СИН ЕРИНИ.
1933 рік, рік масового вимирання людей. По вулиці, на якій проживали мої батьки, проживала жінка зі своїм маленьким сином. Звали її Ерына. Ерына і її маленький син в будинку проживали одні. Так повелося з давніх часів, що кожен сільський житель, крім офіційного імені, має ще й інше, сільське ім'я. Ерыну ще називали Гитариха. До весни тридцять третього року її синові виповнилося 3 роки. В один з весняних голодних днів маленький син Ерыны пропав. Був вдома і раптом його не стало. Ерына шукала своє дитя у всіх кутах будинку: в саду, на городі, на вулиці. У пошуках дитини їй допомагали родичі і сусіди. Слідів зниклого хлопчика не знайшли.
По цій же вулиці, через кілька хат від Ерыны, жила сім'я. Жінка, що жила по сусідству, зайшла до цієї сім'ї в гості. В печі горів вогонь. Чавунець стояв біля вогню. Запах, що виходив з чавунця, насторожив жінку. До цих весняних днів тридцять третього року жителі села переїли всіх тварин, у тому числі котів і собак. Гостя побачила на підлозі краплі крові. Краплі крові тяглися по підлозі кімнати під ліжко. Жінка чула про зникнення сина Ерыны. Про виниклу підозру вона повідомила в сільраду. Працівники сільради прибули до будинку цієї сім'ї. Під ліжком вони знайшли корито, в якому було розрізано на частини маленьке тіло сина Ерыны.
Цю сім'ю і останки сина Ерыны відвезли в сільраду. Затриманих громадян закрили в сараї сільради разом з коритом і його вмістом. Жителі села, які спостерігали за цими людьми, розповідали, що затримані брали з корита шматки м'яса, і їли. Сім'ю канібалів співробітники органів правопорядку відвезли в районний відділ міліції. Цих людей ніхто ніколи в селі більше не бачив.
З великими переживаннями і душевним болем цю історію багато разів розповідала мені моя мама. Слухаючи і співпереживаючи події того часу ніяк не можна залишитися байдужим до насильства керівників держави, які призвели людей здійснювати такі божевільні вчинки.
