Її доба починається із зорею. Вона зустрічає її немов подругу. Привітно посміхається, маше пошерхлою долонею, відкриває вишиті барвінковими візерунками фіранки. Впускає до кімнати світло і день. Він – бажаний гість. Особливо коли рукам потрібно переробити стільки справ, а очі вже не сприймають вечірню сутінь.
Коли займеться на день, вона стане перед образами, тричі перехреститься, прохаючи гарного дня. Розуміючи, що саме сьогодні небо може послати їй те тяжке випробування, яке вона має пройти з високо піднятою головою. Як завжди йшла по життю. І не тому, що плекала в душі гордощі, вважала себе ліпшою від інших. Просто мала бачити сонце. Воно запалювало її посмішку, зігрівало теплом душу.
Вимете в сінях, змінить воду для домовичка, заставить грітися воду, відчинить вікно. Навесні дихається легше. Природа прокидається від солодких снів, ніжно позіхає, набирається сил для квітучого марафону завдовжки з півроку. Вітається з сусідами, приязно посміхається. Її посмішка не має подвійного дна.
Біля ставка мелодійно щебечуть птахи. Туди неквапно завертає сільська молодь. Діагноз: «Весна», як колись жартував її старший брат.
Ні, ця соромлива бліда юнка – ще не її весна. Вона любить іншу, барвисту і заквітчану наречену. Їй подобається тепла земля, по якій можна пройтися голими ступнями, ніжний цвіт барвінку і кола на воді.
Підходить до гірки випраної білизни. Принесеної знадвору, запашної. Згортає сорочки, наспівуючи веселу мелодію. Все в домі має бути на своїх місцях.
На стежці біля будинку, яка ламається десь по центру, як лінія чиєїсь долі на долоні, зупиняється Наталка. Кілька хвилин дивиться в бік її будинку. А вона радіє гостям. Для них у неї завжди відкриті і двері, і серце.
Ні, таки не наважується увійти. Задкує, завертає до лісу. А їй прикро. Якщо це через борг, який Наталка ніяк не поверне, то жінка даремно переймається. Вона ж говорила, що зачекає. Або навіть про нього забуде. Прожила багато літ, але не розучилася вірити людям.
Ставить на стіл великий мисник, розводить тісто. Коли діти хотіли забрати її до міста, не погодилась. Для неї дім – це не лише стіни і стеля. Це місце, де оселилася її душа. Її сонячне коло. Коло світла…
Рідні не казали, що приїдуть саме цієї неділі. Але вона все одно знову пече їхні улюблені пиріжки з вишнями. Раптом вирішать зробити сюрприз…
Вона не грається у слова і не роздає даремних обіцянок. Коли її просять чекати, чекає, віддавати – віддає, не сподіваючись на винагороду. Її коло світла щедре, воно вмістить багато душ.
Дітей і онуків так не вистачає... От би їх побачити. Лише на хвильку. Ні, вона ніколи не скаржилась на долю. І не вчинятиме такий гріх зараз. Просто їх чекатиме. Той, кому є кого чекати – щасливий!
