їдальню звозив. Платня – не ах, але здоров’я хоч не гробив.
Єва з’явилася першого вересня.
- Новий кухар, - так було її представлено.
Чорнява, кучерява, молода, вродлива – й він, чернець ченцем, різаний та псований, виповз з келій, де тільки по ночах, і то подумки, притискався до жінок, виповзло, підстаркувате луб’я, та серцем прикипіло до дівчини.
Це було марення про казку, у фіналі якої вісімнадцятирічне дівча неодмінно має впасти в руки тридцятишестирічного парубка. Світла мрія про диво єднання недоторканних тіл, щастя взаємного кохання, любов оту, що пнеться крізь віки.
З півроку мовчав парубок, у святості думок своїх Єву купаючи, кожен погляд її, порух і подих вливаючи в душу, як бальзам. Аж поправився здоров’ям, аж тілом воскрес і болячок майже позбувся, мовби переріс їх, мовби розчинив у серці, скинув з душі, як скидає норовистий кінь набридлого вершника.
А тоді не витримав.
Якось довбався на кухні біля поламаної плити, а Єва того дня саме без напарниці металася довкола між блюд і спецій, пурхала бджілкою, намагаючись надбати меду для голодного школярства під обід.
Загадав собі: «Як справлю цей металолом до обіду, як зашкварчить на цій плиті пательня до дванадцяти нуль-нуль, підійду до Єви й скажу, що люблю, що зову заміж – і все».
Об одинадцятій сорок п’ять від плити полинуло тепло, Мирон гепнув на неї пательню, вкинув туди шматок масла й до дванадцяти нуль-нуль воно не те що шкварчало, а пінилось і бризкало на всі боки гарячими краплями, наче оскаженіло.
- Що це ви збираєтеся смажити? – постала поряд Єва.
- Нічого, - знизав плечима. – Я не смажити збираюся, я хочу, Єво, тобі сказати, що душа моя кипить не згірш за це масло, бо я так тебе люблю, що й світу не тямлю, я так тебе люблю, що… що… виходь за мене заміж.
Думав – знітиться, втече, а вона засміялася.
- Ну що це за зізнання на кухні шкільній, - мовила, - взагалі-то варто перш ніж заміж кликати, вести хоча б до ресторації.
- А ти підеш? – воскрес Мирон.
- Так хто ж на халяву не йде, - сміялася, - платить однак кавалер, чи не так.
- Так, так, - вторив, кричав, радів, аж діти, що наладилися на обід, подумали, певно, що обпікся завгосп об шумуючу сковорідку, інакше чого б отак верещав.
Вибрав ресторан найкращий, вечерю замовив най-най.
- Невже завгоспи такі багаті, невже заможні? – аж очі збільшились у дівчини.
- Завгоспи – бідні, - махав рукою, - але моряки з Далекого Сходу – вони якусь копійчину припасли.
Вирішив не таїтися, вирішив усе, як є, подати до столу – й про болі свої правду, й про сирітство, й про заробітки колишні, й про нинішнє життя.
- Я ж не любив ще нікого в житті, - навіть це виклав.
- Що, не були жонаті? – здивувалося дівча.
- Не був, звісно, не був. Кажу ж, ти в мене перше кохання, ти в мене у всьому перша, як на те твоя воля буде, - аж зашарівся.
Знизала плечима.
І були ще ресторани, й вечори одеські були, й цілунок перший, і дарунки, дарунки єдиній.
- Все, все для тебе, - шепотів.
Зодягнув, як принцесу; в діаманти-коштовності, як картину в раму, вклав.
Вередувала, вимагала – не зважав, удовольняв.
- Ти ж пожилий, а я – молода, - сміялася, - годи.
Годив.
- Заміж підеш за мене? – перепитав чи й не всоте.
- Піду, - видихнула нарешті.
- То поїхали познайомиш з батьками, - запропонував.
- Ого, це далеко, - відповіла, - батьки в Білорусії. Знаєш що, Мирику, - так звала, - давай приготуємося до весілля, а потім до них явимося, як сніг на голову. Ти вибач, але ти майже такий на роки, як моя мати, батько ґвалт зчинить, як тебе завчасно побачить, не дозволить іти під вінець, а я без благословення – ні.
Знову гукнулися літа. Аж холодом сипонуло – «такий, як моя мати». То й що? Він же любить. Він любить.
- Євочко, а ти мене кохаєш? – питав і питав.
- Ой, Мирику, ну таке щодня одне й те ж питаєш, аж відповідати набридло – а чом би мені тебе й не любити. Ти ж для мене все.
Скупилися до весілля – і плаття, й персні, і, і, і… ну, одним словом, геть усе, ще й зайвого вагон.
- То коли поїдемо, ми ж рік уже зустрічаємося? – допитувався Мирон.
- Боюся батька, Мирику, - сльозами повнила очі, - не благословить, а мені ж тоді як.
Дні летіли й летіли, а Білорусія не наближалася.
- Єво, так далі не можна, - наполягав, - або поїхали по благословення, або одружуймося без нього.
- Без благословення? – вжахнулася. – Та ти що?!
І задумав Мирон план. Єві не сказав, але задумав. Вирішив притиснути непоступливих батьків дитинчам, яке потай повинно забитися під Євиним серцем. А куди тягнути? Йому вже до сорока, та і Єві за двадцять – куди ще відкладати весілля? А приїде дочка з онуком, хай і не зродженим ще – куди той батько дінеться? Переказиться та й благословить.
Як тільки до Єви підступитися? Вже два роки стрічаються, обнімаються-цілуються, а зійтися з дівчиною, як муж із жоною сходяться, не довелося.
- До весілля, ти що, Мирику?! – зупиняє завжди.
Чухав Мирон потилицю, водив Єву на розкішні вечері до гуртожитку, підступав, підступав – не зміг. Не вистачало снаги, нахабства не вистачало – не міг з ангелом своїм силою боротися, хотів любов’ю, а воно, божественне, боялося без благословення, боялося до весілля, не сміла дівчина стати жінкою, як водиться між деяких, отак, просто, без Божої волі та звичаїв давніх. Аж у розпач упав.
Вирішив зізнатись у своїх планах підступних діянь задля батьківської поступливості. Навіть краватку на вечір зізнання в гріху, думками зродженому, зодягнув.
Вже й рота розкрив, як повечеряли та націлувалися, аби зізнатися, як раптом Єва:
- Мирику, а ти мене хочеш?
Аж краватку послабив на шиї.
- Я ось що думаю, - продовжила дівчина, - давай до батьків з’явимося, щоб я була вже вагітна.
А гріх, виявляється, обопільний, а думки однакові – що то, як люди кохають, вони в одне зливаються, як два близькі озера під час весняної повені.
- Чого мовчиш, Мирику? – заглядала в очі. – Чи проти?
- Єво, Єво, я… та я…, та я цим живу…, та ти зрозумій, мені вже під сорок, а я ще ні разу…, ну, так у житті склалося. Та й не жалкую, пишаюся цим, бо ти…, ти…, я нікого не хочу, нікого.
- Відвернися й погаси світло, - наказала.
- Зараз виключу, - зашарпався. – Зараз, - поліз до шафи, витягнув дві простині.
- Це ж нащо? – здивувалася.
- Ну, читав, що при першому, це, як його, контакті, одним словом, кров, знаєш, - белькотів.
- У хлопців крові не буває, - мовила, червоніючи, - то в дівчат.
- Та я ж не геть дурний, - аж скрикнув. – Я ж про тебе дбаю.
- А я – не дівчина, - глянула в очі.
- Як? – вжахнувся.
- Мені йти геть? – запитала.
Аж розгубився.
Почала збиратися.
- Це, не спіши, - схопив за плечі, посадив на ліжко.
Провів руками по своєму обличчю, видихнув важко:
- Не йди.
- Як не йти? – скрикнула. – Тобі ось до сорока – і хлопець, а я… я… у двадцять – все вже, все.
- Не йди, - белькотів.
Глянув на неї, чорнокосу свою, знервовану, побілілу – ну, куди вона йде, він простить, він не відпустить, він любить її, любить.
- Ну, то й що, що ти в двадцять, - заспокоював. – Нічого, нічого.
- Як нічого? Поглумишся зараз та й здимишся, або ж дорікатимеш весь вік. А я не хочу так, я не хочу докорів, я хочу, щоб чесно, щоб по любові.
- Ти любила когось, - ковтнув слину, - до мене?
- Ні! – скрикнула. – Зґвалтували мене тюрмаки кляті!
Впала на ліжко, заридала.
Наче камінь з душі впав – не любила нікого, не віддавалася по волі власній, силою взяли нелюди. За таке гріх корити, гріх дорікати цим – всі під Богом ходимо, ніхто долі своєї не знає й гіркоти життєвої ні наперед випити не може, ні після, а тільки тоді, як вона прийде.
- Чом же раніше ми не зійшлися в спокусі, - тільки спромігся видавити, - вже б одружилися до цих пір, уже б дітей колихали.
- Боялася, - залилася слізьми, - боялася, що знехтуєш, підеш геть, гордий та чистий, від збезчещеної та брудної дівулі.
- Єво, - припав до вуст, - не кажи так. Ніколи більше не кажи так. Я від тебе ніколи не піду. Запам’ятай – ніколи.
- Виключи світло, - попросила.
Виключив, роздягнувся, солодом сповнився, ловив устами її вуста й не міг зловити, відвертала лице.
- Єво, - шепотів, - поцілуй же мене, чом вернешся геть.
- Терплю.
- Що терпиш? Насолоджуйся, Єво.
- Тебе ґвалтували? – визвірилася. – Ти після цього когось приймав?
- Ні, - аж відсахнувся.
- То мовчи та сій, що надумав. Дай звикнути до тебе, Мирику. Це не так просто.
Як не було, а засіяв. Через тиждень хотів повторити засів, щоб напевно, але не пустили на ниву.
- Посіяно вже, - мовила Єва, - годі товктися, дитині потрібен спокій, а не штовханина з перших днів. Ще наштовхають за життя.
У вагітності не тямив, тож погодився з матір’ю майбутнього потомства.
Ще чотири місяці чекав від’їзду до Білорусії, до батьків.
- Зачекай, хай пузце побільшає, - притримувала від’їзд Єва.
І ось настав день, Єва влетіла до школи збуджена, розтривожена.
- Післязавтра від’їжджаємо до батьків, - оголосила. – Бо біда.
- Яка біда, Єво?
- Лист ось, - тримала в руці списану сторінку. – Пожежа в тата й мами, будинок згорів дощенту. А тато – інвалід. Він без ніг. У них ні копійки.
- Як без ніг, Єво? Ти ж не говорила ніколи.
- А нащо говорити, нащо тебе лякати, сам би побачив. А мати – вона глуха в мене. Вони інваліди, Мирику. Я одна в них, а вони – дві каліки. Де їм жити? Кидаю роботу, все кидаю, поїду – перервусь, але батьки, мої батьки, вони під небом не житимуть.
Вона ридала й сльозам не було кінця.
- Що ж ти будуватимеш, Єво, ти ж вагітна, - мовив.
- А хто мені допоможе? – скрикнула.
- Не плач, - мовив твердо. – У мене на книжці є десять тисяч, я їх зніму, розрахуюся з роботи та їдемо вдвох до твоїх батьків. По приїзді одружуємося, будуємося, грошей вистачить, ти народиш – проживемо, не журися. Я – з тобою.
Ледь не наступного дня Мирон зняв гроші з рахунка та мерщій метнувся на вокзал по квитки на Мінськ. Став у чергу, дочекався, замовив квитки, гайнув рукою до кишені по гроші – мамо рідна – ні грошей, ні гаманця в надрах піджака не виявив.
Обчистили – це важке слово каменем-метеоритом упало в Миронову душу, сколихнуло нерви, збудило цунамі, яке ринуло на застиглий берег здобутих ще з армії болячок і розмило їх, наповнило такою болісною суттю, що прямо з вокзалу втрапив Мирон не до ненаглядної Єви, а на свіжоприготоване лікарняне ліжко.
Аж там уже побачив Єву.
- Мироне, - вбігла до палати, - як же так, ти ж обіцяв рятувати мою сім’ю…
- Йой, Єво, - аж губу закусив, - йой, Єво…
Не знав, що й сказати.
- Ти – брехун, - сказала натомість Єва, - ти – боягуз, ти любив та шанував мене, поки не дізнався, звідки я, яка є, що інвалідів безнадійних дочка. А як спізнав це зі слів одних, навіть не бачивши ще картини гіркої та важелезної, втік, заховався в лікарню, зажалів грошей і любові своєї зажалів. Жлоб ти, Мироне. Не бажаю тебе бачити й ти більше ніколи мене не шукай, бо видряпаю очі, аби й ти мене не бачив.
- Єво, це не так!... – скрикнув.
Та що той крик навздогін, коли грюкнули двері. Ним ні сказати, ні виправдатися, ні хоча б… Він – ніщо, той крик навздогін. Він – тиша загусла, холодець зі слів; він – морок і безпам’ятство, де й знайти щось годі, бо й шукати ніде.
Ледь вичалапавши з лікарні, кинувся Мирон за Євою в Білорусію. Але куди? Казала – з хутірця Сопілки вона. Де він, той хутірець? Карту Білорусії – величезну, на всю стіну – з лупою вивчав, не виявив такого. Людей допитувався, до влади стукав – одні плечима знизували; інші – сміялися відверто.
- А в аул Дудочки вам не треба, шановний? – кпинив один з тамтешніх владців.
Повернувся Мирон назад в Одесу, наче морозом битий цвіт осінній. Ще останньою квіточкою спалахнув – у відділ кадрів рідної школи рипнувся – звідки вона, його Єва Лейбніц.
- З Миколаєва до нас з’явилася, - мовили в канцелярії, - з кулінарного училища.
- А прописана, живе де? – догоряв.
- Там же й прописана, в Миколаєві, - дали й адресу.
Повіявся останньою пелюсткою за вказаною адресою – а там училище кляте серед напівпорожньої вулиці. Заповз в училище, став на прю з морозом, адресу випускниці училища Єви Лейбніц шукав.
Якусь дали.
Забрів у під’їзд п’ятиповерхівки, постукав у двері потрібної квартири – електричний дзвінок був вирваний «з м’ясом».
З дверей виповз просмерділий клопами й тарганами алкаш.
- Тут проживають Лейбніци? – перепитав Мирон.
- Хованенко я! – ревів алкаш.
- А Лейбніци, Лейбніци…
- Хованенко я!
Морози кріпли – й урешті-решт цвіт збучавів і згинув.
Стояв шкільний завгосп перед вікном на третьому поверсі рідної школи. Стояв і зирив на стримлячу іржаву арматуру побіля корпусу – малися робити теплицю. Вікно треба було склити, бо дітки потовкли шибку, але завгоспа більше вабила арматура внизу – не вкрасти її хотів, ні, не з землі висмикнути, єдино впасти на неї хотів, аби й собі влитися в підмурок під теплицю, стати його часткою, захистом майбутніх квітів на землі, бо свої зморозив начисто, втратив, утратив…
- Єво, за що ж ти так, - аж скрикнув, - я ж до тебе, як до сонця, а ти холодом, морозом, наче безодня всесвітня промерзла, я ж до тебе квітом-барвінком по землі, а ти по мені злом, як чоботом. За що, Єво? За що розтоптала? Хіба ж винні квіти, що їх б’ють морози, що крутять циклони, що обривають вітри? Хіба ж винні люди, що над ними є Бог? Хіба ж винне серце, що віє світами любов? Хіба винні гроші, що ваблять злодіїв? Хіба ж винне добро, що йому не дають зродитися? Та краще б ти мені, Єво, видряпала очі, ніж залишити їх цілими, але незрячими, бо нащо й очі, як у них немає тебе, нащо світ, як він без тебе, нащо я, якщо я лише для себе.
Розчахнув вікно з вибитою шибкою, ступив на підвіконня.
- А чи варто? – почулося за плечима.
Оглянувся.
Надія Василівна, директор школи, стояла серед коридору й допитувалась:
- А чи варто?
Повернувся Мирон з вікна назад у коридор – негоже ж перед директором гнути тілом своїм тепличну арматуру.
- А що робити? – перепитав.
- Займіться банальною справою, - порадила директор, - живіть далі.
- Задля чого? – не розумів.
- Хоча б заради цього, - вказала на розбиту шибку. -  Її ж повинен хтось уставити.
- Це ж така мізерія, - образився.
- А вертихвістка ваша безпутна, - дихнула жаром директриса, - то – не мізерія?
- Та як ви смієте мою Єву, - визвірився, - обзивати паскудними всякими словами?
- А хто ж обізве, як не я? – стояла на своєму Надія Василівна. – Ви ж не насмілитеся. Ви, пожилий уже мужчина, впали, як струхлявіле дерево, під ноги дівчаті, воно товклося по вас, як тать, ссало соки, гульбарило з парубками, а вас, сліпця, доїло, доїло, доки й не видоїло та не відправило, наче ялову корову, на забій.
- Мовчи, - засичав, - ти…, ти…, ти сама ялова корова, ні дітей, ні чоловіка на віку, ні любові, ні серця, тільки заздрість до чужого щастя, як отрута з тебе пре й топить усе, топить.
- Хай я буду ялова корова, не дав Бог дітей, хай так, - Василівна не здавалася, - хай я сама заздрість, хай отрута, але за серце, за любов, Мироне, не кажи. Ти в своє серце глянь, що воно в тобі є – лань трепетна чи кріт сліпий? Кріт, Мироне, кріт. Ти не бачив, я бачила, я слідила, я знала, я очі тобі збиралася відкрити, та не встигла – вертихвістка повіялась, а ти випав у осад. Гуляла твоя Єва, як проклята, гуляла направо й наліво, циндрила твій капітал і душу твою разом з ним. Я слідила, Мироне, я знала.
- Нащо слідила? – аж оторопів.
- Бо любила, - видихнула.
Рвучко повернулася, пішла геть. Та наразі й повернулася назад.
- Пішли зі мною, Мироне, - взяла під руку. – Пішли до мене. Не рвися зі світу, заглянь краще в нього з іншого острова.
Опирався, не знав, що й робити.
- Пішли, Мироне, - просила.
- А шибка? – вказав на незасклену.
- Та Бог з нею, - махнула директриса рукою. – Виживемо – засклимо.
Привела Надія Василівна Марковича до себе на квартиру.
- Ти вечеряй, Мироне, - подала якусь страву.
Спробував – не лізе.
- Не їсться, - мовив.
- Гризе клята курва душу? – перепитала Василівна.
- Не курва! – скрикнув.
- Хай не курва, хай просто Єва, гризе-таки?
- Ой, гризе! – стукнув кулаком по столу, розтовк якусь миску, звалив додолу чашку.
- Ти поплач, Мироне, - заглянула Василівна в очі.
- Не можу, я ж мужик, - запротестував.
- А як мужик, то якого ж ти хрена киснеш?! - і рукою по пиці директор завгоспа – лясь.
- А що ж робити? – остовпів.
- Баб трахати, а не парубком у соплях втопитися. Ти ту Єву кушав хоч раз, дурню?
- Раз було, - бовкнув. – Дитину їй зробив.
- І все?
- А вам яке діло? – наразі схаменувся.
- Ну, і як тобі Єва-молодка, як проти інших? Яким медом тобі прутня намастила, що ти з того вулика на прутні сам кинутися хотів.
Мовчав.
- Як проти інших? - не відставала Надія. – Скільки ти на віку котлет засмажив, що биточком подавився?
Мовчав.
- Чи не смажив нічого? – наразі здогадом осяяло Надію.
Відвернув очі.
- Ма… - засміялася жінка. – Мироне, а скільки ж тобі літ? Ой, та я ніби не знаю. Мироне, ти ж уже старуватий. Ти ж уже скоро й того. Мироне, Боже, ти не ображайся…
- Годі! – схопився зі стільця, кинувся до дверей.
- Мироне, - стала в дверях, - не йди. Мироне, коханий, пробач мене, дурну, я ж рада, що ти такий, як його сказати, незацілований, чи що. Мироне, як я тебе люблю. Пішли краще спати.
- Куди?! – вибалушив очі.
- В ліжко.
Хотів відсторонити, йти геть.
- Мироне, - кинулася цілувати, притулилася, заглянула в очі, - Мироне, не тікай зі світу, бо він мені без тебе буде такий порожній, наче могила.
Поривався піти. Набридло, все набридло. Пошвидше, пошвидше до розбитого вікна, та ні, туди далеко, до мосту над автострадою і вниз, униз, униз, під колеса.
- Не пущу, - скелею стала Надія в дверях, - не пущу, не підеш, не віддам рогатим, навіть якщо вже й казана на тебе розігріли.
- Та хто ти мені така?! – запротестував Мирон.
- Директор.
- Я звільняюся.
- Любов твоя, - виправилася.
- Дурня якась, - махнув рукою, - моя любов – не ти. Так що геть з дороги.
Вперлася, не пускала. А він напирав, напирав. Але схопила до рук годинника, що стовбичив на тумбочці біля порога, увірвала по лобі, аж долі звалився Мирон.
- Та хто ти мені така?! – ще раз перепитав грізно. – Не директор, не любов, пішла ти на…
І дорогу вказав матюком.
- Хто ти мені така? – перепитав утретє.
- Баба, - видихнула. – Хочеш, щоб я пішла на те, чим ти користуватися на віку не зміг? Згода.
Зірвала з себе плаття, ліфчик, роздерла благенькі трусики.
- Ну, як тобі баба?
Аж очі заплющив.
- Геть! – ревів. – Ще чого!
Рвався надвір, а вона вчепилася в рукав і гола-голісінька витяглася за ним надвір.
- Надіє Василівно, - йшов уздовж вулиці, - ви ж голі.
- Нічого, надворі ніч.
- Але ж Місяць… Ви геть сором утратили.
- А що мені сором, як ти до ранку дожити не хочеш? Та зрозумій же ти, йолоп старий, імпотент хренов, що я люблю тебе, дебіла, наче мені щось пороблено.
По вулиці хтось брів назустріч.
- Надіє Василівно, люди…
- То й що? Соромишся, що я тебе люблю? А я не соромлюся. Я, директор школи, гола серед дороги, зізнаюся тобі, олухові, в коханні – і не соромлюсь. А ти… Гей, люди! – наразі гукнула. – Ідіть сюди, побачите кінець світу, бо на чорта такий і світ, як скільки його не чави, а й краплини щастя не вичавиш. Мироне, я без тебе не хочу й жити… - і заплакала, й зробилася така маленька, така беззахисна, як дитина.
А подорожні якісь наближалися.
- Надю, - зірвав з себе піджака, накинув на жінку, схопив її на руки й бігом, бігом від сорому, від ганьби, помчав квартири.
- Мироне, пробач, - у кімнаті накинула швиденько на себе халатик, якось ураз обм’якла, - я втомилася. Від одинокості, від безсердечності, а тепер ще й від тебе. Іди, плигай, куди надумав. Не можна влізти до людини в серце ні правдою, ні ляпасом, ні наготою, ні проханням, не можна влізти нічим, як серце те збоку від тебе.
Пішла, лягла на ліжко, загорнулась у ковдру, повернулася до стіни, завмерла.
Махнув рукою Мирон, відкрив двері, ступив геть з квартири, сів на східцях – та як заплаче. І чи то за собою жалів, чи за Євою, чи Бог його знає й за чим – але ж і плакав.
До нього вийшла Надя. В халаті, в ковдрі, сіла поряд.
- Підеш, Мироне? – запитала.
А куди йти? З мосту, на прути, в самотину, в парубоцтво, в старість, що не за горами? Куди йти?
- Не піду, - мовив.
- То пішли до хати, чого мерзнемо.
- Пішли спати, Надю, - взяв жінку на руки, - гляди, воскресну.
Поклав Надю на ліжко, роздягнувся.
- Ой, Мироне, мені так соромно за сьогодні, - пригорнулася теплими грудьми до його тіла.
- А мені вже ні, - й потонув.

                                                            (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Семен Санніков, 28-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81238484382629 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …
С. Дж. Кінкейд «Діаболік». Підліткова книга про дорослі проблеми
Рік тому студія Sony Pictures разом із режисером Метью Толмаком (серед його фільмів «Нова Людина-павук» …