… Найменший порух її душі був видний у її очах, і ця душа хотіла людського тепла. Дуже тонка, і чуйна, вона спостерігала під час танцю, як на неї відгукується інша душа – того молодого хлопця, який так сміливо до неї підійшов, і мовчки, посміхаючись, повів її до танцю – не кажучи жодного слова. Він бачив ці очі. Він розумів, що більше не потрібно маски... і виразу обличчя... Цей погляд, її погляд хотілося схопити... поневолити... прикувати до себе... І молодий хлопець знав, як це зробити. Танцюючи із нею, дивлячись прямо їй в очі він... очі опустив... Низько, пристрасно, щиро... Аж прикривши їх повіками. Де ж він бачив цей жест?! У якому фільмі, у якій театральній виставі? Яким же ж доречним, потрібним, вдалим він був у цей момент! Він подивився знову на неї. Танець не припинявся. І він потонув у задоволенні, гордості і радості бачачи, як її очі наповнились невимовною жіночністю... Цей галантний прийом її кавалера нагадав їй її честь, і жіночу гідність. Вона ніби прокинулась. Вона розуміла, що робить цей молодий хлопець, що він робить із нею... І вона жадібно подивилася на нього. Він заволодів її поглядом. Він це бачив.
Він хотів цього погляду, як хоче його змучена сумнівами душа, зневірена у людських очах. Він втомився від холоду людських очей, а погляд цієї дівчини вимагав тепла, потребував його, і просив...
Вона не вміла танцювати. Танець виходив якимось безглуздим, і неправильним. Він слідкував за технікою танцю, намагався слідкувати... Не розуміючи іще її, він виконував вивчені рухи, до яких звик, і які робив завжди під час танцю. Щось було не так. Вона слідувала йому, але щось важке відчувалося у її рухах... ніби вона робить щось зовсім непотрібне... не те, що справді необхідне було їй... І він усвідомив це. Вже потім, по-дитячому обнімаючись із нею, вкладаючи всю свою душу у посмішку і погляд, від щирого серця він подумки забавлявся із усього того, що повинно було взагалі бути танцем, і що невблаганно перетворювалося на якесь дивне кружляння, яке іноді дуже нагадувало театральну виставу, а не танець... Вони гралися! Гралися, танцюючи, кружляючи, тупцюючи на місці, а то й просто аж надто красномовно беручи один одного за руки, так, що їм обом ставало соромно за цей, взагалі то нічим не примітний жест. Однак скільки всього було у цьому жесті! Їм здавалося, що по їхнім рукам проходять електричні розряди, і передаються їй... йому... Їхні погляди зачепилися один за одного, і заплуталися один в одному, як пальці їхніх рук... Він знав цей жест. Це жест чоловіка у його спілкуванні із жінкою, у тому спілкуванні, де немає сторонніх, і увесь натовп довкола перестав існувати. Заплітаючись у її пальцях, він підняв догори її руки, одночасно стиснувши її долоні. Вгору і трошки назад... Ніби розкриваючи її – впевнено, рішуче, надійно. У такому положенні танцювати не можна, тому вони зупинились. Чи подіє це на неї? Він ніби підводив підсумок усім цим недвозначним поглядам, посмішкам, і двозначним рухам. Він мовчки промовляв до неї – прямо, однозначно і у той же час нерозривно з усім, що відбулося, і буде відбуватися. Що він робить? На мить у її очах промайнуло запитання – відбувалося щось справді для неї незвичайне. Однак вже наступної миті вона відповіла – як відповідає, як повинна відповісти жінка своєму чоловікові, тоді, коли крім нього для неї більше нікого не існує. Її чоловік побачив її задоволення, задоволення жінки. Цей молодий хлопець ніколи не бачив такого задоволення, однак він його побачив – воно було подароване саме йому...
