Немолодий вже викладач коледжу вийшов на роботу пізніше, щоб пройти через радіоринок. Це ще коли навчальний заклад був знаменитим на всю Україну технікумом, а він був заступником директора з навчальної частини, то приходив на роботу найпершим, разом з прибиральницями. Зараз це – коледж при університеті, і згідно з університетськими нормами та правилами пенсіонерів познімали з керівних посад. Йому казали, що не можна залишатися на нижчій посаді там, де ти був керівником. По-перше – болітиме душа, бо все буде робитися не так. По-друге – будуть мстити ті, хто були твоїми підлеглими. Та він залишився. Як можна кинути дітей на молодих невігласів? У нього забрали всі педагогічні навантаження, залишили лише лабораторні роботи. Забрали не лише години, а й фінансування для придбання необхідних інструментів та матеріалів.
Діти, що зараз приходять навчатися, дуже відрізняються від старих часів. Значно зменшилася частка тих, хто дійсно хоче здобути знання, в надії отримати гарну роботу. Хоча на роботу за спеціальністю потрапляють одиниці. Окрім тих, кого примушують навчатися батьки, з’явилася група так званих бізнесменів. Вони приїхали в місто заробляти гроші. А щоб не платити непомірні гроші за житло, вступили до коледжу заради гуртожитку. Їх майже не буває на лекціях та лабораторних, а щоб не вигнали з коледжу та не позбавили гуртожитку, – платять викладачам за оцінки. Встановилися навіть певні ціни. І що найдивніше, найдорожче коштують оцінки з загальноосвітніх дисциплін. Рекордсменом серед них є географія, у цього викладача ціни захмарні. Викладачі спеціальності якщо й беруть гроші, то як кажуть, по-божому. Можливо це пов’язане з тим, що більшість з них прийшли свого часу з виробництва, а там зовсім інші відносини.
Викладач старої школи не може брати гроші. Але ж тим, хто бажає навчатися, потрібні інструменти та матеріали. Ось він і каже «бізнесменам»: « хочете мати оцінку – принесіть щось із цього списку». Знав, хто скільки бере за оцінки, вирішив пройтися радіоринком, щоб скласти список предметів на відповідну суму.
На ринку защеміло серце... Якби ж таке розмаїття в юності! Тоді, коли закінчував школу в маленькому містечку, де в кожній сім’ї хтось працював на місцевому приладобудівному заводі, про таке багатство не могли й мріяти. Керівник їхнього гуртка на станції юних техніків теж працював на тому заводі, і час від часу діставав дозвіл разом з дітьми відвідати заводське звалище. Як вони там раювали! Збирали обрізки фольгованого гетинаксу, а якщо вдавалося знайти текстоліт, то радості не було меж. Цінувалися обрізки дюралю, особливо кутники. Не гребували потрісканим та пошкрябаним органічним склом. Радіодеталі замовляли через посилторг. Існував каталог, згідно з яким можна було замовити потрібний товар. Потім на пошті замовник сплачував вартість товару та вартість пересилки, і отримував замовлення. Як билося серце, коли після кількатижневого очікування отримував заповітну бандероль! А ще більше, коли під заздрісні погляди товаришів відкривав цю бандероль на станції. Якщо ж в каталозі потрібних деталей не було, то скидалися грішми, і за пляшку, куплену на ці гроші, їх виносили через прохідну знайомі робітники.
Склав список, що треба придбати «бізнесменам», та й пішов до метро. Всю дорогу в підземці роїлися думки. Стурбованість викликали інструменти – китайського виробництва дуже низької якості. У самого були ще радянські, зібрані за багато років, ті що друзі та знайомі винесли з військових заводів. Там якість на найвищому рівні. Він їх зберігав окремо в спеціальній дерев’яній валізі, і нікому не давав. Правда, валіза від часу облізла, розтріскалася і погрожувала розвалитися в найбільш непідходящий момент.
Думки про валізу прийшли в голову, коли вже вийшов з метро і йшов дворами престижного району міста. Зараз важко сказати – чи прийшли вони до того, як побачив великий сріблястий металевий кейс біля смітника, чи після того. Але думка, що цей кейс буде ідеальним для зберігання інструменту, звичайно ж прийшла після того, як побачив його. Але була одна невеличка проблема. Біля смітника стояли і теревенили жінки-двірники. Щоб взяти кейс треба було попросити жінок, щоб вони трошки відійшли вбік. Якось незручно, наче ж інтелігентна людина, а не безхатченко. Одійшов в скверик, що був посеред двору, і сів на лавочку. Колись же вони набалакаються і підуть по своїм справам. Чекати довелося не довго. Але коли вже піднявся з лавочки, звідкілясь несподівано з’явився дідок, вхопив кейса і зник в найближчому під’їзді. «Діду! На … тобі здався той кейс! Він же мені потрібний!» ледь не вирвалося з вуст. Потім трошки заспокоївся, і подумав – а чи потрібний той кейс йому? І взагалі – чи потрібно комусь все те, чим він займається. Може, кинути це все? Але ж як тоді звести кінці з кінцями?
Здалося, що з нього вийняли хребет. Він згорбатився, і приречено поплентався на роботу.
